Хотин - Сорока Юрій В.. Страница 15

Любомирський, в черговий раз погоджуючись, хитав головою. Він добре знав захоплення коронного гетьмана історією війн Давнього Риму, тому не сперечався.

— Ці залізні люди вміли переносити труднощі, а також вірили в себе. Тому й володіли більшою частиною цивілізованого світу… Ave Caesar, morituri te salutant [14]! Чуєте, пане Любомирський! Скільки мужності у цих словах, скільки самопожертви! Цезарю! Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе! Хіба можна не захоплюватися цими героями?

— Але, наскільки пам'ятаю, ці слова говорили гладіатори… — невпевнено вставив Любомирський.

Ходкевич спалахнув:

— Не в тому річ! Цими словами найбільш влучно можна схарактеризувати римлян… А що у мене? Вони не вірять у перемогу…

— Але погодьтеся, на це є певні підстави. Табором поширилися чутки, що козаки перейшли на бік турків. Кажуть, вони не прийдуть.

Ходкевич миттєво повернувся з античних часів до проблем сьогоднішніх.

— Чому ж ви дозволяєте такі чутки? — зиркнув він на Любомирського. — Я волів би, щоб тих, хто розпускає такі плітки, не гаючись, карали.

— Але я так і дію! У моїх полках не наважуються навіть натякати на такі непотрібні теми! — Любомирський зробив відчутний наголос на словосполученні «моїх полках». Ходкевич зрозумів натяк, але не відповів нападом на напад. Дивлячись десь поперед себе, чітко промовив:

— Негайно оголосіть у війську, що в мене були посли від Бородавки та Сагайдачного. Козаки поспішають нам на допомогу і через кілька днів будуть тут.

— Добре. А це є правда?

— Для них, — Ходкевич показав пальцем на працюючих жовнірів, — правда!

— Бувають моменти, коли бажаєш стати простим жовніром! — зітхнув Любомирський.

— А от тут я з вами цілком згоден! — Ходкевич махнув рукою до гусарів, які супроводжували його, і чвалом погнав коня вниз порослим травою схилом. Туди, де широкою блакитною стрічкою, вигнутою, як кривий турецький ятаган, ніс свої води могутній Дністер.

Татари тримали в облозі невеличкий козацький табір уже три години. Спочатку, побачивши свою кількісну перевагу, кинулися, було, у наступ, але напоролися на щільний мушкетний вогонь і відкотилися. Козаки з неймовірною швидкістю робили залп за залпом, і шквал гарячого свинцю просто зніс, зрубуючи, як косар осоку, п'ять десятків найліпших нукерів Кантемір-мурзи. На зеленому килимі над Прутом застигли брудні плями вбитих вояків. Щось подібне коїлось і на протилежному березі річки. З печери час від часу гостро лунали постріли, і татари трималися від неї подалі. Обережно поглядали вони у темний отвір нагорі й одразу ховалися, налякані черговим пострілом, який вибивав бризки куряви зовсім поряд з допитливими головами.

Десь поруч із печерою несамовито волав поранений. Уже близько двох годин наповнював він округу нелюдським криком, що зривався на важкий стогін. Здавалося, там лежала не одна людина, а кілька грішних душ, які несамовито волали, вириваючись із пекельних пазурів. Іноді замовкав, тоді всі, хто це чув, з полегшенням зітхали. Хрестились або віддавали дяку Аллахові за те, що припинив муки нещасного. Однак скоро знову їх обдавало холодом жахливих криків. Поранений, зібравшись із силами, повторював і повторював свою страшну заупокійну.

— Грішна душа! — говорили козаки.

— Багато біди бусурманин на своєму віку наробив…

— Ніяк не відійде.

— А, собаці собача смерть! — махали другі.

