Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій. Страница 6
2009
«Перечекавши останні сніги…»
Перечекавши останні сніги,
вихопившись за сезонні межі,
він зняв готівку, віддав борги,
і опинився на узбережжі.
З легенями, повними тютюну,
з кишенями, повними алкоголю,
він мовби пробив заслону міцну,
не відчуваючи зовсім болю.
Крізь теплий туман прослизнувши вужем,
щоб гнати похмілля легку химеру,
голився краденим фінським ножем
і зранку пив солодку мадеру.
Братався, ніби останній раз
з напарником зі смішним поганялом,
про вартість справжніх жіночих прикрас
втираючи картярам і мінялам.
З кишень витрушуючи пісок,
просив сигарети й давав поради,
і плакався їм про своїх жінок
та бізнес, який забрали араби.
Ці довгі розповіді уночі,
мов чорне сяйво морів полярних,
з ручною мавпою на плечі
в прокурених і порожніх більярдних.
Й жінки в далеких північних містах,
втрачаючи спокій в терпкій жалобі,
писали в довгих і тихих листах
свої зізнання сумні й розлогі,
просили сказати, що ця печаль
відійде, так як відходить море,
що він скоро вернеться або хоча б
що в нього все добре.
2009
«Коли вона повернулась, ближче вже до зими…»
Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових пелюсток.
І я гортав її книги в перці, кориці й вині,
і слухав собі неуважно, як вона залива,
і як виростають у темряві, зріючи на глибині,
чорний камінь вугілля,
зелена рослина трава.
І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,
і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,
і чекала кожного вечора, коли вже підуть сніги,
але сніг, на відміну від неї,
так тоді й не пішов.
Ефіопія
2009
«Він був листоношею в Амстердамі…»
Він був листоношею в Амстердамі,
слухав аббу, сидів на трамі,
дивився порно у вихідні.
Друзі його, пияки-радикали,
говорили: «Ми все провтикали,
ми, можна сказати, по вуха в лайні.
В країні стагнація і мудацтво,
лібералізм і продажне лівацтво,
і неясно, що нас трима на плаву.
Євросоюзом керує сволота.
Вони говорять — «Свобода, свобода»,
а піди-но купи нормальну траву.
Але на Сході ще є країна,
вона сьогодні, можливо, єдина,
де сонце свободи не встигло зайти.
Де вірять в людину — вільну, розкуту.
Спробуй пробити канали збуту,
давай наведемо культурні мости!
Там втіха сходить на кожну хату.
Церкви московського патріархату
знімають вроки і славлять джа.
Мануфактура та інші крами
там контролюються профспілками,
і співом ясніє колгоспна межа!
Там п’ють абсент при застудній хворобі.
Там демони у жіночій подобі,
сховавши в горлі темну пітьму,
сповнять усяку твою забаганку.
«Давай, чувак, — привези афганку!» —
повторювали вони йому.
І він ступив на цю дивну трасу.
Авіалініями Донбасу,
де на сніданок — лише бухло,
мріючи про країну шалену,
він вилетів за кордони шенгену,
лишивши все, що в нього було.
Ступивши на землю в місті Донецьку,
з усіх іноземних знаючи грецьку,
яку тут нібито знали всі,
він трапив до рук дивовижній парі —
водій на форді й друг на кумарі.
І сяяли зорі у всій красі.
Водій сказав: «Все нормально, зьома,
давай, почувайся у нас як вдома,
тут друзі навколо, бачиш і сам.
Ти трапив на землю обітовану.
Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,
що вистачить на весь Амстердам!»
Був простір вечірньою сутінню скутий.
Стояла зима. Починався лютий.
І місяць за ними гнався, як птах.
Тривожно світилися терикони,
на Україну ішли циклони,
й душі тонули в глибоких снігах.
На сорок п’ятому кілометрі
вони застигли в злій круговерті,
і тьма огорнула їх мулом густим.
Водій промовив: «Йохан, братішка,
по ходу, виходить, усім нам кришка,
молися своїм растаманським святим!»
Замерзло пальне і стихала мова.
Смерть надійшла із портів, з Азова,
і демон смутку над ними літав.
Випивши дезодорант, щоб зігрітись,
він намагався комусь додзвонитись,
але телефон йому відповідав:
«На даний момент абонент недоступний.
Життя — процес взагалі підступний,
так ніби тонеш серед ріки.
Смерть твоя — невелика втрата,
просто змінюється оператор,
й повільно зникають вхідні дзвінки».