Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич. Страница 23

II

— Марусе, гу!.. Вівде, гу!.. — обзивались дівки в лісі, бо, бачте, оце вони вже раді, що настала весна й усюди зазеленіло, дак зараз у ліс по квітки. — Прісько, гу!.. Марто, гу!.. — кричала Маруся, а проте ніхто до неї не озивався. — Оце, видно, я вже далеко зайшла від дівчат! — подумала вона та знову: — Прісько, гу!.. Ганно, гу!..

Ніхто не обзивається на голос Марусі. Коли ні — хтось таки обізвався: гу! Вона глядь набік, аж недалеко від неї ходить собі і буцім рве квітки якийсь парубок у білій свитці, підперезаний червоним поясом.

— Біг на поміч! — сказав, підійшовши к Марусі.

— Спасибі! — зашарілася Маруся, бо по сьому парубкові у неї кріпко боліло серце — вона не раз його бачила в церкві, й він прийшовся їй по серцю.

— Що се ти одна тут ходиш? — спитав парубок.

— Ні, нас тут дівок багато, та тілько, видно, я далеко од їх відійшла.

— А як же тебе звуть?

— Марусею. А нащо тобі знать, як мене звуть?

— Да так. Я хочу знать, бо ти, бач, така гарна, що якби ти була моєю жінкою, тоді б я став найщасливішим чоловіком і для мене ти була б наймилішою в світі.

— Се ти, може, обманюєш мене і хочеш насміятися над дівкою?

— А невже б ти була согласна вийти за мене?

— Дак що ж тут за диковина… — відказала Маруся, радіючи, що парубок напоменув їй сам об сім.

— Тоді зроби мені таку ласку та й візьми оції квіточки, котрі я для тебе нарвав.

— Спасибі тобі! — сказала Маруся, узявши від нього квіти, а опісля: — Як-бо тебе зовуть?

— Мене зовуть Грицьком, а прозивають Перепеченком… Ох, Марусю, якби ти знала як давно вже я тяжко зітхаю по тобі і не раз хотів признаться в своїй любові, та ніде тебе не бачив саму. Я ж бо недавно приїхав з Дону. Я зостався сиротою і нічого не мав, тільки трохи польця та скотинки. Дак я і рішився спершу іти на Дон, щоб там заробить копійчину. Біг мені поміг, я заробив рублів сотень п’ять і тепер вернувся додому, щоб скупити худібчину, а там прохати твоєї руки. Скажи ж мені, чи не противно тобі се слухать?

— Ти мене кривдиш, Грицю, такими словами… Адже й мене давно вже болить серце по тобі. Іще торік у первий раз, як я побачила тебе у церкві, дак ти мені тоді найкращим ізо всіх показався. Із тієї пори я тілько й думала, що об тобі.

Грицько обняв дівчину й поцілував.

— Клянусь тобі, Марусе, бути вірним і любити тебе, поки сира земля не розлучить нас з тобою. Тепера, моя голубко, я буду старатися, щоб придбати худібчину, а там, як Біг пошле здоров’я, пришлю до тебе старостів.

Тут Грицько зняв зі своєї руки каблучку і дав її Марусі, а вона йому дала свою.

Скоро по всьому селу рознісся слух, що Грицько Перепеченко, котрий був сиротою і бідним, тепера глянь скільки надбав усякої худоби: купив поля, коней, волів пару і, мабуть, чи не з десяток овечок. Всі похваляли його, що він таки славний хазяїн, хоч і молодий. І Марусин батько не раз казав, що такого зятя він би дуже хотів.

Маруся тішилася, що так хороше товкують об Грицьку. Все було б добре і вже скоро Грицько мав сватів засилати, як ось несподівано горе звалилося їм на голови. Почали набирати некрутів, а Грицько зі своєю ріднею мусив стати в чергу і, хоч у його дядьків і були сини, так усі не годились. Через те йому неодмінно припадало іти в солдати. От так і вийшло. Стали набирать некрутів і, скільки вже Грицько не ховався, а все-таки його зловили і закували в путо.

— Чи чуєте, мамо? — сказала Маруся, що перед вечором сиділа і шила сорочку. — Ось як на вулиці бряжчать путами. Видно, знову ведуть некрутів мимо нашого двору.

Та й визирнула у вікно, а там — ведуть, може, чоловік з двадцять, а попереду її Грицько, закований у путо з другим парубком. Маруся так і задрижала. Мерщій вибігла з хати й кинулася обнімати свого милого. Що то було за прощання — не приведи Господи об сім розказувати. Плакала Маруся, плакав Гриць, заплакали навіть десятники.

