Хотин - Сорока Юрій В.. Страница 26

Однак, схоже, до цього не було нікому діла наприкінці літа буремного 1621 року від Різдва Христового. Хіба лише сиві стіни Хотинської фортеці байдуже поглядали навкруги, ловили останні лагідні промені літнього сонечка. Люди, що їх тут зараз зібралося більше, ніж будь-коли, були зайняті зовсім іншим — готувалися вбивати одне одного…

Армія султана Оттоманської Порти Османа II, здолавши сотні кілометрів до місця майбутнього бойовища, з'єдналася нарешті з ордами Джанібек-Ґірея і Кантемір-мурзи. Позаду залишилися стрімкі вершини Балканських гір і переправи через Дунай і Дністер. Цього разу всі вілайєти величезної імперії зробили свій внесок у військо падишаха, навіть за мірками Туреччини армія була величезною. Невірних чекала неминуча смерть або прийняття влади могутнього падишаха. Польща мала стати ще одним із вілайєтів, а кубло розбишак-козаків — бути стертим з лиця землі.

Військо сяяло пишністю і багатством. Розкішний одяг кінних сипахів вражав спостерігачів, а султанські гвардійці — яничари, здавалося, були вбрані на парад. Із заломлених назад білосніжних кауків бюлюк-пашів до самої землі звисали прикраси з пір'я — відзнака мужності, виявленої в боях за падишаха. Обози розтяглися на десятки кілометрів, везучи за сановитими воїнами вишукану їжу, напої, предмети розкоші. Блискучі стволи гармат налічували сотні, нечувану в ті часи силу. Верблюди важко вгиналися під вагою чавунних ядер і бочок із порохом, а обозна обслуга нараховувала багато тисяч. У складі війська були навіть мулли і ворожки. Чотири бойові слони мали до смерті налякати невірних, котрі не бачили ніколи в житті цих могутніх тварин. Навіть вічно брудні татари на маленьких кошлатих кониках мали інший, ніж завжди, вигляд. Намагаючись не відставати від турків, вони одягнули своє найліпше вбрання і з погордою сиділи тепер у сідлах. Джанібек-Ґірей і Кантемір-мурза були схожі на невеличких царків.

Осман II на чорному, як ніч, огирі гарцював попереду загону охоронців і пишно вбраної свити. По-жіночому тендітні руки падишаха тримали прикрашену золотими бляшками вуздечку. Білосніжно-білий плащ прикривав сяючий на сонці панцир його великого предка — султана Сулеймана. Молодий володар вважав, що разом із панциром він перейняв мужність і військове щастя могутнього завойовника.

Позаду почувся тихий шурхіт: під'їхав Гусейн-паша. Мовчки схиливши голову, він чекав, поки на нього звернуть увагу.

— Чого тобі? — невдоволено кинув султан.

— О, не гнівайся, мій повелителю, у мене добрі новини, — озвався візир.

— Кажи.

— Повернулися наші славні воїни, котрі залишалися викурювати нечестивих собак над Прутом.

– І з чим вони повернулися?

— Козаків знищено. Десятьох взяли в полон і привели, щоб поставити перед твої очі, володарю світу.

— Це добре! Давай сюди цих гяурів. Утім, стій. Скільки людей ми там втратили?

Гусейн-паша замовк, не знаючи, як краще розповісти про все й не викликати гнів у падишаха на свою голову.

— Ну, чого мовчиш?

— О володарю, Аллах забрав до себе багатьох своїх славних синів…

— Що?! Не мели, кажи — скільки?!

— Близько тисячі сейменів. І дві сотні яничар із бюлюка паші Мустафи наклали головами.

Очі Османа II дико заблищали. Він рвонув з місця коня і, під'їхавши, схопив Гусейн-пашу за горло. Тонкі пальці глибоко вп'ялися в гладку шию візира.

— Ти здурів! Це неможливо!

— Це правда, повелителю, Аллах прогнівився на нас, — Гусейн харчав, але не смів поворухнутися.

— Козаків була лише жменька! Поясни мені, як вони могли знищити таку кількість війська?

— Ні, володарю землі й неба. Гяурів було кілька тисяч, і вони, як звірі, сховалися до нори. Тож щоби здолати їх, довелося піти на деякі втрати…

— О Аллах! Ми ще не починали битви! Веди до мене тих собак!

