Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич. Страница 37

Темна ніч, поки не зійшов місяць. Небо іскриться зірками, але не освітлює густого садка. Поміж дерев шелестить вітрець і навіває свіжість на знеможене тіло хворого. Але раптом почувся інший якийсь шелест, виразніший від шепоту листя, і за хвилину чиєсь лице зазирнуло в вікно привітливіше від місяця, і двоє чорних очей блиснули йому світліше за зірки. Іван мовчки простягнув до вікна слабку свою руку.

— Що, тобі краще, Йване? — спитала Маруся, взявши його за руку.

— Завтра мені буде краще, — відповідав ледве чутним голосом Іван. — Завтра прийди до мене в цю пору, й тобі не треба буде питати, чи краще мені.

— Не докоряй мені, Іване, такими словами. Чи я винна твоїй недузі? Я кохаю тебе, як свою душу, і чого б не дала, щоб ти був живий!

— Ти кохаєш мене, — казав Іван, — але себе кохаєш ще більше. А я десять разів віддав би свою душу за твоє щастя!

— Боже мій, боже мій! — сказала Маруся, обливаючи сльозами його руку. — Що мені робити? Що мені вирішити?

— Ти вже вирішила: йди в манастир. Тільки там не врятуєш своєї душі. Стоючи на моїй могилі, ти будеш просити бога, сама не знаючи про що, а того й не подумаєш, що я через тебе лежу в землі. Я не дам тобі спокою ні вдень ні вночі; не вдержить мене тяжкий склеп і тісна домовина; я прийду до тебе з того світу, не відмолишся ти від мене ніякими молитвами!.. Маруся, не вбивай мене, дай мені пожити на світі!..

— О боже мій, боже мій! Що маю робити? — ридаючи казала Маруся, і тяжка нерішучість і хвилювання тягнули її то на цей, то на той бік.

Страшно відзивався в її пам’яті голос віщого діда, але те більше брав на серце стогін приятеля, що вмирав. Стоючи на краю могили, простягав він до неї руки, просив життя; і хіба їй вбити це серце, повне кохання, повне полум’я страсти, якої не загасила й смертна хвороба?

— Марусю! — казав він — загубивши мене, ти не врятуєш свого життя. Не губи ж мене! Дай мені жити… Що буде, то буде… Бог милостивий!..

Маруся не додержала своєї душевної обітниці; кохання перемогло її.

— Хай так і буде! — сказала вона, хутко підвівши голову. — Що буде, то буде… я твоя навіки!

Несподіваний промінь життя попав у безрадісне серце парубка; вся сила, яка тільки залишилась ще в його тілі, забралась у груди, і він хутко підвівся на ліжку й обхопив Марусину шию, немов боявся, щоб радісна вістунка щастя не відлетіла від. нього, як сон. Довгий був поцілунок їхній, такий довгий, що Іван не міг дихати й упав на подушку знесилений.

І з того часу з кожним днем Іван почував у собі нові сили й оживав на радість батькові й матері, на радість рідним і всій двірні; але ніхто не знав, яка знахурка відвідувала його щоночі і вливала в нього життя гарячими своїми устами. Незабаром на тому кінці Воронежа стало весело; по-старому полилися пісні, пішли вечорниці звичайною чергою, гуділи музики, й не одна пара підків відскочила на танцях.

А за тиждень після Пречистої знялась метушня в усьому Воронежі; всі бігли дивитись на весілля Йвана й Марусі. Весілля було на диво всьому світові, з усіма вигадками й забобонами, так мудро вигаданими старосвітськими людьми. І досі ще розповідають воронізці, як бояри й старости — всі верхи на конях, в дорогих старосвітських жупанах, все одно як за старих часів козацьке війско — проводили молодого на тестів двір; як зустріла його на подвір’ї теща — в виверненому кожусі, верхи на коцюбі із срібним келихом в руці; як молодий відмовлявся пити й вилив келих на гриву свого коня; який приготували віз для весільного поїзду до вінця — запряжений у шестеро волів, прибраний у стрічки та в квіти; яка пиятика й гульня були на весіллі і як цілий тиждень після того їздила весільна процесія по хатах старостів і родичів.

