Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич. Страница 17

Баби надовколишніх сіл і хуторів шепчуть якісь таємниці про чари і чарівниць, а старші люди, як зачують про Могилу, воліють мовчати. Ніхто на її вершок вилізти вночі не відважиться, а тим, хто проїжджає біля її підніжжя, кров у жилах стигне, а волосся на голові диба стає — так страшно. В цілому селі хіба тільки дід Левко, як у власній хаті, на ній гостював, але він дуже довго нікому ані словом не обмовився ні про саму Могилу, ні про марево.

Одної ночі на святого Михаїла сів Левко на Могилі і задивився в похмуру далечінь. Вітер висвистував у вербах, дзвонив у сухе бадилля, часами бринькав у струни балабайки, що лежала на землі, добуваючи з неї тужливі тони. Хмари швидко і так часто пропливали по небу, наче йшли колони кінноти: деколи миготіли блідим одсвітом шишаки і вістря зброї, а потім знову зникали. Біля ніг старого лежав білий як молоко хорт і весь час стриг вухами, що наче китиці розтріпаного шовку спадали на тонку шию. Час од часу зиркав на господаря і метляв хвостом.

Вже півні на північ запіли на недалекій пасіці, а в Галчинці завив пес, потім другий, третій — і покотилася луна в поле.

З-за повороту вискочили два вершники, один на гнідому коні, другий на карій клячі. Садили вони так, начеб спішили по голову татарського хана чи по скарби Царгорода. Луна принесла до старого тупіт копит, що усе ближчав і ближчав, поки нарешті не стих перед самою Могилою. Хорт враз скочив на ноги і напнувся наче струна, витягти шию в той бік, звідки примчали вершники, котрі вже спішились і піднімалися сюди. Левко приклав долоні до губ і крикнув: «Го-гоп!»! А вершники відповіли: «Го-гоп!» аж задзвеніла темрява.

Вершники зійшли на Могилу й привітали старого.

— Батьку Левку, ми прибули по обітницю! — сказав один.

Дід кивнув головою:

— Те, що було говорено, мусить бути сповнене. Сідайте, діти мої. Але щоб слухати цю оповідь, мусите навіть в душі сумніву до правди не мати. Бо як баба розгнівається і наврочить, то лихо буде. Зачепивши дідька, не так хутко можна з його пазурів випорснути… А тепер слухайте.

За тих блаженних часів, коли Богданко Ружинський, сьомий гетьман, булаву козацьку тримав, коли козак, лях і татарин мирно гомоніли за гетьманським столом в Трахтемирові, який подарував на столицю козакам король Стефан, у ті святі часи, коли три могутні й звитяжні народи тримали в страху сусідніх володарів, над Коденькою, неподалік від Галчинця, був Дударів хутір. Ще досі землею та яма не затяглася, де стояла хата, а мешкала в ній жінка, що звалася Сукурихою. Одні мали її за чарівницю, інші за ворожку, бо лікувала вона хворих, відмовляла уроки, спроваджувала дощі і градом била врожаї. Одною рукою щастя, а другою лихо сипала на сусідів. Жили з нею три доньки гожі, як молоді пліточки, звинні, як білочки, а личками — наче журавлини на білім снігу при сяйві сонця. А коли пісні співати починали, то солов’ї мовкли і вслухалися задумливо, а потім і собі пробували ту саму ноту взяти, а коли в танці тропака тяли, то земля аж тремтіла з утіхи під ніжками, озутими в червоні черевички. Жили вони собі без клопотів, а парубки надовколишні горнулися до них, наче мухи до меду. Мало не билися за те, хто перший піде з дівчатами навприсядки, а кому припнуть до шапки квітку чи зав’яжуть стяжку на сорочці. Але серця дівочі й думки були вільні, як лет птаха в повітрі.

Недовго тривала тая воля жіноча. Одного дня пополудні сестри сиділи на призьбі за пряжею та гомоніли про недільну гулянку, коли раптом вигулькнуло з хмари куряви троє вершників, що мчали просто до хутора. Першим влетів на подвір’я степовий кінь з козаком — молодша сестра зиркнула на смагляве обличчя, червоний шлик — і серце їй забилося, а рум’янець розквітнув на щоках. За ним влетів мурза татарський на тонкостаннім бахматі, що низько над землею стелився. Середня сестра подивилася на чорні очі, на кожух зі сріблястої вовни — і опустила очі додолу. Вслід за ними лях об’явився на спіненім скакуні, що аж дибки ставав. Старша глянула на пишно оздоблену зброю і на шапку з павиним пір’ям, а відчула, що на такого витязя всеньке життя потайки сподівалася.

