Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап. Страница 64
Дика гуска – птиця вельми обережна й вельми сторожка, підкрастися до неї важко.
Випадково, ясна річ, може на вас налетіти табун гусей, випадково іноді можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, – але що то за полювання, коли воно випадкове.
Справжній мисливець на випадковість не розраховує, йому інтересно полювати за певним планом, за певною системою!
Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку ніхто не дасть вам назви:
– Тигряча смерть!
Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси як слід, по-справжньому.
Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.
Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна, увечері, після того, як постояли на качачому перельоті.
Був іще з нами чудесний охотник, Йосип Євдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.
Слухав він, слухав наші суперечки, а тоді й каже:
– Ні, хлопці! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска – звір дуже мудрящий, і підлізти до неї нікоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озері силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосіб, щоб гусей настріляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадую, чи після турецької війни, чи після гапонської. Ні, ма’ть-таки, після гапонської! Так-так, після гапонської, бо після турецької я ще парубком був, а після гапонської Василя мого ми хрестили. Після гапонської, значить. Да! Так панові тому дуже кортіло гусей настріляти! От він і придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур’яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влізти, сидіти й стріляти. І зробив він це задовго перед тим, як гуси прилітають, щоб птиця звикла, що щось таке стирчить в озері. Тоді вона не боятиметься ні сідати біля бочки, ні підпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч і велике, так неглибоке, – поставити серед нього бочку можна. Поставив він…
– Ну, й настріляв? – з цікавістю запитали ми.
– Настріляти він, що й казати, не настріляв, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в озері товклися! А спосіб, самі бачите, дуже хороший!
Ми вхопилися за цей спосіб.
Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур’яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетіти гуси.
Приятель на той час узяв собі відпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопці не покепкували, як з того пана…
Поставили ми її в неділю.
А на другу неділю мав приїхати й я, – передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси. Я приїхав у суботу надвечір.
– Гуси вже, – каже мені приятель, – появилися. І не дуже бочки бояться! Підпливають до неї, та й, летючи на озеро, не бояться біля неї сідати. Сьогодні можна вже в бочку сідати. Так як ми будемо? – питає приятель. – Жеребок тягтимемо, кому першому сідати, чи як?
– Сідай, – кажу, – ти перший, а я завтра вночі сяду, бо одпросився я до вівторка.
– Добре!
Так ото ми й вирішили.
Тоді, правду казавши, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тоді з голови.
Перед виходом на озеро сіли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сідати в бочку треба було перед світом – не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собі й вечеряли!
Перед світом вийшли.
Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок – змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки прия тель у човна сісти поцілив, а таки кінець кінцем поцілив…
Одвіз я його до бочки.
Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив і поплив до берега.
Не встиг од’їхати метрів з півсотні, чую – гукає:
– За твоє здоров’я! Холодно!
Доїхав я до берега, підтягнув човна й сів під копицею.
Надійшов і Йосип Євдокимович.
Сидимо, куримо.
Коли це:
– Р-р-рятуйте! – крик з озера: – Пер-рекинулась! Равне-нія потеряв!
– Бреди, – кричу, – до берега!
– Не вибреду! – кричить. – Мулько!
Ми з Йосипом Євдокимовичем на човна – і до бочки…
Під’їздимо, – бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.
– Чого ти ніби пірнути хочеш? – питаємо.
– Р-р-р-ушниця пірнула!
– Ну, вилазь уже на човна!
– А р-рушниця?
– Потім рушниця!
Втягли ми його на човна, транспортували до берега.
Сів він під копицею, зубами цокотить.
А тут уже й сонечко виткнулося…
Роздягся Йосип Євдокимович, сів на човна, поплив на те місце, де стояла бочка, зліз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.
– Чого тебе, – питаю я в приятеля, – чорти перекинули?
– Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
– Ну, випий, то зігрієшся, в тебе ж там є? – кажу йому.
– Нема!
– Пірнула?
– Ні, до того, як перекинувся, пірнула!
– Ага! Розумію! – кажу.
А гуси летять, а гуси летять!
І все на тім місці, де була бочка, сідають.
– Ну, що ж далі? – питає приятель.
– Кричи, – кажу:
– До матінки, – каже він, – далеко! А от якби на піч!
Короп
І
Чудесний ліс. Мішаний. І дуби, великі-великі, в лісі ростуть, і ясенки, і берестки, і сосни. Найбільше дубів та сосон. У тиху погоду в лісі ані шелесне: тихо-тихо, тільки коли-не-коли флейтою іволга заграє, застукотить дятел, затівлікає щиглик…
І знову тихо.
Серед лісу ставок, очеретом з одного боку прикрашений… І якось так воно вийшло, що з одного берега у ставок сосни заглядають, а з другого, протилежного, – дуби… А ліворуч над ставком – гребля, а праворуч – луки прослалися, з зеленими кущами, вербами, з густою-густою травою.
У тому ставку коропи живуть. Отакенні коропи!
– Ой, та й здорові ж коропи отут у ставку живуть! Як ночви!
І як же хочеться впіймати оті «ночви»!..
Та ще після того, як вам скажуть:
– Та що ви?! Та там як ухопить, як смикне, як поведе, – так і не думайте підсікати! Намагайтеся, щоб зірвався сам. Бо й гачка не буде, і ліски не буде, і вудлища не буде, і самі ви, як за дуба не вхопитеся, у ставку будете! Наші такі коропи! Не коропи, а жеребці! Вони в нас особливої породи – гібриди: мати дзеркальна, а батько – симентал.
Отож і хочеться впіймати отакого гібрида.
Голову колгоспу, що йому належить той чудесний ставок, ми знайшли на степу, біля комбайна, що якраз домолочував великий лан озимої пшениці.
– Дозвольте, Іване Павловичу, коропця у вас упіймати, – сказав я безнадійно, бо знав, що нікого він і близько до ставка не допускав.
Іван Павлович посміхнувся та й каже:
– Ловіть, хлопці, ловіть! Бачу, що рибалки з вас бідові!
Рвонулись ми завзято до ставка. Дозволив-таки, бо настрій у нього чудесний: жнива закінчує завчасно, озима пшениця була, як ліс, хлібоздачу вже виконано.
Навздогін голова нам кинув:
– Тільки дивіться, щоб коропець вас не вловив! Коропці в нас такі!..
– Та ми тільки так, щоб поборюкатися з коропом! – гукнули ми.
А беруть коропи на світанку… І особливо тоді, як перший ніжний промінь дубові крони прорізує і листя дубове золотить.
А як сонячний промінь листя дубове позолотить, тоді він із дубової гущавини виривається і на ставок падає, – тоді
і ставок золотий, і очерет, і рогіз, і пісок на березі, – все тоді золоте.