Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій. Страница 12

2007

Україна для українців

Раніше в готелі здавались погодинні

кімнати, на рецепції висить табличка:

"Погодинні кімнати більше не здаються",

але все одно відчувається —

бордель борделем.

Під вікнами зранку тусять араби,

і туди-сюди

ходить проститутка,

яку окликають велосипедисти, —

пройде ще раз

туди-сюди,

я її теж окликну, Маріє, скажу, сестро, що за шняга,

хто зіштовхнув нас лицем до лиця?

І ось вона ходить

туди-сюди

під колишнім борделем, мов сирота, котра

пам’ятає в принципі, де вони раніше жили,

але боїться помилитись, тому ходить

туди-сюди

і займається

проституцією.

До чого я веду? Пам’ять тіла,

лише вона примушує нас

тягатись усіма цими арабськими помийками.

Історія така:

коли мені було п’ятнадцять,

в місті, де я жив, з’явився серійний убивця.

Вони тоді саме активно почали з’являтись —

серійні вбивці й кооператори,

гробівники соціалізму,

їх тоді всі ненавиділи,

в сенсі — кооператорів.

Наш серійний убивця їздив велосипедом,

виникав із березневого туману і протинав

своїх жертв

трофейним

німецьким

багнетом.

Насамперед він протинав жінок —

беззахисних, безборонних жінок,

котрі гуляли в темних лісах,

брели глухими, заметеними стежками,

блукали на опівнічних кладовищах,

сиділи біля барної стійки —

п’яні й розмальовані,

зовсім самотні,

без спідньої білизни —

чомусь саме цих безборонних жінок

він протинав у першу чергу,

а вже потім сідав на свій велосипед

і їхав якраз на першу зміну

до молокозаводу.

І за те, що всі його боялись,

і лаштували на нього

мисливські рушниці й

машину пропаганди,

я завжди ставав на його бік,

я думав так: пам’ять тіла це кльово,

але ось ви шаройобитесь собі по магазинах

і кінотеатрах,

а він щовечора виходить

за заводську прохідну,

і сідає на свою "Україну" і мчить додому,

і слідом за ним із-за рогу вискакують біси,

на таких самих "Українах",

і мчать за ним у березневому тумані,

намагаючись вихопити в нього з рук

трофейний багнет,

і ніхто з вас,

слабаки,

не бачить цієї

диявольської гонитви, крізь тишу і морок,

цих чортових перегонів, ніхто з вас

не побачить і не почує,

як вони летять на своїх велосипедах

до похмурої брами ночі.

А той, хто стоїть під брамою,

і чекає, чим закінчиться

їхня гонитва,

не виходить із сутінків,

стоїть, заховавшись у тінь, і думає так:

ось вони мчать просто сюди,

безумні велосипедисти,

вершники апокаліпсису.

Не так важливо, хто з них прийде першим,

не так важливо, зрештою,

хто з них прийде останнім,

не так важливо, чи доїдуть вони взагалі.

Головне — це страх, який

закладається під язиком

і не дає говорити правду.

Так, страх, — задоволено

повторює він

і йде додому,

перевіряти мої

домашні

завдання.

2007

Лукойл

Коли приходить Великдень і небо стає

прихильнішим до нас,

і всі напружуються — мовляв, Великдень, аякже,

тоді в землі починають перевертатись покійники,

розбиваючи ліктями холодну глину.

Мені доводилось ховати друзів,

я знаю, як воно — закопувати своїх друзів,

мов собака кістку,

чекаючи, коли небо

стане до тебе прихильнішим.

І є такі соціальні групи,

для яких подібні ритуали особливо важливі,

я маю на увазі насамперед середній бізнес.

Всім доводилось бачити

який смуток охоплює цих регіональних

представників російських нафтових компаній,

коли вони з'їжджаються на безмежні

цвинтарні поля, аби закопати

ще одного брата з відстреленими легенями;

всім доводилось чути тверде биття сердець,

коли вони стоять біля домовини

і витирають скупі сльози й соплі об своє

дольче й ґабана

і хуячать геннесі

з одноразового

посуду.

Ось так, Коля, — говорять, — ось тобі й відкат.

На безмежних полях офшору

ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні

плеса забуття, зі шротом у печінці.

То як, — радяться, — ми

спорядимо нашого брата

в його довгий шлях

до осяйної Валгали Лукойлу?

Хто буде супроводжувати його

в темних печерах чистилища?

Тьолки, — говорять усі, — тьолки,

йому потрібні будуть тьолки,

хороші тьолки,

дорогі й без шкідливих звичок,

вони будуть гріти його взимку,

вони студитимуть йому кров навесні,

ліворуч від нього буде лежати платинова блондинка,

і праворуч від нього буде лежати платинова блондинка,

так, щоби він навіть не помітив, що вже помер.

Ох, ця смерть — територія, де не ходять

наші кредитки.

Смерть — територія нафти,

хай вона омиє його гріхи.

Ми покладемо йому до ніг зброю і золото,

хутра і тонко помелений перець.

В ліву руку ми вкладемо йому останню нокіа,

в праву руку — грамотну ладанку з Єрусалиму.

Але головне — тьолки,

дві тьолки, головне — дві платинові тьолки.

Так, це головне, — погоджуються всі.

Головне, — погоджуються тьолки.

Головне-головне, — підтакує Коля зі своєї

домовини.

На Великдень ми всі такі сентиментальні.

Стоїмо, чекаємо, коли мертві

встануть і вийдуть до нас із потойбіччя.

Ніколи так не цікавишся смертю,

як ховаючи друзів.

Коли вони третій день чатують

під дверима моргу, він зранку третього дня

долає, зрештою, смертю смерть і виходить

до них із крематорію, бачить,

що всі вони знесилено сплять

після триденного забуху,

лежать просто серед трави

в обриганих

дольче й ґабана.

І тоді він тихо,

щоби не розбудити,

забирає в одного з них

підзарядку для нокіа,

і повертається

в пекло

до своїх

блондинок.