Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич. Страница 33

Тим часом парубки й дівчата, зібравшись у хаті, зачули шум, вийшли на вулицю й ще збільшили розмову. Розпитували й міркували без кінця; нагадували іноді й історії про такі чудеса; але ніхто не міг сказати напевне, що це за дивина. Тут хтось нагадав, що пора почати вечорниці, і це примусило всіх вернутися в хату.

Кілька дівчат, засукавши рукава білих своїх сорочок, взялися пекти млинці й варити варенуху, інші сіли працювати: одні прясти, інші вишивати заполоччю рукави. Парубки сіли між ними й стали жартувати, тобто витворяти штуки й баляндраси. Загальний регіт нагороджав жартовливу витівку. Нарешті дівчата, щоб позбавитись ущипливих натяків парубків, заспівали тужливої старосвітської пісні, яку склала, тужачи, мати, виряджаючи сина в похід. Іван вторував їм на бандурі.

Народня пісня для українця має особливий зміст, не помітний для стороннього слухача. Не знаючи нічогісінько про історію свого народу, простий селянський парубок, вслухавшись у сумовиту пісню про козаків, живим почуттям лине в минуле їхнє життя. Він і сам не зможе розповісти вам того, що почуває; але, коли б він дав вам свою душу, ви б здивувались, яке поетичне багатство звучить під похмурою оболоною! Тим-то й тепер, заслухавшись пісні, всі сиділи мовчки в якомусь непереможному зачаруванні й, здавалося, прислухалися до гармонії, що враз подала голос у давно поснулій душі. Нарешті один парубок скочив з лави й сказав: «Ну, дякую вам, дівчата, за пісню! Ви нам заспівали про козака, а ми вам про дівчину». І підібравши поли своєї свити, моргнувши на музиків, пішов уприсядки, приспівуючи веселої пісні:

Далі пісні не було вже чути: музики утяли слідом за ним; багато парубків виступило з дівчатами на середину хати, й гучний танок завирував. Танок кілька разів мінявся: грали горлиці, козачка, і шумить і гуде; але музики не втихали, бо на місце стомлених пар ставали другі, їх зміняли невпинно нові. Вечорниці розгулялись. Хто не танцював, сидів на лавах парами, і під гук музики наспівували один одному любовні розмови. Простора хата повна-повнісінька людей; але це нікому не заваджало: кожен казав своїй любій, що йому забажалось, не опасаючись, що хтось підслухає; і ніколи в кого під самим вухом лунав голосний поцілунок, це анітрохи його не дивувало й не примушувало навіть поглянути, бо біля нього сиділа його мила, від якої він міг дістати таку ж нагороду.

Скоро наспіли млинці з сметаною й солодка варенуха. Парубки й дівчата тісно обсіли довгий стіл і, попоївши, ще більше розгулялися, ніж досі. Танки знову почалися, тупіт і гук було чути далеко на вулиці.

Любо було й Марусі сидіти зі своїм Іваном, що тримав її за руку й так пильно дивився їй в очі, що від його поглядів у дівчини душа танула. Що він їй казав, вона й сама потім не пам’ятала, бо розмови під впливом музики зовсім не подібні на звичайні; слова ці не слова: це Інша музика, зрозуміла одній душі; і коли б усе, що тоді сказано, перекласти на щоденну нашу мову, то вийшла б, може, така плутанина, якої не розібрала б і найрозумніша голова; тим-то така мова минає мозок і лишається в пам’яті одного серця. Пам’ятала тільки Маруся цього вечора, як Іван говорив їй солодко, дуже солодко, відрадніше від пісень солов’я, що відспівував весну в її садку. Яка вже ясна була місячна ніч, коли вона, бувало, дивиться у вікно і вслухається в дивні переливи його голосу, а ще ясніше, ще чудесніше було в її душі тепер, коли милий Іван, обнявши її шию, дивився їй у очі своїми карими очима.

Змішаний гомін гульливої юрби, голоси скрипок, гудіння бубна, тупіт і дзвін підків, змішуючись і заливаючи один одного, запаморочували розум, не давали йому прийти до пам’яті від забуття й завадити сердцеві в хвилинній радості. Тим-то всі тут веселилися так безтурботно, ніби ніхто з них не знав, що таке біда й як гірко порою буває жити на світі; тим-то дівчата від самого обіду благали своїх паніматок пустити їх погуляти, а парубки не вважали на те, що завтра зі сходом сонця їм треба взятися до роботи, й прогулювали на вечорницях часто цілу ніч. Тут вони цілком забували всі жалі й злидні, нерозлучні в житті з людиною; тут душа виривалась з клітки й гуляла на волі, не почуваючи ніякої тяготи, ігриста й легка, як вітер. Кохання, жарти, музики, пісні, — чого ж ще бажати? Людина вдоволена сучасним, а сп’янілий в гучному оточенні й музиках розум не нагадує про майбутнє.

Тим часом кілька парубків і дівчат, натомившись танцювати, збившись у кутку в тісне коло, взялися за страховинні оповідання, без яких, так само як і без пісень, не буває вечорниць. Роздражені музиками й жартуванням почуття самі собою цураються матеріяльного й прагнуть якогось іншого стану, в якому було б їм привільніше; нічне неспання стомлює розум і збуджує ту темну сторону душі, в якій є таємничі образи, що з’являються нам уві сні, а глибока увага, з якою вслухається в дивовижні перекази, в нелюдські вчинки, в надзвичайні явища, виповнює голову якимсь зачаруванням, крізь чад якого все надприродне здається можливим. Пісні й ці тривожні оповідання на селі збуджують душу, без них вона б нікчемно поснула б.

— А кому сьогодні черга оповідати казку? — сказав хтось з натовпу молоді.

— Іванові Костюченкові, Іванові Костюченкові! — відповідало багато голосів, і слідом за ним Івана Костюченка вивели на середину й посадили на кругленького дзиглика.

Всі затихли, щоб дати йому зібрати думки.

— Що б таке розповісти мені вам? — почав Костюченко, чухаючи собі чуприну. — Казки в мене нема готової; розповім хіба вам сущу правду. Тільки ж наперед прошу вас, дівчата, надто не вслухайтесь; а то в моєму оповіданні буде таке, що ще чого доброго тут же кому приверзеться той, що ходить на козинячих ніжках, — не при хаті згадуючи!

— Ну, починай, починай; буде лякати! — загукали дівчата, в яких від одного цього застереження щось холодне ніби полізло по спині і уява миттю наладналась сприймати все чудесне.

— Чи бачте, красуні мої, — казав Костюченко, — сьогодні був у мене гість з далекої сторони, з-за самого Дніпра, та такий же баляндрасник, яких я мало бачив: історія за історією так і ллється в нього, ніби хто ззаду йому нашіптує, та все такі страшні та химерні, що вже як мене тягло на вечорниці, а через його оповідання спізнився і наспів уже на холодні млинці.