Мальви - Іваничук Роман. Страница 8

Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хіба тільки орли, що ширяють під задимленим небом. І ще вершник, який стоїть на скелі Топ-кая.

На скелі Топ-кая стоїть вершник у білій чалмі і жовтогарячій киреї, облитий золотом призахідного сонця. Гостра роздвоєна борода і ніс із жорстокою горбинкою вип'ялися вперед, вірлині очі вдивилися в примерклі гори. Темно-буланий румак застиг під ним, готовий до безумного стрибка у провалля.

Це калга⁴⁸ Іслам-Гірей. Він сьогодні повернувся з Перекопу до свого палацу в Ак-мечеть⁴⁹ і тепер їде до старшого брата Бегадира Гірей-хана доповісти йому про те, що відбудова фортеці Ор-капу закінчена. Сам їде, без почту. Кілька місяців жив відірваний від політичного життя краю — чей же мусять бути якісь новини.

Доповість Іслам-Гірей ханові, що мури на перешийку надійні, і промовчить про те, що для цих укріплень потрібне ще й надійне військо і сміливий хан, який у руках, замість каляма⁵⁰, вмів би міцно держати булатний меч. Мусить промовчати і про те, що крім Перекопу, який загороджує шлях невірним, пора нарешті укріпити і південні береги, захоплені єдиновірними турками. Ніжному авторові плаксивих газелей⁵¹ і боягузливому володареві Криму Бегадир-ханові властива ще й жорстокість. Попереджений султаном Амуратом IV, який задушив у Стамбулі непокірного Бегадирового попередника Інаєт-хана, він поклявся «ні на штрих не сходити з компасного кола послуху султанові» і видати для покарання будь-кого, хто насмілиться виявити непокірність падишахові.

Мусить поки що мовчати калга Іслам-Гірей. Розлігся по обидва боки причаєного Бахчисарая Крим, і сняться йому ліниві сни про давню бувальщину. Кочує степом великий ногай, нащадок монголів, котрий також, як і його предки, не знає хліба, а тільки м'ясо, айран і кумис. Мандрують, переганяючи з місця на місце свої стада, Буджацька, Едікайська і Джамбулуйкська орди під проводом хойма-ханів, а їхні ашуги співають тужні билини-джири про Шамські степи біля Нерчинська, куди колись повинні повернутися ногаї. Бо так записано в заповіті Чінгісхана. Ногаєві байдуже, хто в Криму при владі, йому все одно, який володар і за що накаже воювати.

Міцно засів у горах чабан і вуглероб — омусульманений грек, генуезець, гот, котрий шанує древні християнські свята, як реліквії своєї власної історії. Йому нема діла до всього світу, аби тільки ніхто не зазіхав на його яйли, чаїри⁵² і жінок.

Молодий, ще не ситий Крим лежить розділений глибокою тріщиною в землі над Чурук-су, заселений людьми, які вважають своєю батьківщиною інші краї. Та варто кинути клич «за віру», як монголи-ногаї і християни-тати, не задумуючись над тим, хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними лицарями пророка Магомета; бряжчать мечі, пломеніють очі, які ніколи не зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають жертвоприношення во ім'я закону, що часто стає беззаконням. Пропадають мрійливість ногая і замкненість тата, пастухи стають воїнами, готовими робити все, що їм накажуть: вбивати, палити, нищити, аби тільки за віру, в якій ніхто ніколи не сумнівається. Пісню тоді заміняє войовничий крик, вільнодумство — сліпа покора, волелюбність — поштивість і страх, доброту — жорстокість.

Крим молодий, в ньому нуртує ще не усвідомлена жадоба волі і беззастережна віра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в легенди й пісні перевів своє минуле, він ще не розжирів, ще чуже йому почуття ситого вдоволення. Дайте йому вождя, і він здивує світ, а потім сам дивуватись буде, як героїчно будував колись для себе свою державу і свою неволю. Чей же вміє сьогодні ставати грізним на чужинецький поклик султана.

Дайте вождя!

«Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що стоїть на скелі Топ-кая. Піді мною необ'їжджений кінь, мені тридцять шість літ. Я — Іслам-Гірей, вчорашній полонянин польського короля, нині калга у слабкосилого брата Бегадир-Гірея, завтра — хан. Слухайте мене, ногаї і тати! Не хто інший, а я розірву турецький ланцюг, що обсотав Крим від Байдарських воріт до Кафи, і поставлю вас на таку висоту, до якої підводитимуть голови народи світу. Я, правнук Тамерлана!»

Іслам-Гірей повернув коня і повільно почав спускатися понад урвищем, вирізьблюючись у світлі призахідного сонця дивним монументом самотності. Ковзнув поглядом по долині — греки зачиняли крамниці, галасували вірмени у своєму кварталі, татари вклякали на вулицях до молитви. Темніли зелені дахи палацу, і тихо було в ханському дворі. Певне, хан молиться або складає вірші про солов'я, закоханого в троянду: в такі хвилини мовчить сторожа, і, мов тіні, тихо ходять по майдану ханські гвардійці сеймени⁵³. Злісно зареготав Іслам, аж кінь схарапудився. Стримав його вудилами, здиблюючи на задні ноги. Ахнули люди внизу ще це за безумець хоче через провалля перескочити на ханське подвір'я? Вершник скрутив уліво — ні, ще не час — і швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмістя Салачика.

Від Салачика тягнулася в гори вузьким коридором повз північний зріз фортеці Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхід в ущелину загородив літній палац хана Ашлама-сарай, весь захований в садах, а поруч приплюснулась до самої землі духовна школа Зинджирли-медресе.

Тут колись учився Іслам-Гірей. У цій школі почалась його наука.

Вай-вай, коли то було... Над брамою медресе, пам'ятає, висів дугою ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, — згинатися перед маєстатом науки і релігії. І нагадував отой ланцюг весь час, що ти малий і мізерний перед мудрістю твоїх предків.

У Зинджирли-медресе Іслама вчили ненавидіти невірних, і він палав бажанням спробувати крицю своєї карабели на гяурських головах, покуштувати, зрештою, волі...

Під Бурштином, на Покутському шляху, вперше віч-на-віч стрівся з козацтвом, скресалась шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного⁵⁴. Ув'яла рука, схопили чубаті бузувіри юного Іслам-Гірея.

Тож у інших школах продовжувалась Ісламова наука. Козаки передали його полякам, щоб він цілих сім років, чекаючи викупу, навчався при варшавському дворі європейської витонченості й дипломатії.

Чи ж то треба жаліти за тими роками? Шугали, правда, війни над Європою, а зміцнілі руки просили меча, по ночах снилися окульбачені коні і степ, що хвилювався тирсою, і брязкіт бою будив його посеред ночі. Не було коней, не було зброї — залишалися самі думки і злоба.

Довкола ненависні гяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усі вони запеклі вороги мусульман — турків, татар, арабів. Якби воля і сила, рубав би їх усіх підряд і залишав би після себе гори голів, як це робив Тімур.

Але якось загомоніли у Варшаві, що на ринку четвертуватимуть козацького ватажка Сулиму, ватажка тих самих козаків, які врятували Польщу від турків під Хотином, які стояли на сторожі південних кордонів Речі Посполитої. Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що?

Іслам-Гірей бачив ту страту. П'ятеро козаків і самого гетьмана, так схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, і кат рубав їм голови. За Кодак, за фортецю на Дніпрі, яку вони зруйнували. А потім ляхи глумилися над тілами, четвертували і розвішували на палях. І ще бачив ханич у козацьких очах страшну ненависть, — о, це не та, що бризкала з очей разом з іскрами, викресаними з шабель, в бою під Бурштином! Це був гнів, зроджений непрощеною кривдою. І ні одного зойку, і ні одного стогону...

Довго думав після цього Іслам. Видно, не єдиний світ Ляхистану, видно, в'ївся отой Кодак чиряком у козацьке тіло... Чи не так, як ото турецький гарнізон у Кафі? Хіба не карає турецький султан кримських ханів так само за непослух, незважаючи на те, що Крим є захисним муром мусульманських земель?

Зинджирли-медресе... О, тоді Іслам був ще вільний від честолюбних пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, і не було думок про те, хто є він сам, що є його батьківщиною і яка вона. Тоді рука тягнулася до шаблі, а голова згиналась перед величністю науки і релігії. Нині ж руки тягнуться до бунчуків і трону. І висить над головою, немов петля, інший зинджир канчук Османів, який нагадує майбутньому вождеві, щоб не розпрямлявся занадто. Як зірвати його з цупкої залізної петлі? Хто зважиться тепер? Бегадир слинявий віршомаз і боягуз? Ні, не він!