Мальви - Іваничук Роман. Страница 54
Два дні відпочивали, поки прийшов гетьманський почет.
Заторохтіли тамбурини, запищали гуслі і зурни — виїхав із табору хан, одягнений по-бойовому: в шоломі з гострим наконечником і в кольчузі. Поруч із обох боків — калга Крим-Гірей і нурредин Казі-Гірей, а позаду кінний відділ сейменів.
Вдарили довбиші в литаври, засурмили сурми — наближався до хана Хмельницький у горностаєвій мантії, тримаючи в руці булаву, обсипану дорогоцінним камінням, поруч — полковники.
Поклонився гетьман, хан милостиво опустив повіки, та не надовго вистачило пихатості. Воїн, що звик до сідла, а не до трону, мірявся з, ворогом і спільником не вишуканими фразами, а мечем або ж торгом, тож запитав нахмурений і неприступний:
— Що отримають мої лицарі за рать?
— Крим заселиш ляхами, — коротко відповів Хмельницький.
Було в цій відповіді стільки впевненості в перемозі, стільки сили продзвеніло в голосі гетьмана, що стрепенувся хан, і захоплення, а разом якийсь острах чутно діткнулися його. Він глипнув спідлоба на гетьмана: перед ним стояв не той Хмельницький, що просив у нього допомоги в Бахчисараї — маловідомий сотник і капітан низових берлатників у Дюнкерку. Вождь великої держави, що раптом виросла на руїнах пошарпаної шляхтою Речі Посполитої, визнаний світом переможець не допомоги тепер просить, а пропонує плату за спілку. І згадав Іслам-Гірей Замостя: що було б, якби він став над Віслою? На мить уявив собі козацького самовладця, який діткнувся одним плечем Московітії, а другим Пруссії, спершись спиною об Швецію, напирає дужими грудьми на Причорномор'я, витісняє з Диких степів джамбуйлуцьку і буджацьку орди і простягає руку до Перекопу. Кришаться, мов мурашкова купина, замки Оркапу, розтулюється жменя, щоб затиснути Крим... Примружив очі і спитав різко:
— А коли не дістанеш ляхів, чим платитимеш?
— Нема такої сили тепер на світі, щоб могла встояти перед нашою, хане, — відповів Хмельницький і в цю мить перехопив гарячий погляд білявого ханського воїна. Пломінь палахкотів у його очах, захоплення малювалося на обличчі, воїн весь подався вперед, ніби зважувався перейти відстань між ханським почтом і гетьманським. Хмельницький скупо осміхнувся з-під вусів, і сеймен спаленів.
Хан повернув коня і рушив до табору. Джеджалій нахилився до гетьмана.
— Гетьмане, ти, бачу, помітив того білявого парубійка. Я пам'ятаю його з Бахчисарая, то наш паросток. Він може нам знадобитися.
— То лицар, Филоне, а не земноплаз. Із погляду прочитав, що лицар. Такі двом панам не служать.
Ішов невиданий похід через Бердичів двома берегами Случі на Староконстянтинів. Попереду брацлавський полк Данила Нечая, п'ятнадцять полків ішли з Хмельницьким, позаду Матвій Гладкий, а на флангах татари. Стугоніла земля, і затьмилося сонце, і комета всі десять ночей на небі являлася. Утікала шляхта до Збаража і встигла замкнутися в замку перед святом Петра і Павла.
Бились день, бились другий... Ой, чи то буде твоя Україна, Хмельницький, а чи твоя наруга?
...Зловісне тиха серпнева ніч, незвично тиха після денної раті. Ледь чутно плещеться Стрипа об намулисті береги, при місяці чорніє бовдурами спалена Млинівка, і гуготить недалеко приречений Зборів, і костьоли пнуться до неба, благаючи в нього спасіння.
За кілька верст на схід конає Збаразька фортеця після місячної облоги, а в Зборові, оточеному козаками, не спить завтрашній бранець король Ян Казимір. Із смолоскипом у руці ходить він поміж рештками гусарських хоругов, закликаючи захриплим голосом: «Панове, наберіться мужності, не губіть ойчизни... Король з вами...»
Тихо в ханському наметі. Оподалік куряться вогнища, татари смажать на рожнах кебаб і відсипляються після битви. Завтра вони стоятимуть збоку, коли почнеться остання валка. Так їм обіцяно нині.
У ханському наметі миготить світло, Іслам-Гірей не спить.
Сеймен Селім вартує.
