Боб. Історія з книги «Месопотамія» - Жадан Сергій. Страница 3

На ранок Боб повідомив усіх, що має їхати просто сьогодні, оскільки до відльоту умовився про кілька важливих зустрічей у НЙ, тож не може марнувати й хвилини дорогоцінного часу. Подякував за гостинність, пропонував заплатити за зіпсований кран у душовій, обіцяв писати. Нічого, — думав гарячково, — пересиджу три дні в однокласника. Головне — подалі від цієї ганьби. Як не дивно, рідня проводжала його ніжно й тужливо, закликала поїхати хоча б наступного дня, відмовляла, спокушала, напучувала. Найбільше через його від’їзд побивався чомусь дядя Алекс. Найменше — Ліліт. Амалія провела його до порога й ніжно поцілувала в губи.

Уся справа в жінках, — думав він, спостерігаючи, як потяг виривається з невеселих передмість на широкі обрії, — усе в нашому серці змінюється від нашого з ними спілкування, від нашого ними зацікавлення. Життя ніколи не дає гарантій, — думав Боб, — у більшості випадків воно просить повірити на слово. І коли ти довіряєш йому, коли стаєш відкритим та беззахисним, воно трощить усі твої сподівання, як велика вода трощить прибережні рибальські поселення. Усе моє завоювання дикої й непокірливої Америки обірвалося через надміру ніжні й рішучі жіночі руки, через надмірно глибоке й прокурене дихання однієї жінки та недостатньо дорослу, ба, навіть зовсім по-дитячому безтямну легковажність іншої. І хто зарадить мені в цій печальній ситуації? На кого можна покластись? Близькі не допоможуть мені нічим, оскільки не справа близьких займатися проблемами твоєї ерекції. Друзі не вирішать моїх проблем, хіба поділяться своїми власними. Що вони можуть мені розповісти, що порадити? Один із них спить із власною сестрою, інший — зустрічається з колишньою проституткою. А що мені до проституток? — міркував Боб, усе більше запалюючись. — Що таке проституція, якщо подумати? Безперечно, це життєва поразка, досвід падіння та смирення. Тоді що нас притягує до цих жінок? Що нас змушує подавати їм руку допомоги, що спонукає нас до порозуміння з ними? Суспільна зневага? Безперечно — суспільна зневага. Мужні й відважні чоловіки в останню чергу зважають на суспільне святенництво та подвійні стандарти. Радше навпаки — вони діють усупереч релігійним та моральним догмам. Вони тримаються цих не менш мужніх і відважних жінок, оскільки саме поруч із ними почувають повноту проживання та глибину відчуття. Адже хто взагалі йде в проститутки? Улюбленці долі, сильні, цілісні натури. Нестримні коханки, щасливі наречені, люблені діти. Студентки-відмінни-ці, робітниці-ударниці. Багатодітні матері з невичерпними запасами ніжності, вдови, що всиновлюють сиріт і люблять сухе дихання шампанського. То про кого ж мені й думати, — думав Боб, бовтаючись у тамбурі на під’їздах до НЙ, — як не про них, кого ж мені й славити у своїх щоденних духовних практиках? Адже більшість із них живуть життям значно сенсовнішим за моє, життям, сповненим суспільної доречності та громадської активності. Певен, що серед них якнайчастіше трапляються екологічні активістки й політичні діячки, культуртрегерки та церковні хористки. Безперечно, більшість із них знаються на політекономії та зв’язках із громадськістю, безперечно, для більшості з них близькими є неоліберальна модель економічного розвитку та болонська система освіти. Усі вони залюблені в хоровий спів та командні види спорту, усі вони поєднують захоплення серфінгом, великим тенісом та здоровим ранковим бігом. Зранку вони збираються в басейнах та спортивних залах і славлять провидіння за можливість бути дотичними до часу й простору, за шаленство бути зануреними в темне річище епохи, за мед на губах і троянди під ногами, за радість спілкування з найбільшими винахідниками та ентузіастами нашої героїчної доби. Боб раптом відчув, що марить. Можливо, навіть уголос. Добре, що навколо одні чорні: ніхто нічого не зрозуміє. Його й білі зазвичай погано розуміли, а що вже говорити про цих. Так чи інакше, починалася застуда, починалася прогнозовано, як жовтневі дощі. Потрібно було лікуватись. Потрібно було вертати додому.

Ще на вокзалі він зауважив кількох стриманих, проте радісних китаянок, що сиділи у фастфуді над своєю локшиною. Їхні порцелянові шиї навчено згинались над їжею, ніби засвідчуючи жіночу покору та непоквапливість. У підземці йому трапилась компанія італійок, що запекло розглядали карту міста й сперечались так гаряче, ніби читали вголос ранні футуристичні маніфести. Від них пахло теплом і ніжним, ледь відчутним потом, що нагадував Бобу річкові заплави й штучні озера його рідного міста, кабінки для переодягання та серпневі пляжі з їхнім сонцем та антисанітарією.

