Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич. Страница 62

— І ти не шкодуєш?

— Можливо, з якогось боку навіть прикро.

— Прикро? Чому?

— Та тому, що не хотілося, а довелося прокинутись… У сні було так добре…

— Гм… І як же це він робить?

— Дає, уяви собі, якісь пігулки…

— Ох і спритні ж ті азіати! — роздратовано засміявся Порошин. — Ну, чи ж можна так морочити людей? Та він ще чого доброго й гроші дере?

— Аякже. Ше й немалі.

— Гм… Щоб мені рука всохла, коли я дам йому хоч би зламаного шеляга за ті брехні.

Чубаров, однак, був переконаний, що Порошин все ж не втерпить, але боявся за його здоров’я, котре ледве чи придатне було, на такі досліди.

Так воно й сталося.

Дізнавшись від товариша адресу вірменина, Порошин найняв фіакра і покотив на майдан Трона.

Вірменин мешкав з молодою і гарненькою дружиною. Гостя він прийняв не надто приязно.

— Ви можете перенести мене в майбутнє життя? — почав просто з мосту Порошин.

— Так… але тільки в майбутнє життя на землі.

— Звичайно… А де саме і коли ви мені дасте пожити в майбутньому?

— Та тут-таки, в Парижі… Інакше й неможливо. Ви заснете в моїй кімнаті і очуняєте в ній же за сотню літ. Тобто прокинетесь за секунду після того, як заснете.

— Нісенітниця! — з хвилюванням проказав Порошин. — Це, напевно, будуть якісь галюцинації від наркотичних засобів. Чув я про такі штуки!

— Видно, що ви вже пробували робити подібні експерименти, — сказав, усміхаючись, вірменин.

— Авжеж… піддався якось намовам одного індіанина…

— Тільки я не вдаюся до жодних наркотиків. Ви все побачите самі на власні очі. Мої засоби шкоди не завдають, дістав я їх від батька на своїй батьківщині, у Вірменії… Слабими є сили смертних, але дечого досягли мудреці Сходу. Знаєте напис на статуї богині Ізіди: ніхто ще не бачив мого обличчя?… Так, воно буває відкритим для небагатьох.

— Кому відкрите? Не вірю! А вже в Азії — шахраїв різноманітних хоч гать гати! Я про це дового думав… А врешті, скільки коштує ваш дослід?

— По сто франків за день, а якщо за тиждень, то дещо дешевше — п’ятсот франків за сім днів.

— Тобто як за сім днів?

— Ну, ви прокинетесь і, скажімо, захочете прожити в тому віці, себто в 1968 році двадцятого сторіччя, рівно сім днів… От за кожен день і внесете платню…

— Коли внесу?

— Заздалегідь, звичайно…

— Ха-ха-ха-ха! Оце знайшли дурника! Та це з вас потрібно взяти гроші, а не з мене!

— Не знаю, що ви тут знайшли смішного. До мене зверталися поважні вчені й буржуа… Дуже впливові особи зверталися до мене й до моєї дружини.

— Які особи? І чому також до вашої дружини?

— Таємниця дісталася нам від її рідних, пешаварських вірмен. Нас запрошували до Іспанії, Італії і навіть до Мексики. Іспанська королева двічі засинала, а покійний мексиканський імператор, бідолашний Максиміліян, нагородив мене навіть орденом.

— Гаразд, — махнув рукою Порошин. — Ось вам п’ятсот франків.

— Це для мене, — сказав вірменин, відраховуючи гроші. — Але ж потрібні гроші і для вас.

— Які гроші? Для чого?

— Ви ж бо прокинетесь в наступному сторіччі проживете там цілий тиждень. Вам потрібно буде щось їсти, пити. Мабуть, забагнете й задоволень.

— Скільки потрібно?

— А це залежить від вас самих… Зважаючи на ваші схильності. Я ваших звичок не знаю.

— Одначе… мені щось таке визначити важко… я там, розумієте, не жив… Ото халепа! Навіть смішно…

Порошин, проте, вже не сміявся. Очі його були суворі і з гострим лихоманним блиском дивилися кудись далеко. Поблідлі вуста тремтіли.

Після хвилинних роздумів вірменин сказав:

— Гадаю, цих грошей вам вистачить… Я влаштую їхній обмін і вручу їх вам перед сном. А пізніше ви повернете мені мій зарібок.

— Може, потрібен вексель?

— Ні, я вам і так вірю. А ось одяг вам потрібен.

— Який одяг?

— Та через сотню років, гадаю, не у цій жакетці й вузеньких панталонах будуть ходити. Але я вам і тут допоможу. Моя дружина має на такий випадок запас.

Вірменин вийшов до покою дружини і виніс звідти картонне пудло з одягом, шкіряний мішечок, якусь дивну скриньку і невелику сковорідку.