Осман спішився і віддав коня служці. Мов із-під землі перед ним виросло м'яке ложе, встелене червоним шовком, і нефритовий столик із золотим кунганом вина та величезними китицями винограду. За спиною стали два кремезні охоронці. Невільниця у напівпрозорих шароварах, що крізь них проглядали стрункі дівочі ноги, по вінця наповнила всипаний самоцвітами келих тридцятирічним грецьким вином. Султан, люто позираючи навкруги, сів на подушки. Схопив келих і миттю перехилив його. Невільниця знову схилила кунган над келихом, але Осман відсторонив її.

— Досить. Ну, де вони?

Здалеку з'явилися п'ятеро вершників. Вони супроводжували валку закутих у кайдани бранців. Валка повільно пересувалася, гримаючи важкими ланцюгами. Довжелезні чуби запорожців геть злиплися від чорної запеченої крові, а на засмаглих обличчях не залишалося живого місця від синців і подряпин. Наблизившись, полонені спинилися за десяток кроків від султана. Між ними і ложем Османа відразу виросли четверо яничарів із шаблями наголо. З-під заліплених кров'ю і землею лобів на Османа поглядали повні ненависті очі.

— А чого вони стоять? — нервово скрикнув султан, звертаючись до Гусейн-паші.

Візир махнув рукою, і охорона почала бити козаків прикладами яничарок, примушуючи їх упасти на коліна перед могутнім падишахом. Поступово всі попадали. Ні слово, ні єдиний стогін не вихопилися з козацьких горлянок. Хтось намагався піднятись, але, отримавши нові удари, знову падав на землю. Це тривало кілька хвилин. Потім Осман підняв руку:

— Перестаньте їх товкти! Скоро мені не буде з ким говорити. Нехай встають, якщо зможуть.

Четверо бранців піднялись і, хитаючись, допомагали встати товаришам. Рясні краплини крові стікали зі змучених людей на зелену траву.

— Я бачу, ви не дуже поштиві. Хтось розуміє турецьку мову?

Зависла тиша. Гусейн-паша миттю покликав перекладача. Прибіг наляканий волох і, упавши долілиць, вклонився султанові. Осман повторив запитання ще раз. Наперед вийшов літній запорожець.

— Перед собаками спину не гнули і не будемо. Можеш нас убити, а плазувати — заслинишся! І мови твоєї не знаємо.

Волох швидко переклав. Султан зловісно посміхнувся.

— Ти знаєш, урусе, що з вами буде?

— Здогадуюсь.

— Я хочу зрозуміти. Невже ти не боїшся? — Осман підійшов ближче до козака та, скривившись, повернувся на міндери. — А твої товариші? Я бачу серед вас ще зовсім юних.

— Кого, тебе? — козак хрипло засміявся. — Товариство, оця нікчема хоче запорожців налякати! А ти зніми штани і покажи нам те, що нижче спини. Мо', тоді?

Волох побілів від страху, але переклав усе слово в слово. Осман, не пам'ятаючи себе від люті, зірвався на ноги. Схопив у яничара шаблю і щосили рубанув нею козака по шиї. Запорожець із хрипінням сів на землю. З пошкодженої артерії сильним струменем забила кров. Він кілька разів ударив ногами й затих. Султан підійшов до наймолодшого серед бранців. Хлопчині на вигляд не було ще й двадцяти. Узявши його за підборіддя, Осман заглянув у каламутні від болю очі.

— Скільки тобі років, гяуре?

— Сімнадцять.

— Отже, і ти нічого не боїшся?

— Боюсь.

— О, це досить цікаво! Ми тебе послухаємо.

— Боюсь, що товариші мої скажуть, що я помер не як справжній козак!

— Добре! Це ми тобі дозволимо! Помреш як собака!

Осман витягнув ятаган і вдарив хлопця ним у живіт.

Той застогнав і зігнувся. Руки, що ними затиснув рану, вмить стали мокрими від крові. Султан підхопив його за чуб і підняв голову, знову намагаючись заглянути у вічі.

— Ти задоволений? Скажи, тобі подобається?

Хлопчина щось пробелькотів.

— Що він каже? — звернувся Осман до перекладача. Білий від страху волох побілів ще більше і дрібно затремтів.

— Він посмів зрівняти падишаха з кобилячим лайном, о горе моїм вустам!

— Шайтан!

Осман повалив хлопця на землю і, ставши ногою йому на горло, устромив ятаган у широко розкрите око. Сіпнувшись, хлопець помер.

— Ну, добре. Поговоримо інакше. Принесіть лук.

Султан сів на подушки і дозволив наповнити свій келих вином.

— Ти! — він указав на одного з козаків. — Скажи, скільки людей у вашому війську.