Пахне столоченою пшеницею — то дивний запах, якого не можна до ніякого іншого прирівняти, і чує він його вже другий місяць, йдучи українською землею вслід за Хмельницьким. Вдалині за Стрипою вирізьбились на небосхилі контури дрімучої діброви, вона густо шумить і стугонить — той шум теж зовсім інший, ніж у лісі над Качею. Солодкаво пахнуть щуварі в заплавах ріки, тужно квилить очеретянка, а з оболоні несе пахом полині, нехворощі і ромену. І земля під ногами м'яка, як постіль.
«Невже я звідси?»
Хан не спить. Що думає Іслам-Гірей? Нині він уже не може сердитися на Хмельницького, як там, під Збаражем. Сьогодні гетьман не звонпив собою — переміг. Польське військо майже розбите, і завтра до світу король Ляхистану стоятиме перед ханом, як рік тому стояли польські гетьмани у дворі бахчисарайського палацу.
Тоді Селім повернеться додому. І не почує більше задушного паху українського збіжжя, і тужного стугоніння дібров, і земля жорстка, в колючках і дерезі, постелиться під ноги.
Тож не побачить уже ніколи українського богатиря, в якого вірлиний погляд і демонська сила слова, що від нього тисячі лицарства йдуть на смерть. Щось нестримно притягаюче є в його жесті булавою — здається, виріс він своїм кремезним тілом над усією величезною землею і бачить її всю з краю в край, і впевнено веде свій народ до цілі, яку зрить тільки він один.
І щось невловиме близьке є в цих людях, що сліпо йдуть за ним. Їхня відвага і байдужість до смерті дивує, тіло їхнє, мабуть, не відчуває болю, бо не чув Селім від них ніколи ні стогону, ні зойку, хіба тільки крик у бою, а стогін — у тих сумовитих піснях, що іноді в перебоях та й поллються рівні, мов степ, завивисті, як у байраках потоки, і м'які, ніби молода трава.
«Невже я звідси?»
Хан не спить. Він весь час понурий — хан думає. Над чим? Чому наказав стояти завтра осторонь від бою?
А що, якби Селім, коли прийде зміна варти, на одну лише часину пробрався до козацького табору і посидів із ними, козаками? Діткнувся б до рук, до чубів, що злітають над головами, ніби змії, коли скачуть на конях, вслухався б у їхню мову і запам'ятав одне-два слова. І бодай одну мелодію. І хочеться діткнутися пальцями до струн бандури. Тільки на часину, а потім вернеться, адже він — ханський...
Сплять татари біля багать... А де тепер Тимеш? Тимеш недобрий, жорстокий. Він уміє зневажати тих, хто не схожий на нього. А хіба Селім винен, що він інший? Чому Тимеш пошкодував йому тоді доброго слова і лагідного погляду? Як ота жінка, мати ханим... Хто вона? Чому дивилася на нього з такою ласкою і тугою? Так добре стає на серці від того погляду, бо ласки він не знав ні від кого.
«Хто я?»
Хан ще не спить... Йде зміна варти.
Ні, то не вартові йдуть на зміну. З блідих місячних сутінків випливла постать, за нею ще кілька — з мушкетами на плечах.
— Стій! Хто йде?
— Посол його милості короля до хана великої орди Іслам-Гірея, — почулося неголосне, вкрадливе, і в цю мить, мов із-під землі, виринуло кільце сейменів довкола ханського намету.
...У шатрі Іслам-Гірея радилась тиха рада за північ.
— Боюсь, Ісламе, що між двома мечетями ти без намазу залишишся, — хитав головою Сефер Газі-ага, коли хан виклав йому свій задум.
— Півроку тому я не знав іншого спільника, крім Хмельницького, — наче виправдовувався перед аталиком Іслам-Гірей, та знав Сефер, що ханові тепер уже ні до чого хікмети174 колишнього вихователя. Він виріс у силу, а після того як упокорив ширінського бея, ні з ким більше не радиться. — Я чекав від нього державних послів, — вів далі хан. — Та держави він не створив, хоч міг. Сам же під Замостям назвав себе слугою Речі. Посполитої. Чи ж годиться ханові, який вийшов на королівські землі своєю власною персоною, шертувати з підданими короля? Шертувати з ребелізантом і кидати виклик Європі? Тоді за королем піде Генрік французький, прусський Фердінанд, Філіпп іспанський, і благословить християнську коаліцію папа Інокентій X.
Сефер Газі зім'яв у жмені бороду. Він згадав, як колись Іслам не побоявся підписати йому, аталикові, смертний вирок. Як вимагати від нього вірності Хмельницькому? ;