Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап. Страница 36

Сидячи у вагоні, ви дивитесь у блокнот і підраховуєте, скільки чого треба вам привезти з-за кордону.

Підрахували: 13 шляп, 45 краваток, 23 пари черевиків, 110 пар жіночих панчіх, 87 автоматичних пер, 15 дюжин олівців, 5 велосипедів, 7 ведмедів…

Темніє у вас в очах, і ви, дивлячись на зелені жита, уперто думаєте: «Ну добре! Обмотаюсь! Позатикаю дещо в черевики! Велосипеди здам у багаж! А куди я тих ведмедів позасовую?»

Дорога Шепетівська митнице! Коли я вилізу з вагона товщий удесятеро, як їхав за кордон, думай, будь ласка, що то я так поправився у німецькому санаторії. Коли в мене з ушей торчатиме по ведмедю, а з носа по шляпі, думай, що то мені лікарі приписали всі дірки на дорогу позатикати.

Ну, що ж я маю робити?! Я ж за кордон їду!

……………………………….

Їдемо.

– Так ви ж, товаришу, дивіться. Raucher – це для курців, а Nichtraucher – це для некурців.

– А який «другий клас»?

– Zweite Klasse! Так і кажіть на вокзалі!

– Кому казать?

– Та там, хто вас поспитає, тому і кажіть.

– Ага. Їх габе цвайтер кляссе. Їх габе цвайтер. Їх габе цвайтер… [111]

– А на вокзалі дивіться, де написано «Ausgang», туди й виходите. «Аусганг» – значить «вихід».

– Ага… Як вихід?

– Аусганг.

– Ага. Аусганг… аусганг, аусганг… Ну, й трудне слово…

– А приїдете, дивіться: буде написано: Bahnhof Fridrich-straЯe, там і вставайте: «Бангоф» – вокзал, «штрассе» – вулиця. Там і вставайте.

– Ага… Значить, так: «Їх хабе цвайтер кляссе». «Аусганг» – вокзал. «Бангоф» – вихід. Ага.

– Та ні. Навпаки.

– Як навпаки? «Їх хабе цвайтер кляссе» – вокзал?

– Та ні.

– Ага. «Бангоф» – вокзал.

……………………………….

– Цванціх. Драйціх. Фірціх [112]. А там же ж як, після того «аусгангу»?

– А там спитаєте.

Спитаєте. Ну, добре, спитаю. Як уже ми там питатимемо, а питати треба.

Їдемо… Їдемо… Їдемо…

Шепетівка…

А ви знаєте, під’їжджаючи до Шепетівки, якось тобі робиться «каламітно». Не те, що тобі там доведеться через митницю проходити… Митниця – вона собі митниця… Що митниця з нашого брата, коли він за кордон їде, може «стребувать»? Нічого.

Їдуть же ж у командировку так, що ані лялечки на ньому, ані нижче лялечки. Один із подорожніх дуже жалкував:

– От, – каже, – погано, що не можна за кордон голому їхати. Все б таки воно звідтам більше б узяв.

Я йому:

– А ви б, кажу, сажею вимазались та два-три бюстгальтери поганеньких почепили б і їхали. А якби хто спитав, сказали б: «Уніформа в нас така».

Не в митниці справа.

Під’їжджаючи до Шепетівки, хочеться назад чкурнути. От так тебе й підмиває злізти і майнути знову на Київ. Перескочиш-бо Шепетівку, і нікого ж у тебе не буде… Анікогісінько… І що найдорожче залишиться – це червоний паспорт… І хапаєшся ти за нього весь час.

Не дай Бог – вискочить. Пропав.

А коли вже з Шепетівки на Здолбунів їдеш, тоді тихо-тихо у вагоні.

Чого воно так тихо? Так, ніби поховав когось, чи що.

Встає прикордонна сторожа. І так тобі шкода тої сторожі, як рідного батька.

Нейтральна зона…

«Mohyljany». Білі орли скрізь. І порожньо, порожньо на станції… Станція Могиляни.

– Прошу пана! Паспорти!

Озираєшся… Хто ж тут, думаєш собі, пан?

Дивиться на тебе людина. На голові каска чорна, на касці орел білий, і каже тобі «пан».

Виходить, що, значить, я пан. Як швидко! Яких-небудь десять кілометрів – і я вже «пан»!

Польща.

Приїхали

Польща, значить…

Їдемо… Їдемо… Їдемо…

Обабіч залізниці вузесенькі-вузесенькі смужечки поля. На смужечках тих житечко росте, ячмінь, картопелька…

Вузесенько-вузесенько так росте…

А іноді серед смужечок серед тих, вузесеньких, суцільні такі, великі-великі лани порозлягалися. Як море лани, серед дрібненьких струмочків.

Що це значить?

Не знаю, – я у внутрішні справи чужої держави не втручаюсь і не втручатимусь.

Польща – держава. Вона – за Могилянами.

Польща – хороша держава: мені ще раз її треба переїздити.

Як їдеш, так і праворуч Польща, і ліворуч – Польща, і так просто – Польща. Скрізь Польща.

Як проїхав Могиляни, так уже скрізь населення суто вже польське.

Далі – Здолбунів, Рівне, Ковель.

Польща.

На Здолбунові пересідати на варшавський поїзд.

Гроші вже там не карбованці, а злоти.

А як сідаєш у спальний вагон, то вам кажуть:

– Ви ж провідникові «на чай» дайте, бо він плати не дістає. І покоївці, що ото ліжко вам послала, дайте, бо вона плати не дістає.

– Гаразд.

Кажуть, що ніби в Польщі багато в’язниць, де сидить багато селян отих, що на Волині, на Холмщині, на Підляшші, – польських селян, – так цього не помітно. Ніч. Темно вже. І так аж до Варшави – ніч.

У Варшаву поїзд приходить вранці. Там пересадка на берлінський.

У тім уже поїзді є вагони аж до Берліна.

У Варшаві на вокзалі народу чимало. Офіцери.

Я вже звик, що я «пан». І всі пани…

За Варшавою, аж до Німеччини, так само Польща.

Лани. На ланах полільниці. Полють, плазуючи навколішках. І біля кожного невеличкого гуртка полільниць чоловічина з люлькою в зубах.

Він або сидить на межі, або стоїть над дівчатами, ручки в кишені позакладавши. А дівчата – навколішках.

Я став біля вікна та:

«Товариші дівчата. Доки ж ви плазуватимете на колінах… Та час уже розігнути свою спину та показати всім експлуататорам, що ви вільні, ви рівні…»

Сам собі подумав і сів…

Корови скрізь пасуться. Корови чорно-рябі. Голландські… А далі королева нідерландська. Це аж – за Німеччиною.

Польща – республіка, у неї є президент. Не вірите? Їй-Богу, є. Що його не чуть? А чого йому кричать…

Їдемо…

Всі до мене:

– Прошу пана! Прошу пана!

Я не витримав, устав, та:

«Товариші! Пани всі в Чорному морі. Та доки ж ви один одного, й мене, грішного, панами величатимете? Та коли ж ви панське ярмо скинете?» – сам собі подумав і сів.

Лани… Лани… Лани…

Їдемо.

В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться, а потім каже:

– Шпрехен зі дойч? [113]

А я йому:

– Ні!

– Франсе? [114] [115]

А я йому:

– Ні!

– Інгліш? [116]

А я йому:

– Ні.

Мовчить він.

Тоді я почав.

– А ви, кажу, по-українському, щоб на першу категорію, можете?

– Ніх, – каже, – ферштейн. [117]

– То-то ж.

А він почервонів-почервонів. А я йому.

– Що ви мені, кажу, дойч, франсе, інгліш… Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: «інгліш».

Дивлюся, перестрашився.

– Не бійтесь, кажу, я не сердитий.

Їдемо.

Поїзд летить. Зупиняється тільки на більших станціях, а менші пролітають повз: ні вдивитися тобі, ні помітити, яка така станція, що за місцевість. Летить.

Ст. Торунь.

Стоп. Тут швиденько одчіпляються наші вагони і причіпляються до поїзда, що їде прямісінько до Берліна. Раз-два – і летимо до німецького кордону. Не зчувсь, коли в поїзді вже до вас:

– Майн гер! Біте шен, пас. [118]

О! То був «паном», тепер уже – «гер».

Просто тобі трансформація…

Кордон німецький. Ст. Шнайдемюле.

Яка чистота. Така чистота, що забруднити чимось хочеться. Ну, ясно – не звик же, щоб на станції було так чисто…