Тінь попередника - Ешкилев Владимир. Страница 19

— Teroterus dipnoi? — запитала Ґвен Вей.

— Його велетенський шляхетний різновид, — підтвердив офіцер-біолог. — Цей головоног бридкий на вигляд, проте його м'ясо їстивне навіть після простої термічної обробки.

— І прянощі також місцеві, — завважила адміральша. — Такі чорні водорості.

— Дуже специфічний смак, — оцінив Вольск. — Нагадує земного кальмара, тушкованого у білому вині зі спеціями.

— Набагато смачніше! — не погодився тіронієць. — У цього щупальця надзвичайно цікавий пряний смак. Нібито й не нав'язливий, і, водночас, його ні з чим не сплутаєш. Я знаю декількох тіронійців, які віддали б кілька років свого життя за одну лише участь у такій дегустації.

— Послухавши вас, детективе, починаєш уявляти Тіронію раєм для життєлюбів, — похитав головою капітан-лейтенант. — Але ж, насправді, ця ваша Тіронія — жахлива сміттєва діра. Планета-завод з дешевою робочою силою. Навіть у ресторанах там пропонують синтетику без смаку.

— Пропонують, не сперечаюсь. Проте люди у нас душевні, — підморгнув археологові Марков.

— Другий тост за мною, — оголосила ксенобіолог і підняла келих. — Панове, вип'ємо за перемоги найвідомішого мисливця Галактики лорда Джиліна, за великодушність його прекрасної дружини, високорідної леді Саманти, за здоров'я їхніх дітей і за великий Дім Атлопатеків!

Присутні супроводжували тост побажаннями здоров'я адміральському подружжю і всім благородним нащадкам старшої наложниці Сіорана Третього.

— А що це за рослина? — запитав Марков, чіпляючи ложкою цибулину, що плавала в супі.

— Цибуля. На Тіронії не їдять цибулі? — здивувався археолог.

Капітан-лейтенант багатозначно пирхнув.

— Ми споживаємо синтетичні цибулеві палички. Але вони виглядають інакше. Вони майже квадратні в перетині і довгі. Ось такі — детектив розвів пальці, демонструючи довжину цибулевих паличок.

— Краще їсти кальмарів і спрутів, аніж молекулярну синтетику, — впевнено сказав Вольск. — Квадратна цибуля! Жах!

— Це лише ваші, Алексе, снобські припущення. До речі, про спрутів, — Марков повернувся до офіцера-біолога. — Адмірал сказав, що це прибережна тварина. Вона що, постійно сидить в прибережній воді чи ще й час від часу вилазить на берег?

— Спрути сімейства Decapodus відкладають на березі свої яйця, — охоче вдався до пояснень офіцер. — На піщаних пляжах. В океані багато хижаків, а на березі ніхто, окрім нас, не загрожує їхнім нащадкам.

— Отже, це такі місцеві земноводні?

— Можна й так сказати, хоча ми й не використовуємо таке визначення для тубільних створінь.

Доки у середній частині столу вели захоплюючу бесіду про спрутів, до правителя підійшов один із молодших офіцерів і щось сказав. Адмірал подивився на монітор, прикріплений до обшлагу мундира. Його обличчя спохмурніло. Джилін якось дивно глянув на Маркова, вибачився перед Ґвен Вей і покинув залу. Його дружина виглядала розгубленою.

— У тебе ввімкнений комунікатор? — запитав детектив археолога.

— Ні.

— А ти ввімкни на всяк випадок.

— А, власне, що відбувається?

— Думаю, ми скоро про це дізнаємося. Шкода, що Ґвен не встигла вирішити питання з «чорною скринькою».

— Правитель вже не повернеться до столу?

Марков знизав плечима.

За хвилину ще кілька офіцерів залишили застілля. Серед них були біолог і Тена Ферфакс. У Вольска склалося враження, що їх викликали через внутрішні комунікатори. Роль тамади перебрав на себе мер. Проте його тости і жарти зависали в напруженій атмосфері. Офіцери перешіптувалися.

У лівій частині голови археолога відчулося легке поколювання. Відчуття виклику. Він послідовно доторкнувся язиком до трьох сенсорів, вмонтованих у зуби. В голові з'явився голос Гело:

«Вей, Маркову і Вольску. На базі надзвичайна ситуація. Апартаменти правителя надійно захищені, проте на всяк випадок приготуйтеся до евакуації. До аварійного шлюзу вас проведе лейтенант Служби з червоним значком на кишеньковому клапані».