Микиті було добре видно протилежний берег, густо зарослий підліском. Він щосили напружував зір, але нічого не міг розібрати в темному отворі печери. Десь там братчики, що про їхню долю він, наказний атаман, мав пектися як про власну. З ними Андрій. Суворий Непийпиво з першого дня, відколи Кульбаба з'явився на Січі, ставився до нього особливо. Чи то жалів? А може, просто до душі йому припав веселий непосидючий молодик? Урешті, що бачив у житті цей крицевий запорожець, окрім важкого військового життя? Не сидів він під вишнями з жартівливою дівчиною, не сватав її, потайки боячись піднесеного гарбуза. Не притискав до серця молоду дружину. Усе проміняв на шаблю, люльку, а коли час прийде, — на «жіночку, у чистім полі могилочку». Не знав і дитячого щебету, не вішав синові у головах гострої шабельки. Напевне, тому й полюбив усією душею Андрія, прикипів до нього серцем. За давнім січовим звичаєм, молодик звертався до бувалого запорожця «батьку», а Микита надавав цьому ще й того, іншого значення, якого за межами Запорізької Січі звикли надавати звичайні люди. Він завжди виділяв Андрія з-поміж інших новиків. Намагався більше навчити, краще підготувати хлопця до важкого життя запорізького лицаря. І радів, радів з його успіхів! Навіть потім, коли Кульбаба став справжнім козаком, Микита намагався триматися поруч, хоча тепер між ними були вже інші, дружні, стосунки. Тож зараз у загартованого боями Микити стискалося від туги серце. Він бачив, як мало шансів на порятунок у тих, хто не встиг перетнути річку.

Зробили перекличку. У таборі налічувалося двісті козаків, двоє з них були поранені під час нічного штурму. Це означало, що у печері менше сотні людей. Усі запаси пороху та куль — у таборі. Значна частина провізії теж, отже, у тих, хто був під облогою на тому березі, були тільки запаси, що їх козаки зазвичай мали із собою. А цього вистачить лише на один-два дні. Обставини гнітючі.

Микита струснув головою. Треба було зосередитися на обороні табору, в якому перебувала більша частина загону і вози з припасами, що їх так очікував кіш. Микита наказав зміцнювати табір земляними укріпленнями. Частина козаків взялася за мотики і лопати, тоді як інші тримали на мушці ворога. Татари у безсилій люті щось верещали за кількасот кроків від табору.

Підійшов Максим Горбоніс.

— Погане діло, Микито, вони не просто так не підходять. Напевно, позаду йдуть ще більші сили.

— Сам бачу. Що робитимемо?

— Помолимося Господові і будемо захищатись.

— Добре, братику, добре! Ось тільки не отаман я вам більше… Обдурили мене татари, як собача нерозумне! — Микита у розпачі вдарив кулаком по свіжоскопаній землі.

— Перестань, Микито! Чуєш! — голос Максима забринів від напруги. — Не картай себе. Цього ніхто не міг передбачити.

— Як щеня… Як віслюка дурного, — ще раз повторив Микита дещо тихіше.

— Я думаю так, Микито: будемо захищатися до ночі, потім вирушимо «оборонною рукою». За кілька днів будемо у своїх. Іншого виходу немає…

— Там Андрій, — перебив його Микита, — і там майже сотня братчиків!

— Я знаю!.. Микито, треба рятувати те, що залишилось.

Непийпиво довго не відповідав, а коли нарешті озвався, від хвилинної слабкості не залишилося й сліду.

— Ми проб'ємося! Проб'ємось, а потім повернемося зі всім кошем. Вір мені… — він глянув на далеку печеру. — Вір мені, Андрію!

Микита вибіг на насип і повернувся до козаків. Рукави жупана, що спадали з плечей, мов крила, стрепенулися, коли він вихопив із піхов шаблю, піднявши її догори.

— Козаки! Браття! Ви мене чуєте?!

— Чуємо, батьку! — гучко розкотилася відповідь запорожців.

— Тож слухайте… Я не пропоную вам умерти за віру православну, ви і без мене, а може, й ліпше за мене це вмієте. Я також не закликаю вас бути мужніми в бою — це ви теж добре вмієте. Я майже всіх вас знаю багато років. Пліч-о-пліч бився я із вами проти бусурман і всіх ворогів віри нашої. Тепер хочу ради: як бути далі? Завинив я перед вами, братики. Привів до скрути великої… Як останній шмаркач, дав татарам обвести себе навколо пальця!.. — він вільною рукою висмикнув із-за пояса пернача. — Виберіть достойного. А щодо мене, ось моя шабля! Карайте чи милуйте, воля ваша, панове-молодці. Такої честі, що її надав мені батько кошовий, я не вартий… — він устромив шаблю в землю і, знявши шапку, поклав на неї пернач поряд із блискучим клинком. А сам, схиливши голову, став поряд.

Серед козаків почався гомін. Запорожці впівголоса радилися про почуте. Нарешті наперед виступив сивовусий Назар Юшка. Він пригладив довжелезного сивого оселедця і неквапно вимовив: