Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап. Страница 44

Це якісь ізверги…

Не беруть їх ні сльози, ні кокетування, ні серйозні доводи про те, що жіноча шовкова комбінація – це є профодежа для молодого інженера, що робить у Донбасі прокладку нової шахти.

Найулюбленіша у них фраза: «Не полагається».

Убійча фраза.

І все через оті прокляті дві літери «не».

……………………………….

Ну, а як же все-таки переїздити митницю?

Не скажу! Це дуже великий секрет.

Я, приміром, переїхав її блискуче.

І навіть службовців обдурив: я непомітно перевіз гумового верблюда в натуральну величину.

Як?

Я його в підошву засунув.

Підошву у мене не одривали – я й провіз.

А тепер не знаю, що з ним, чортом, робити: в хату не влазить, діти бояться, а жінка лається.

– Краще б ти, – каже, – замість верблюда котикове манто в черевика засунув.

Ну що ж, «обшибся». Буває.

Зенітка

Зенітка

Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.

– Як діла, дідусю? Драстуйте!

– Драстуйте! Діла? Діла – нічого! Діла, як казали оті песиголовці, – гут! [139]

– І по-німецькому, дідусю, навчились?

– Атож. У соприкосновенії з ворогом був, – от і навчився.

– І довго, дідусю, соприкасалися?

– Так не так, щоб дуже й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні… І могилу вони були насипали й хреста поставили; так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв… Щоб і сліду од погані не було.

– …Розказати, кажете? Ну, слухайте. …Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах… Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається. Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ґанок – рип! – виходять троє; двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник, – за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві в мене на горищі трохи сіна було… Так ото Панько їх туди ночувати, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую, хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата, залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами – раз, два, три! Як заверещать вони там, як закричать:

– Вас іст дас? [140]

А Нужник:

– О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!

Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.

– Скільки ж вам, діду, літ?

– Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев’ять, а яких саме, уже й не скажу.

– І ото ви не побоялись, – один на трьох?

– Побоявся? Та, чоловіче Божий, війна – це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з… бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя – хай царствує! – та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом – царство йому теж небесне! – було вдвох… та куди там!

Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ґанок та як стрельне: «Свириде!»

Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки – стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня.

Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. І добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!

– Держись, – кажу, – куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніє. Тільки-но вона на ґанок, я зразу вроді як на «ура»:

– Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що?

А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! – вона за рогача й в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції – в погрібник. Опорний, вроді, пункт.

Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю.

Кум і каже:

– Як знаєш, – каже, – Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.

– Дивись, – кажу, – куме, тобі видніше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.

– Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пироги?

Перехрестився кум і рвонув в н-ському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило!

А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; підходить, одчиняє погрібника:

– Сидиш? – каже.

– Сидю! – кажу.

– Іди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!

– Кинь, – кажу, – рогача, тоді вийду!

Бойова була покійниця!

Було з нею й стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, і в коноплях. Та обнаружить, було, враз! Обнаружить – і витіснить! Та тіснить, було, аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.

А вона:

– Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю.

Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода – кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали.

Кум і льотчик кріпкий був. Ас!

Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили, – ке, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше…

Коли це знову як бахне:

– Знову за люльки!

Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі…

– Живий, слава Богу! – кум каже.

А Лукерка:

– Був би, – каже, – він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, – угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, – каже, – молодчики!

А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців?

Після такої практики?! Таке й вигадаєте!

– А що тепер поробляєте, дідусю?

– Прийшли наші – я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після німецької погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох… Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!