Матері вдома не було. Сестри гостинно коней прип’яли коло плоту, а потім винесли з хати молоко, сметану і квашені огірки. Спочатку розмова не дуже й клеїлася, весь час на сміхи переходячи, але поволі наступила черга для солодких слів, живого стріляння очима, а врешті невинні поцілунки, наче ґвалтом відвойовані, ще їх тісніше зблизили. Ось уже гості вирішили до вечора перебути, бо, мовляв, за прохолоди легше мандрувати, аніж у спеку. Усі були такі веселі, наче до раю потрапили.

Несподівано, мов грім з ясного неба, об’явилася Сукуриха. Непривітно вклонилися їй гості, а коли вона скоса глянула на дочок і помітила рум’янець на щоках, а в очах живі іскри, то так зморщила чоло і так очима люто блиснула, наче гадина, коли має скочити на людину. Вершники, вже не зволікаючи, швиденько забралися з хутора, а, їдучи, не розмовляли між собою, тільки мріяли про нові відвідини. Козак уперше розмарився про розкоші і зваби заміжжя і вирішив на найближчій раді подати голос про необов’язковість парубоцтва на Січі. Мурза, наче піп, розважав про Ісуса і Магомета, зробивши висновок, що усі поклоняються одному Богові і різниця віри не повинна стати завадою в спілкуванні людей. Лях тим часом запрагнув рівності станів і дитячою цяцькою назвав свій герб, яким досі пишався: чаплю на блакитному полі. А далі сягнув до Адама і Єви і сказав, що всі ми походимо від одних батьків, всі ми брати, а тому повинна бути межи нами рівність.

Та прибувши до Бердичева, кожен рушив своїм шляхом і чутки про них пропали.

З тієї хвилі на Дударевім хуторі запанували смуток і туга. Материнська сварка, хлипання дочок розліталися широко, наче голуби від згорілого будинку, а дівочі приваби в’янули, мов цвіт на осіннім морозі. Незабаром смерть полічила пальцем одну по другій. Померли всі три сестри і померли без сповіді. Мати закопала їх неподалік, сама порпаючи землю, бо цвинтар для них був зачинений. Жоден цвіт, жодне зілля не проросло на могилах. Виглядали так свіжо, начеб учора тільки насипано їх, мовби чекали на когось. Тривало так впродовж шести літ. Щоночі бачили люди Сукуриху з розпатланим скуйовдженим волоссям, з висохлим лицем, з якого стирчали кості, що, здавалося, ось-ось продірявлять шкіру, як ходила вона круг могил доччиних, кидаючи якісь зерна на північ, захід і полуднє. За конвульсійним кривлянням вуст можна було здогадатись, що вимовляє якісь слова закляття, але ніхто не смів наблизитись, щоб дочути, що мовить і що саме чинить.

На тому світі усе з часом міняється, щось одне в’яже нить, а щось друге її розриває. Союз трьох народів так само розірвався. Орди перекопські сплюндрували Московію і до Польщі помчали, по дорозі Україну палячи й руйнуючи. Сейм ухвалив посполите рушення, розбіглися вісники, шляхта коней осідлала. Гетьман дістав листа від Сейму й короля, і козацтво на сполох задзвонило. Усі рушили в поле — тривога і біль їм шлях торували, а пожежі заграви по ночах світили.

Чи то сліпий випадок, чи то невідь-яка сила покермувала, що на тім самім місці, де сестри поховані були, орда татарська обозом стала. Та ще не встигли вони й з коней зійти, як тут з-під Солотвинського лісу гусарська хоругва налетіла на них. І такий то бій був кривавий, що перемога то на один, то на другий бік схилялася, але ось від Журбинець примчали сотні козацькі і взяли бусурманів на списи. Татарва приснула на Бердичів топитися в водах Гнилоп’яту, вкривши поле бою так густо, наче житнім колоссям за добрих жнив. Та ніхто не тішився перемозі, бо всі три полковники головами наклали.

Тільки Сукуриха вночі з’явилася вбрана, мов на весілля до своїх дочок, і байдужим оком поглянула на побойовисько, а коли в рисах одного з трьох гостей впізнала козацького полковника, що лежав на могилі наймолодшої доньки, дико засміялася й копнула ногою трупа. Потім, помітивши серед мерців татарського мурзу, схопила його рукою за кучеряве волосся, склеєне сукровицею, і виволокла на могилу середульшої доньки. Те саме вчинила і з тілом ляського проводира. А вчинивши теє, застрибала не знати від якої втіхи і, чи то в землю запалася, чи то в повітря злетіла, але більше про неї ніхто не чув.