І ось живе Іван з Марусею. Ні в чому в них нема недостатку: як у полі, так і в хаті, все йде гаразд. Рідні їх люблять, і сусіди поважають. Через рік дав їм бог сина. Чого б, здається, ще бракувало їхньому щастю? Та ні!.. Мабуть, недарма Маруся хотіла йти в манастир! Мабуть, недарма старий Чайка щось віщував їй перед смертю! Смутно бувало порою на серці в Івана. З деякого часу він побачив, що в них у дворі щось не так… Раз увечорі з темного завулка знявся вітер і разом з ним повіяв чудний, нечуваний досі дзвін. Всім стало сумно; а Маруся була ніби не своя; вона не знала, за що взятися; руки їй тремтіли. Вона то блідла, то рожевіла; і дико поводила навколо стурбованими очима, і разом з тим якась страшна посмішка перебігла по устах її. Бачив це Іван, хитав головою, і тяжке передчуття западало йому в душу.

До цього додалось друге, нечуване в усьому світі диво. З місяць тому Маруся стала кращати так, що зовсім змінилась. Але не захоплення, а страх почув Іван, коли помітив у неї таку зміну. Навіщо йому краща врода? РІого Маруся й так була свіжа й рум’яна, як квітка; і так в усьому Воронежі не було красою рівної їй жінки. А тепер у нього не стає духу дивитися на це дивовижне обличчя, прекрасне, але прекрасне, що переходить міру захоплення й завдає жаху; а надзвичайно прудкі очі, здається, світяться промінням і затоплюються в серце. Смутно й тяжко було Йванові, і не знав він, чим допомогти собі. Задумалась і вся сім’я, передчуваючи в цьому чуді щось недобре. Але Маруся нічого цього не помічала: коли в неї змінилося обличчя, вона начеб утратила розум: вона була дивна в усіх своїх розмовах і рухах. Іноді її очі затоплялись в один бік, немов бачили щось надзвичайне; іноді виривались з уст її незрозумілі слова. Але коли в неї питали, що це значить, вона не розуміла, про що її питають, і часто на запитання відповідала гірким плачем і диким сміхом… А краса її все збільшувалась; в поглядах завжди показувалась якась надзвичайна сміливість: лице ніби пояснішало, цілком змінилося й було в ньому щось нелюдське. Ніхто з старих знайомих не ходив до неї; невідомий доти страх обіймав усе тіло, коли хто бачив цю надприродну красу, і душа в’янула, ніби почувши близько присутність нетутешньої сили, готової знищити… Але Маруся не помітила й того, що всі її залишили.

Вся гіркота цього цурання падала на Йвана й нещасну матір її, що мала одну тільки дочку, і ту бачила в нечуваній недузі, що не обіцяла доброго кінця. Вони випробували різні засоби, щоб порадити своєму лихові; але нічого не допомагало; ні одна знахарка не могла придумати, чим її лікувати, ніхто не чув, щоб з кимось траплялося таке диво.

Аж ось почули вони, що десь далеко, в одному селі, є віщун пасічник, людина старосвітська, що знає все на світі і, певне, зрозуміє, що це за причина така. Вони послали за ним, обіцяючи нічого не пошкодувати, коли він тільки хоч трошки допоможе їхній біді. Довго чекали на пасічника; нарешті він приїхав. Маруся була в садку. Коли мати привела до неї знахара, вона сиділа під старими липами, похнюпивши голову, й, здавалось, сильно замислилась.

— Що ти тут робиш, Марусю? — спитала мати. — Там дитина плаче в хаті.

— Дитина! — сказала Маруся здивовано. — А де це дідусь?

— Дідусь помер, — відповідала мати. — Хіба ти забула?

— Ні, я пам’ятаю все… Багато було світла й грали… та хіба це подібне на ту музику… А де ж це дідусь?

— Бог з тобою, дитино моя! дідусь помер; його могила тут, у садку. Ось приїхав до нас гість; чи пізнаєш ти його?

Старий, що стояв досі здалека, підійшов до неї. Хутко поглянула вона йому в очі й, зачудована, встала.

— Як! Хіба це дідусь? — сказала вона. — А, тепер я розгляну; я все тепер дізнаюсь!

І вона несамовитим поглядом уп’яла на старого очі, і зір її був гострий і пронизуватий, щось страшне в ньому засвітилося… Старий насупив густі брови й пильно дивився їй в очі, немов хотів пройняти наскрізь; але враз зір його замутнів, він не витримав її пронизуватого погляду; в її блискучих очах прочитав він присутність нетутешньої сили, здригнувся й скрикнув від страху, як дитина…

— Марусю, дитино моя! — очайдушно скрикнула мати, кинувшись з сльозами їй на шию. — Пропала ти навіки!.. Під такою нещасною зіркою я тебе породила, на нечуване чудо між людей, що всі бояться твого погляду!