— Нікуди не йдемо, — шепнув детектив на вухо археологові. — Ніякої евакуації, ніяких лейтенантів і ніяких аварійних шлюзів.

— А якщо це зараження?

— Зараження? Малоймовірно. Тут уже нікого б не було.

— А що ми будемо робити?

— Їсти десерт.

— Рене, тут може бути небезпечно. Гело не дарма…

— Алексе, я у свій час переніс дві атаки бойовими токсинами. Дві справжні атаки. І ось що я тобі скажу: ми нікуди не підемо звідси. Нікуди. Ми знаходимося у найнадійнішому і найкомфортнішому місці на Кідронії. Куди нас будуть евакуювати? До резиденції Джи Тау? Ні, я таки хочу скуштувати десерт. Не кожного дня бідному тіронійському поліцейському вдається так смачно поїсти.

— Нехай Ґвен вирішує.

— Вона вже вирішила.

— Зв'язалася з тобою через комунікатор?

— Так.

— Тоді залишаємося. О'к.

— А ось і десерт несуть, — хижо посміхнувся Марков. — Дивись, який гарнюський…

На столи поставили величезні десертні таці з тортами. Адміральський кухар надав їм форми куполів Центрального поселення. Мер прокоментував:

— А зараз ми продегустуємо доручену мені частину колонії!

— Разом із колоністами? — запитав детектив, спостерігаючи за тим, як чотириногий кіборґ вправно розрізає торт-купол на тоненькі скибочки.

— Там, усередині, зацукровані креветки, — повідомила адміральша. Вольску здалося, що вона спокійніша, аніж тоді, коли її чоловік несподівано залишив гостей.

— Креветки? Теж, напевне, якісь «мумулії», — промимрив детектив.

— Copepoda cantharididus vulgaris, — відгукнулася на його мимрення Ґвен Вей.

— Ви просто пригнічуєте нас своєю ерудицією, о високородна леді, — з награним жахом прошепотів Марков. — Повірте мені, я не змушу себе ковтати щось із такою страшною назвою. Ця «копепода вулґаріс» ще проходить крізь горло, але її назва застрягає у моїх виснажених гландах.

Вей посміхнулася.

«Дивно, — подумав Вольск, — баронесі цей поліцейський блазень видається кумедним. А вона ж стильна дівчинка».

У цей момент до зали повернувся володар.

— Прошу баронесу мені вибачити, і вас, панове, теж, — сказав він. — У нас в районі тренувального табору виникли певні проблеми. Проте жодної небезпеки для присутніх немає. Ані найменшої.

«Червона зона» Резиденції Джи Тау,

головний жилий купол Центрального поселення,

планета Кідронія (4КВ67:3) системи Абелари.

11 семпрарія 416 року Ери Відновлення.

— Інформація, котра до нас надходить з бази, дотепер є дуже суперечливою, — доповів раднику-представникові черговий оператор. — Поки зрозуміло лише те, що на казарми тренувального табору здійснили атаку з використанням токсичного газу.

— Що з командою доктора Вей?

— Усе гаразд. Перше управління дає ґарантію, що їхній безпеці нічого не загрожувало і не загрожує.

— Хто? Навіщо? Цілковита нісенітниця… — Вангель Гело вже вкотре подивився на тривимірний монітор головного пульту, де світилась кольоровими лініями і плямами схема бази Гардік. — Яка відстань між казармами й апартаментами Джиліна?

На схемі з'явилася зелена пряма, що з'єднувала два названі радником об'єкти. Поряд спалахнуло золотаве число 997.

— Майже кілометр, — констатував Гело. — І вентиляційні контури різні. Це означає, що команда Ґвен Вей не була об'єктом атаки. Тоді що це? Просте співпадіння?

— Це перша атака бази повстанцями за останні два роки, омадо, — нагадав оператор. — Сумнівно, що це просте співпадіння.

Над монітором замерехтіло сигнальне ґало.

— Нова інформація, — оператор зосередився, приймаючи інфу на внутрішній комунікатор, потім промовив:

— Друге повідомлення від аґента «Десятого». Газ ввели до вентиляційної системи житлових приміщень об одинадцятій тридцять за стандартним часом. Джерело газу військовими на даний момент не виявлено. Тридцятьох п'ятьох курсантів і двох офіцерів отруєно. Шестеро вже померли. Тим, що залишилися, надають допомогу. В казармі розгорнули мобільний реанімаційний блок. Тип токсину — «ер-ен двадцять два» або «ер-ен двадцять чотири». Раніше ці токсини партизани не застосовували.