100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки - Сняданко Наталка В.. Страница 3

Усе, що трапилося далі, повинно б за часом становити добру третину мого уявного фільму: скрегітливу згоду начальства на їхнє одруження, заманювання молодої пари до Москви, стеження, прослушку, перлюстрацію, дедалі задушливіше кільце уваги та недовірливості. Потім вони вимагали, щоб Інґе зробила аборт, але Сташинський — от він, початок бунту! — заявив, що цього не буде. Потім вони відпустили її до Берліна народжувати, але його лишили в Москві — схоже на те, що в заручниках. Вони розлучали й розводили їх як могли. Йому, що недавно врятував майбутнього сина від аборту, так і не судилося побачити його живим. До Берліна йому дозволили злітати лише на кілька днів у серпні 61-го — на похорон малюка. Той захлинувся на руках у сусідів, карма вбивці не дрімала.

Напередодні похорону Богдан та Інґе скористалися тимчасовим послабленням пильності своїх опікунів і вислизнули дворами з її батьківського дому. Мабуть, чекісти були певні, що вони нікуди не дінуться, не дочекавшись похорону. Їхня втеча поночі через Східний Берлін ес-баном до Західного — це остання з успішних операцій шпигуна Сташинського. Увечері 12 серпня 1961 року він здався західноберлінській поліції, котра у свою чергу передала його американцям. На ранок він почав розповідати все.

Джон Стіл закінчує свій нарис цілком промовисто: «Коли Богдан та Інґе Сташинські входили до поліційного приміщення, в Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна».

Любов — це людське. Любов — це той щем, без якого нас немає.

Одного разу нас, солдатів першого періоду служби, вишикували перед казармою для зачитування наказу командира дивізії. Йшлося про те, що військовослужбовець такий-то з військової частини номер такий-то минулої ночі застрелився на посту. Історія типова: йому начебто стало відомо, що його покинула кохана дівчина. Замполітам усіх частин дивізії наказувалося провести виховні бесіди з особовим складом. «Подумайте тільки, — промовляв до нас замполіт, — цьому йолопові не було й 19-ти, все життя попереду, а він узяв і відібрав його собі — і все через якийсь там кусок пизди!». Ми бравурно заклекотали смішком на таке дотепне формулювання — справжні мачо, обсмалені в боях зарізяки.

Коли зверхники Сташинського запропонували йому підшукати собі який-небудь інший кусок пизди, він збунтувався. За всієї своєї демонічної проникливості в секрети психіки, кагебе недооцінило в ньому людське. Недооцінило, бо володіло секретами, а не таємницею. Зважити на терезах свого аналізу ще й таку невагому ефемериду, як любов, воно не спромоглося. Та й не могло за визначенням.

Бо якими одиницями виміряти той особливий щем, коли все інше втрачає сенс і АLL YOU NEED IS LOVE?

Сліди Богдана та Інґе Сташинських губляться в тумані століття. Відомо, що за скоєні злочини його було засуджено до восьми років (багато це? мало?). Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири і був достроково звільнений. Це мало статися десь у 1965 чи 1966 році. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом? І чому б не припустити, що надалі він став одним з популярних дописувачів журналу «Life»?

Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Швидше за все він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди, проте, не висовуючись. Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґе. Але не повинні б — з огляду на гіркий досвід своїх візаві.

Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара втікачів і перебіжчиків, вона і він, негарна жінка і закривавлене чудовисько, захекано перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними. Головне для них зараз — ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого.

Софія АНДРУХОВИЧ

ЯЙЦЕ ПРО ЛЮБОВ…

Коли йдеться про саму любов, я б сказала, що її не існує. Ні, ви неправильно зрозуміли: це не цинічне твердження з метою продемонструвати тверезий розум та холодне серце; це не крик розчарованої стражденної душі, обдуреної та покинутої; і це — хоч я знаю, повірити важко — не така вже й безпросвітна банальність. Твердження «любові не існує» означає лише те, що казати «любов є всюди» було б ще гірше.

