Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап. Страница 11

– Мамо! Моні!

– Ось не мaмай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака, – вона мами не слухає! Жени! Жени!

Це були перші й найраніші кроки нашої освіти.

Гуси – це був перший і обов’язковий етап нашої освіти.

Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життєвих умов.

Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.

Так, значить, перша наука – це гуси.

Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного – це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б, курсу.

Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро, – крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.

Вищий курс – це свині.

Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.

Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов’язково потрібні були штани… Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.

Замість дубця потрібний невеликий кийок.

Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше – ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше – поважності.

Сказати:

– Аля! Бодай була вона тобі здохла!

Це не те, що невинне й наївне:

– Гиля-гиля!

Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:

– А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди, ря-а-а-а-ба?

А потім солідно додати:

– Сибірки на тебе нема!

«Володарем» над свинями ми були до 10—11 років. Потім ішли такі «курси» вищої освіти:

Телята.

Вівці.

Корови.

Коні…

Переступивши на телячий курс, вже «дозволялося» вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяка або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):

– Дядю, закурить нема?!

– Нема!

– Так дайте ж хоч сірничка!

В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі…

Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.

Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.

Коли мати, було, почнуть:

– Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне? Уже на вулицю?

Можна було матері відповісти:

– Та!

А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:

– Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже «бутилками» пристроюєш? Ти мені дивись! Поб’ю на сукиному синові істика [44] до цурки! [45]

Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:

– Та я хіба, тату, що?! Я ж – нічого…

Кіньми закінчувалася освіта в нашому «технікумі».

Освіта в «технікумі» провадилася однаково для хлопців і дівчат.

З певними, розуміється, відмінами: одночасно з «технікумом» хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка – коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.

А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в’язальницю.

Співати вчилися разом на колодках. Співать – це обов’язково, як дихати.

Закінчувалася наша освіта материними словами:

– Женить би вже лобуряку слід!

Або:

– Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у м’ясниці й обкрутимо! Час уже!

Кінець був нашій освіті.

А тепер як подивишся – і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії… Ой як «тяжко» тепер нашій молоді! Нам було значно легше!

1923—1954 рр.

Мед

Мед – штука солодка!..

Це найстаріший у нас пасічник дід Глушко так.

Сидимо на пасіці, люльками попахкуємо, на бджілок милуємося.

А вони дощем золотим на сонці до вічка падають.

І гудуть, гудуть, гудуть…

– Гудьоть! Медок несе!

– Хароша, дідусю, комаха! Маленька така, жвавенька… А дивись, на зиму й буде з чим шулики їсти!

– Тваринка діствительно бідова!.. Ач, як гудьоть!.. Да-а-а! Загув і я оце якось! От, брат, загув! Думав, що анба [46] мені! Не буде, думав, старого Глушка!

– А ви чого «загули»? По-бджолячому, чи як?

– По-бджолячому… Як хряснувсь, так думав, чи хоч цурпалки стара позбирає. А все язик наш поганий! Не вдержишся, скажеш, согрішиш, от воно тебе й кине! З бджолами треба по-хорошому… Божа вона тваринка й порядок любить…

– А що сталось, діду?

– Сталось… Таке сталось, що й досі, в три погибелі зігнувшись, ходжу… Роя збирав… Тільки ото підобідали, вийшов у садок, дивлюсь: гонить… Я за колодку [47], за драбину й чекаю, де сяде… Сів, бачите, он на тому бересточку… Воно хоч і височенько, а щоб невдобно, сказать не можна! Драбина достає, і колодку підставити можна так, що струснеш – і все! Мій, думаю, буде! Підставив драбину, поліз… І колодку в самий раз пристроїв, і все… Тільки наважився струсонути – воно, лиха личина, хай Бог простить, тільки – дз-з-з! Та в самісінький же вам ніс: раз!

Та так же болюче, як ніколи!

Одмахнувсь! Сльози тільки: кап! кап! кап! Чую, жене мого носа! Як рисаком жене!

Труснув ще…

А воно штук із десяток у лоба як ужарять!

– Чорти б вас!..

Тільки ото промовив «чорти», коли це:

Трісь!

(А колодку з роєм держу!)

Трісь! – та як поперло, як поперло, так, їй-бо, хай Бог простить, сажнів з п’ять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб. А потім як кинуло, аж кавкнув. Кинуло та ще й колодку на голову наділо! Так вони як рвонули мене з усіх боків, то я як висмикнувсь із колодки, та як ударив, так у сажі [48] з кабаном опинився…

Упав та й стогну!

Виволокла стара з сажа, насилу очуняв! Запричащався. Такого вони мені меду дали!

Отаке буває…

«Ото не чортихайся, раз із бджолами діло маєш», – каже стара.

Так воно таки правда! Я вже запримітив: раз по пасіці чорта згадав, тікай краще. Особливо як за роєм лізеш.

Чорт, знаєте, та ще при трухлявій драбині завжди таку халепу вам устругне…

А мед… мед, що й казати, штука солодка…

Як я рибу ловив

Р-а-а-нок! Не ранок, а вірші!

Угорі – небо. Внизу – земля. А передо мною ставок…

Ви знаєте, що таке ставок?

Це така велика-велика глибока з землі тарілка, а в ній не «Supe а lа peisanne» (так у «Ренесансі» пишуть), а вода.

А у воді – риба, раки.

Моє завдання як рибалки впіймати оту рибу, а коли трапиться, то й рака.

Це одно.

Друге: мати з отого всього: 1) насолоду, 2) відпочинок душі моєї розхристаної і 3) юшку із свіжої риби.

Для того з собою взяв:

а) Обов’язкову постанову № 118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу),

б) сантиметр,

в) циркуль,

г) парасолю (сонце!),

д) кошика, де вмістилося б півдесятка тарані, пляшка перцівки («довоєнного качества»!), 2 ф. хліба й ін.,

е) посвідчення особисте,

є) учотну картку,

ж) удку,

з) жінку.

Все, значить, що полагається. Закинув…

– Клюйоть, дядя?