Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап. Страница 59

Дика коза

Благородна тварина – дика коза.

Благородна і своєю постаттю, коли, струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись до Сули, до Росі, до Горині, граціозно нахилившись, студену воду п’є.

Благородна і в стрімкому вихорі-льоті, коли, налякана, не біжить, а стелеться над чагарником, над кущами чи поміж дубово-ясеновими стовбурами.

А ще благородніша вона тим, що через неї і завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника-людини і якій є назва – браконьєр.

Браконьєр – це, власне кажучи, людина тільки зверху: в неї, коли починати знизу, – дві ноги, черево, груди, дві руки, писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на голові.

У баньках (у людей ці штуки звуться – очі) нема ні радості, ні суму, самі тільки хитрощі. У людей очі дивляться, а баньки у браконьєра – бігають.

Серця в браконьєра нема. Замість серця в нього торбочка з м’язів.

Торбочка ця в нього спеціально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне.

Оце й є – браконьєр.

Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих вилюдків-браконьєрів, хоч і платить за це своїм життям.

Дику козу полювати заборонено.

Тільки з особливого дозволу можна одстрілювати певного часу самців-цапів, а браконьєрові закон не писаний, він іде в ліс і винищує і цапів, і кізочок, і маленьких козеняточок.

Нам ніколи не доводилося бачити браконьєра за його підлою роботою, але ми не уявляємо собі, як може лупати він своїми баньками, коли кізочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними сліз очима і вмирає…

І яка шкода, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звірові межи його баньки?!

Браконьєр – хитрюща бестія.

Юрій Васильович Шумський, чудесний артист і чудовий охотник, – дехто, приміром, каже, що він охотник кращий, ніж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, ніж охотник, а ми – такого погляду, що коли він такий охотник, як артист, то таки справді він прекрасний охотник, – так Юрій Васильович розповів нам таку пригоду.

– Зайшов, – каже, – якось до мене земляк.

– Приїздіть, – просить, – та й приїздіть до нас у Дзвонкове [151] пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь. [152]

Зібрались ми кумпанією й поїхали. Поїхав, – каже Юрій Васильович, – я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський [153] із собору Паризької богоматері. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили – й зразу в ліс. Тільки-но в ліс увійшли, коли це – б-б-бах! – і недалечко. Ми туди. Зирк – на галявинці хтось біля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:

– Стій!

Ви ж самі розумієте, що робиться з браконьєром, коли він почує «стій!» Це на нього так впливає, як батіг на рисака. Він за козу – і в довгої. Ми за ним! Усі вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи відстали, а я та Кречет по п’ятах за ним. Прибігаємо в село, помітили, в яку хату він ускочив. Убігли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив він.

– Де коза? – питаємо.

– Яка коза?

– Дика коза, що ти в лісі тільки що вбив!

– Та я й у лісі не був!

Жінка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує.

– Люди добрі, – озвалася жінка, – так він із хати нікуди не виходив!

Ми шукать. І в печі, і на печі, і під полом, і в миснику, і за мисником, і в помийниці, і в діжі, і в сінях, і в комірчині, – нема!

Ми й у коморі, і в хліві, і в свининці, і під свининцем – нема!

Підбігли Галушка з дзвонарем Квазимодським, – та всі вчотирьох по всіх закутках, по всіх закапелках.

Облазили скрізь, де можна, де ж не можна – нема!

Увійшли ми в хату, відпочили і знову до хазяїна:

– Де?

– Та чого ви, – каже, – до мене присікались?! У лісі я не був, ніякої кози я не вбивав!

Тоді я вже до нього ладиком.

– Слухай, – кажу, – чоловіче! На власні ж очі всі ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому біг і з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!

– Та то ви помилилися! То, може, сусіда, а не я! Я вдома сидів!

– Ні, – кажу, – не сусіда, а ти!

Та, вже ви знаєте, і злість мене бере, та й цікавість розпинає, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили і не знайшли.

Тоді я йому кажу:

– Слухай, дядьку! Даю тобі слово, що нікому нічого не скажемо, нічого тобі не буде, коза залишиться тобі, – скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де?

Він довго думав та й каже:

– А нічого не буде?

– Та нічого! Слово даю!

Тоді він до жінки:

– Покажи!

Жінка його відхилилася від колиски:

– Ось вона! Я її груддю годую!

Підходимо: справді, лежить у колисці невеличка дика коза, над якою в скорбній материнській позі весь час стояла браконьєрова дружина.

– Отакі браконьєри! – закінчив оповідання Юрій Васильович Шумський.

Хитрюща бестія – браконьєр. І шкідлива бестія – браконьєр.

Та проте й з ним боротися можна.

Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозі до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком підкріпитися.

Давно вже, років чи не з п’ять, я Максима не бачив.

Зайшов. У хаті сама Максимова жінка.

– Драстуйте, – привітався я.

– Драстуйте! Давненько вас не чуть!

– Заніколилося, – кажу. – А Максим же, – питаю, – де?

– В оборі порається. Зараз увійде!

– Чи не можна, – питаю, – у вас молочка?

– Е! Молочка?! «Не видоїли бичка!» – відповідає Максимиха.

Здивувався я кріпко: така завжди привітна жінка і нате вам!

А вона до мене:

– Нема, – каже, – молочка! Коза корову з’їла!

– Як?

– А так! – каже.

Коли ось і Максим у хату. Привіталися.

– Давненько, – кажу, – вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у місті буваєте, чому не заходили? Раніше було частенько навідувались!

А жінка од печі:

– Козу полював!

Я сиджу й нічого не розумію.

Максим махнув рукою:

– Та!

– Що таке, – питаю, – Максиме? Розкажіть!

– Три роки дику козу полював! – ще раз махнув він рукою.

– Три роки? Як це – «три роки»?

– А так!

– 3 рушницею?

– Та де там з рушницею!!

– А з чим?

– З ізоляцією!

Та й розповів мені Максим таку історію:

– Пішов я з рушницею в ліс, може, думаю, де зайця підніму. Вийшов на личакову поляну, зирк! – а передо мною, ну, не далі, як до комори, стоять дві й дивляться на мене. Отут у мене як затіпається! Не витримав: приложився – б-бах! – одна на місці! А друга втекла! Я біжу до неї і світу під собою не бачу! Прибіг, здіймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нічого й не бачу, нічого й не чую! Коли хтось по потилиці мене як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тільки – лусь! А в очах огники тільки – блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лісничий. Ну, далі самі вже знаєте: суд і три роки з ізоляцією!

– З ізоляцією та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник! – додала з притиском Максимиха.

– І рушниці нема? – питаю.

– Та на лиху годину ота рушниця?! Як і піду коли-небудь на козу, то тільки з жінкою і тільки на Житній базар! [154]

«Навчило одного браконьєра», – подумав я сам собі. Можна їх усіх, браконьєрів, навчити, треба тільки як слід за це діло взятись.

Полюють дику козу здебільша загонами, гучками. Облавою, одне слово.

Робиться це з дозволу відповідних організацій, коли провадиться так званий одстріл цапів-самців.