Я навіть не уявляю, як могло з’явитися настільки порожнє і водночас таке універсальне поняття, хто міг доплюнути аж до такої крайньої точки абстракції: простежити за усіма гормональними змінами, фізіологічними процесами організму, інстинктами, психічними травмами, родинними історіями, соціальними статусами, матеріальними можливостями, збігами обставин, особливостями характерів, смаками, впливами, прихованими та явними мотивами, погодними умовами, почутими словами, вивести з усього цього якусь вірогідну формулу чи закономірність — і після знака «дорівнює» або на перетині ліній графіка добути величину чи знайти точку, що позначатиме самі знаєте що.

Ви вірите, ніби щось таке реально зробити? Я вам заздрю, у мене проблеми з математикою.

З іншого боку, ще сміхотворніше плести про щось на кшталт «прекрасної таїни», «містичної казки» чи «незбагненного плоду печалі та розлуки». Я розумію, що це пісні для двох сердець, і що від любові до ненависті один крок, і що за крок від ніжності народжується ніж, і що так ніхто не кохав, і що десь на дні мого серця заплела дивну казку любов, і що є тільки вічна загадка Любові, і що любити треба й мою парасольку, і що полюбиш і козла. Але ж це маячня, ви усвідомлюєте? Це просто соромно, таке городити, усім нам мусить бути соромно. Це порожні слова, нічим не підкріплені, дурні й безпідставні, і нескінченно неправдоподібні. Просто люди — ліниві, перелякані і схильні до надмірної чуттєвості істоти, тому їм простіше повірити, що «берег любові — в далекім тумані», і зовсім не брати до уваги несподівано вдалого для кишечника дня, образи на родичів і мигцем зауваженого відображення свого, такого, виявляється, різьбленого профілю у вітрині взуттєвого магазину.

Можливо, любов удалося б відстежити, якби існувало щось типу борхесівського «Алефа». Ви розумієте, про що я? Про те, що краще вже сказати «любові не існує», ніж «любов є всюди», бо, хоча обидва твердження тотожні, перше все-таки чесніше і точніше.

Далі я спробую показати вам усю марність та розмитість цього діла. Бо писати про любов дуже просто, одне задоволення, раз плюнути. Для письменника немає простішої та благодатнішої теми — ніхто ніколи не скаже: «Неправда! Це він не про любов написав! Любов не така!», бо хто його зна: любов — вона ж усюди, вона ж усіляка. Тільки щоб у кишечника був вдалий день і щоб рівень гормонів у організмі не зашкалював і не падав нижче допустимої норми.

Есеї, вони, зазвичай, у нас пишуться як: автор розповідає історію, або й кілька, про щось пережите ним, щоб бути реалістом і наголосити на власному життєвому досвіді та вмінні глибоко відчувати життя кожною клітиною свого тіла, або почуте від якогось знайомого, чи підслухане, чи побачене, одним словом, якусь просту, але виразну історію, а потім починає її, цю історію, розмусолювати, вибудовувати навколо неї логічно-парадоксальні конструкції, виводити мораль, простежувати закономірності, ставити запитання, на які не існує відповідей, — і тут же ці відповіді давати, розпачливо щось вигукувати, когось або щось викривати, журитися, розпачати, розводити або сплескувати руками — ну, ви розумієте.

У випадку з есеєм про любов письменник отримує таку нескінченну кількість можливостей, що його це може на деякий час перелякати і відлякати. Але стримати себе він усе одно не здатен — надто велика спокуса, надто вагомий шанс.

Бо ти пишеш про любов, водночас пишучи про: смерть, народження дітей, святковий обід, урочистий вальс, осінній день, зморшки на обличчі і шиї, домашніх тварин, новий костюм та краватку, про ліжко, ремонт, наркотики, телефонну розмову, повішення, сварку, сраку, зливу, зачаття, приготування борщу, розстріл, інфаркт.