— Оце вбрання, в якому парижани ходитимуть за сто років. А це майбутні гроші.

Він вийняв з пудла просторий шовковий напівжупан, або скоріше напівхалат яскравого, небаченого східного кольору, що сягав до колін, такі самі широкі панталони, ще яскравішу хустину на шию і м’якого солом’яного бриля, що скидався на парасолю. З мішечка він висипав жменю золотих монет з французьким написом на одному боці: «Рівність, свобода, братерство. Французька республіка 1968 р.», а на другому — із якимсь східним письмом, чи то арабським, чи єврейським.

— Дурниця! — сказав Порошин. — У французів ніколи не буде республіки… Вони за натурою монархісти, а за смаком — фетишисти… Та й ви ж ризикуєте. Якщо агенти Людовіка Бонапарта побачать у вас ці монети, то матимете клопіт з поліцією.

— Це вже моя справа.

Він роздмухав сковорідку з жаром і вийняв зі скриньки декілька чорних, лискучих, наче виточених з агату, зерен.

— Це пігулки. Ви їх проковтнете одну за одною… Тут рівно сім пігулок. Отже, ви, проспавши тут сім днів, рівно стільки ж днів проживете в наступному сторіччі… Зрозуміло вам? Але є ще одна умова. Не моя, а тих, хто зоставив нам оці зерна.

— Яка? Говоріть скоріше: не мучте, бо мене вже лихоманить.

— За кожен день життя в тому сторіччі ви одним роком менше проживете в цьому… Умова, вибачайте, не абияка, і я вас про це попереджую. Розважте наперед, ніж заснете.

— Давайте ваші пігулки, я згоден! — сказав, розпаленівши, юнак. — Не хочу відкладати.

Вірменин допоміг йому перевдягтися. Непомітно увійшла дружина і зашторила вікна, потім кинула на жар пахучу смолу бурштинової барви. В кімнаті відразу почав розповсюджуватися млосно-солодкий п’янкий запах.

— А що це за написи на звороті монети? — спитав Порошин. — З якого це дива у Франції карбуватимуть на національних грошах азійське письмо?

— Про це ви дізнаєтеся самі, коли проковтнете пігулки.

Порошин взяв на долоню зерна, зиркнув на них і швидко проковтнув одну за одною. Вірменин показав йому на ключ у дверях, карафку з водою, потім розкланявся і вийшов разом з дружиною.

«Подивимось, — подумав юнак, замикаючи за ними двері: — Якщо спробували обдурити, я їм цього не подарую. Про все розголошу в газетах».

Він підійшов до столу, випив махом склянку води і визирнув у вікно на майдан Трона. Сутеніло. Сонце останніми променями золотило дахи, колони з погруддями королів, водограй і гілля старих каштанів. Незрозуміла чарівлива знемога охопила Порошина. «Ні, не піддамся! Наперекір не засну і подивлюся, що буде!» — сказав собі він, крокуючи туди й назад м’яким килимом.

Чи довго так ходив, згодом пригадати не міг. Підійшовши до вікна, знову визирнув на майдан і протер очі — майдан Трона наче затягло імлою. Порошин сів на канапу й схилив голову. «Та що це зі мною? Я мало не дрімаю!» А за хвилину уже не міг боротися з сонливістю й таки ліг і заснув.

«…Ні, чорт забирай, не засну! Не засну за жодні скарби світу!» — шепотів Порошин, намагаючись побороти солодкий сон. Це йому начебто вдалось. Він став і підійшов до вікна. Що за диво? То й же самий майдан Трону, ті ж колони з погруддями, водограй і каштани — але мовби й не ті. Сонце било скісними фантастичними жовто-рожевими променями. Пахло п’янкими лілеями, конваліями й акацією. Голова кружеляла, наче весною. Вулиці вирували народом. На балконах і в вікнах лопотіли веселі прапори і знамена. Либонь, настало яке свято. Восьми— й десятиповерхові будинки знизу до верху були обвішані хромолітографічними картинами на зразок вивісок. Не чутно було ні звуку підків, ні коліс. Дивного виду екіпажі, кількаповерхові омнібуси, карети, барвисті паланкіни рухалися серед залитої асфальтом площі на оббитих гутаперчевими шинами колесах — так принаймні подумав Порошин — і по гутаперчевих рейках, а головне — без допомоги коней і пару. «Мабуть, за допомогою стиснутого повітря! — здогадався юнак. — І скільки ж тут грамотних, скільки охочих до читання газет!» І справді, всі пасажири сиділи з розгорнутими газетами… За площею виднілася частина нової міської стіни, що оточувала Париж. Простим оком можна було розгледіти, що на стіні крокувала в дивнім довгім вбранні озброєні вояки, а над вежою майоріло червоне знамено з зображенням жовтого дракона.