Однокласник слухавку не брав. І на листи теж не відповідав. І вдома його теж не виявилось, хоча Боб на це й розраховував, швидко в неті знайшовши необхідну йому адресу. Нічого, — намагався він не гарячкувати, — пересиджу до завтра, має ж він озватися. У кишені його шортів лежав паспорт, зворотний квиток і остання сотня. Витрачати гроші на гостел не хотілось. Боб поволікся гарячими вулицями, вірячи в знаки й не втрачаючи віри в людське призначення. На перехресті його необережно черкнула своїм чорним розвіяним волоссям шалена пуерториканка. У маленькому грецькому магазині, куди він забрів по воду, до нього притислась, виходячи, світловолоса й легко одягнена німкеня з ніжним світлим пушком на тренованих стегнах, з підкачаним животом, з пірсинґом, що бовтався в неї на носі, ніби кільце з інформацією на лапці домашнього голуба. Він тягнув у руках валізу, що ставала чимдалі важчою, і мріяв про перепочинок, мріяв про гарячий чай і холодну жіночу шкіру. Надвечір набрів на український клуб. Там його напоїли поляки. Випивши, він пробував заплатити сам і за себе, і за своїх друзів, проте поляки навідріз відмовились, запевнивши, що для них честь споїти такого пекельного ірландця, що Ірландія взагалі країна-посестра Польщі. Бо у вас такі жінки! — захоплено кричали вони, заздрісно позираючи на його баки, — у вас такі жінки! Руді й гарячі, мов бiлки! Блідошкірі, як медузи! Високі, наче корабельні сосни. Всіяні ластовинням, ніби сузір’ями, за якими капітани ведуть свої кораблі!

Ночувати, втім, Боба із собою не забрали, обмежились словами подяки та черговим захватом із приводу ірландських жінок. Навіщо вони мені про це говорять, — плакав Боб, лежачи на прогрітій за день лавці під гостроверхою протестантською церквою, — навіщо вони викручують із мене душу? Що мені до ірландських жінок? У мене жодного разу не було ірландської жінки. Навіть північноірландської жодного разу не було! У мене не було жодної пуерториканки, жодної бразилійки, жодної перуанки. Я не знаю, яка на смак їхня любов, яка вона на дотик, як вона вимовляється їхніми устами. Я просто хочу додому — до міста сонця, яке я залишив так легковажно, від якого я так необачно відійшов на небезпечну відстань, аж утратив будь-яке його відчуття. І всі інші відчуття я теж давно утратив, — додавав подумки Боб, бо саме так воно й було: він не відчував власного горла, не відчував язика, не відчував болю, не відчував життя. З тим і заснув. Снилась йому королева Англії.

Ранок приніс полегшення та надію. Температура спала, тілом клекотала застояна за ніч кров, голуби сиділи на валізі й видзьобували очі жінкам на наклейках. Проте в парку навпроти робила якісь свої неймовірні вправи юна темношкіра дівчина. І ноги її при цьому заплітались у такі небачені вузли, що Бобу враз пропав увесь ранковий настрій і повернулась учорашня туга й невпевненість. Ідучи до однокласника, він старанно оминав сонячних офіціанток, що виносили стільці й застилали столи білосніжними скатертинами, оминав літніх поштарок, що дивились на перехожих уважно й трепетно, як на потенційних власників поштових скриньок. Оминав зовсім стареньких монашок, що зблискували керамічними щелепами, оминав тілистих жінок-поліцейських, у чиї руки хотілося віддатись і чиїми кайданками хотілось навіки бути скованим. Однокласника далі не було вдома. Розпитування в сусідів не дало нічого доброго, радше навпаки — із сусідньої квартири вискочила японка, вистрибнула, недбало прикриваючись ковдрою, та що там прикриваючись — розмахуючи нею, ніби прапором. Око Боба мимоволі, проте чіпко ковзнуло й темними голеними литками, й золотими від світла стегнами, й усім, що було в неї ще, і хай було в неї всього не так багато, з огляду, скажімо, на вік, проте й цього виявилось достатньо, аби він увійшов у стан тяжкої меланхолії, подякував незрозуміло за що, попрощався невідомо навіщо й побрів до найближчого парку, де просидів до вечора. Увечері надибав церковну їдальню, повечеряв, розповів жінкам, що розливали суп, про свої поневіряння. Жінки слухали уважно, проте супу більше не пропонували. Проститутки, — злився про себе Боб, — справжні проститутки. Хіба цього вчить їх їхня віра? Хіба до цього закликають їх їхні пастирі? Чому б не лишити мене в цій чортовій їдальні до ранку? Проститутки, — лише й повторював він, — ага, проститутки. Єдині, хто зрозуміє мене в цьому місті, — це саме вони. Єдині, на кого можна покластися. Єдині, хто мені справді допоможе. У мене лишилась ця чортова сотня, не везти ж мені її додому? — намагався логічно міркувати він. Сувеніри? У нас їхні сувеніри коштують дешевше. Гостел? Для слабаків. Я просто маю тут знайти собі жінку. Я маю все виправити, маю все відновити, маю пустити свіжу воду старими річищами. Я просто мушу виловити яку-небудь суринамку. Або ефіопку. Ефіопка вдихне мені в горло радість і спокій. Саме так і станеться. Або, — розмірковував він далі, лежачи на тій-таки лавці й підклавши під голову валізу, — японка. Японки вміють язиком воскрешати померлих. Вони піднімуть мене, як Лазаря, відчистять мене від глини й темних водоростей, зрушать із місця мої внутрішні органи, що застигли тепер, ніби замерзлі паровози. Або, — вже зовсім уві сні продовжував він, — бразилійка. Королева карнавалу. Зі стопами гарячими, як перегоріле вугілля. З долонями вологими, мов прибережне каміння зранку. Гнучка й витривала, вона доведе мене до брам аеропорту, посадить на необхідний рейс і стане потому писати жартівливі короткі листи ні про що. Вночі пішов дощ. Прокинувся Боб із температурою й закладеним носом. До літака залишалась доба.