Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап. Страница 7

Ах!

А праворуч од тебе Хвильовий [25], а ліворуч од тебе Досвітній [26]. Як їх не любить?!

І коли вони, – ні Хвильовий, ні Досвітній, – ніколи не говорять про літературу.

А решта всі – хороші письменники, так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.

Я й їх люблю, тільки менше.

Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець [27] та Остромир. [28]

Як ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан… [29] Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, – у нас би, їй-Богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр – це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.

Із тварин – найбільше люблю кіз. Із комах – осу. Найулюбленіший колір – жовто-бурий. Запах – фіалка. Із квіток найбільше люблю – фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша – смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У Бога перестав вірити через два дні після того, як було приказано, що Бога нема.

Крім усього цього, я: член МОПРу [30], Авіохему [31], «Геть неписьменність» [32], товариства «Змичка» [33] і літературного клубу ім. Вас. Блакитного [34]. Жонатий.

Це все – для психології творчості!

Якось я запитав у свого сина:

– Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?..

– Людиною буду!

Я й подумав:

«А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур’янів. Нема де замислюватись».

Занотував я отут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли – хай лежать. Не займайте їх.

Як бачите, лінія в моєму літературному житті була правильна. Що, робота ні к лихій годині не годиться? То нічого: аби була лінія правильна.

Р. S. Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що, як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію… А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.

15—16 березня 1927 р.

Харків

Вишневі усмішки

Чудaка, їй-Богу! [35]

Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.

І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.

І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.

А про що?

Я все думав, я все гадав: «Чи є в попа штани?»

І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.

Було прийдеш до матері:

– Мамо!

– Га?

– Ци в насого попа стани є?

– Дурний!

Так аж сльози на очах забринять.

Тут аж пече, ну аж-аж-аж дізнатися хочеться, а вони:

– Дурний!

Ну, хай дурний, хай!

Але ж хочу знати! Хочу – та й квит!

– Мамо!

– Ну?

– Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!

– Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не ’днаково, чи є в попа штани, чи немає!

– Е, ’днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть!

І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он тато в штанях, так вони спідниці не носять.

А я хоч і без штанів, так я ще малий.

І помилився!

У попа штани є.

І дізнався я про те незабаром.

Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:

– Остапе! Бізи сюди, сось ізказу!

Аж залопотів. І гуси кинув.

– Со?

– А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!

– Покази! Ґудзика дам!

– Замкнені!

– Ти бре! Хіба в попа стани є?

– Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!

«Диви, – думаю собі. – Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?»

Ага!

Пригнав гуси додому.

– Мамо!

– Га?

– Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.

* * *

Ну й били ж мене!..

За дітей

Племінниця в мене є, Лялька…

Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.

Бубликом не годуй – дай газету.

Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свіже число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…

І що ж би ви думали? Зіпсували газети мою племінницю.

Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:

– Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…

– Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!

– У газетах он що пишуть!

– Що пишуть? Де ж там таке пишуть?

– І вчора пишуть… І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…

– Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!

– Негарні, дядю, люди!

– Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?

– «Підтягують» одне одного, а потім «розкачують»!

– Що ти мелеш? Хто кого «підтягує»? Хто кого «розкачує»?

– А ось читайте: «Треба підтягтися!»

– Ну, так що?

– А далі он: «Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!» Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… і вас, дядю, розкачують?

– Та то ти не так розумієш… Ніхто нікого не розкачує…

– А нащо пишуть?

– Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, підтягувались!

Розкачувалися щоб… А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!

– Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!

– Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такі слова є… Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращих слів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…

* * *

Вишневі усмішки сільські [36]

Пам’яті матері моєї,

бо їй першій усміхнувся я

Подорожні враження

Традиційно почнемо. Як і всякий порядний «власний кореспондент».

вернуться

25

Хвильовий Микола (справжні прізвище та ім’я – Фітільов Микола Григорович, 1893—1933) – український письменник.

вернуться

26

Досвітній Олег (справжні прізвище та ім’я – Скрипаль Олександр Федорович, 1891—1934) – український письменник.

вернуться

27

Нестор Літописець (XI – поч. XII ст.) – автор «Повісті минулих літ».

вернуться

28

Остромир – новгородський посадник у 1054—1057 рр., який замовив у Києві переписати Євангеліє, що було виконано дияконом Григорієм у 1054—1957 рр. Переписане на 294 аркушах пергаменту Євангеліє стало називатися Остромировим (зберігається в Бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі).

вернуться

29

Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан… – ідеться про українські театри «Березіль», імені Івана Франка, Одеський державний драматичний театр та Український драматичний театр, утворений у Києві 1922 р. (з 1923 р. – ім. М. Заньковецької).

вернуться

30

МОПР (МОДР) – Міжнародна організація допомоги борцям революції або Міжнародна червона допомога; масова організація, що подавала допомогу революціонерам-політв’язням, політемігрантам та іншим жертвам білого терору й фашизму. Існувала в 1922—1947 рр.

вернуться

31

Авіохем (Осовіахім, Тсоавіахім) – Товариство сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву – масова добровільна громадська військово-патріотична організація в СРСР, що діяла в 1923—1936 рр.

вернуться

32

«Геть неписьменність» – всеукраїнське добровільне товариство, яке сприяло органам народної освіти в боротьбі з неписьменністю й малописьменністю в 1923—1936 рр.

вернуться

33

Товариство «Змичка» – громадська організація в УРСР, яка сприяла встановленню і зміцненню економічних та культурних зв’язків між містом і селом у 1920-х роках.

вернуться

34

Літературний клуб ім. Вас. Блакитного – клуб письменників у Харкові другої половини 1920-х – першої половини 1930-х рр.

вернуться

35

Під цією усмішкою, опублікованою в газеті «Селянська правда» 22 липня 1921 р., уперше з’явився псевдонім Остап Вишня.

вернуться

36

Вишневі усмішки (Сільські). – Х. – К.: Книгоспілка, 1924. – 71 с. (Б-ка «Книгоспілки». Серія гумору і сатири. № 7). До збірки ввійшло 17 творів. Книжка тричі перевидавалася в цьому ж видавництві – 1924, 1925 і 1927 року.