— Прощай, Марусе, — сказав, ридаючи, Гриць. — Післязавтрього, може, мені вже й лоб забриють.

ІІІ

Сонце давно вже закотилося, у селі всі спали, вже й нічліжники проїхали з кіньми. Хто ж то йде по дорозі у Чорний Яр і так прямісінько направив к лісу, даром що усяк боявсь туди й ногою ступить? Бо слух о тім, що бачили нічліжники у пустій хаті, рознісся по всьому селу, і всякий днем боявся туди іти, а не те, щоб ніччю. Хто ж то такий небоязкий і за чим іде так пізно у сей ліс? То йде безталанна Маруся прохати у втоплениці, щоб вона визволила із некрутів її Гриця.

Страшно їй іти в таку пору да ще к тому — к дівиці з того світу! Та що робить? їй дуже жалко Гриця, вона готова за нього хоч в огонь. «Упаду я в ноги втоплениці, вона така добра, вона мені нічого не зробить», — думала Маруся, прискорюючи ходу. От вона вже ізійшла на греблю, вже бачить перед собою і вербу, що стоїть над кручею, де утонула справникова дочка. Маруся сміло сіла під вербою і почала чекати. Вже була пізня години, бо вода й не колихне. Сумно їй стало, кріпко забилось їй серце, та нічого робить. То їй хотілося бігти з цих місць, то знову тут зоставаться і дожидати втоплениці. Вона нікуди більш не гляділа, тілько на воду, де живе та. Аж ось — з того краю де не візьмись човник, а в ньому панночка у білій сукні. Вона гребе, а човник пливе прямісінько до верби. Панночка випригнула з човника, коли він прибився до берега, і підійшла до Марусі.

— Що тобі треба, дівчино, від мене? Говори, я все зроблю.

Маруся, як се почула, гірко заплакала та й бух втоплениці у ноги.

— Не кланяйся мені, — сказала та Марусі. — У нас поклонів не приймають. Вони годяться тільки на вашім світі. Вставай і говори, що тобі треба.

Маруся з плачем розказала про свою біду.

— Не плач, — сказала втоплениця. — Я бачу, що болить у тебе по ньому серце і я зроблю, щоб Грицько був твій… Ось послухай, що я тепер тобі скажу. Вже скоро прийдуть мої подружки… Ти не бійся їх, а щоб вони тебе не вгадали, я дам тобі наше плаття, а своє ти скинь і зостав тут під вербою. Ми будемо вечеряти у тій хаті і ти з нами будеш, а там, повечерявши, коли вони підуть, я скажу, що далі робити. Не бійся. Твій Гриць буде з тобою.

Та, сказавши се, шубовсь у воду… І тягне відтіля біле плаття якраз таке, як у неї.

— Скидай свою одежу!

Маруся слухняно роздяглася і взяла біле плаття.

— Не страшися нічого. Мої подруги тебе не пізнають. Подумають, що ти давно втопилася і, як спитають, то кажи, що ти пішла купаться та й втонула… Ось пливуть і мої подруги…

Маруся глянула — аж видимо-невидимо! Уся вода вкрита човнами і все ж то пливуть дівки у такім точнісінько наряді, як у справникової дочки і в неї. Вийшли вони на берег, побрались за руки і парами пішли до хати, а справникова дочка взяла Марусю за руку та пішла й собі з нею. В хаті на столі світилася свічка і для кожної душі тарілка поставлена, ложки, виделки й ножі покладені, наче в панів. Усі повсідалися за стіл, сіла й Маруся.

— От бачите, я здогадалася, — сказала справникова дочка, — що поставила лишню тарілку, бо до нас сьогодні ще одна душа прибилася.

От почали вечеряти, і що за прехороша була вечеря! У всякій страві усе свіжа риба, були тут і раки, тілько не було хліба. За вечерею панянки розпитали Марусю, як вона втопилася, а коли всі поїли, то котрась сказала:

— Ходім — вже пора нам додому!

Тілько що сказала се — де тобі ділась і та свічка, і тарілки. Усе в одну мить щезло. Втоплениці повиходили з хати, а справникова дочка зосталась з Марусею позаду і йшли собі тихенько. Поки дійшли до верби, то вже там не було ані втоплениць, ані їхніх човників.

— Тепер скидай моє плаття і вдягай своє, — сказала панянка. — Я зараз прийду…

І в воду пірнула, та не надовго, бо незабаром випірнула з якоюсь писулькою.

— Ось на тобі оцюю писульку, неси її к моєму батечкові і оддай йому. А тепер прощай.

— Прощай, добрая панночко! — вклонилася Маруся. — Нехай тебе Біг благословить за твою добрість!