Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій. Страница 13

* * *

Чоловіки, з серцями, перемащеними

бензином, охороняли будинки

від випадкових протягів,

зачиняючи двері на всі замки,

виганяли в розчинені вікна

птахів, що залітали на кухні,

хапаючи з жерстяних банок

гіркі кавові зерна.

* * *

Їм так добре велось тоді.

Вони виходили зранку на сходи та вулиці,

і життя тривало лише для них,

і весь їхній поношений одяг і спортивні торби,

в яких вони носили тютюн

та складені ножі,

робили життя впорядкованим,

як ранкові газети.

* * *

Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,

що в містах, в яких ми жили, змінились насамперед

обличчя. Вони втратили спокій та рівновагу

і набули якоїсь холодної відчуженості.

Я говорю про голоси тих чоловіків та жінок,

які зникли назавжди з вулиць і парків.

Запалюючись, мов планети,

від любові та бідності,

злітаючи з орбіт,

вони розбивались в пил і морок.

І тому, що мені не випаде

більше побачити їхні тіні,

тому, що вони не залишили по собі жодних

коментарів, я проговорюю вкотре їхні складні

і призабуті імена, переконуючи їх, що насправді

вони все робили вірно, опирались, як уміли,

знаючи, що не можна просто здавати все,

з чим ти так довго жив.

Що потрібно відстоювати свої квартали,

виганяти божевільних із палаючими газетами в руках,

які намагаються все підпалити.

* * *

І тому, що нам не трапиться повернутись

до засніженого мовчазного міста, яке ставило нам голос,

де таке несамовите тепло підіймалося щоранку

з люків та шахт підземки,

де школярі крали в книгарнях збірники віршів

і хімічні, мов атаки, олівці;

тому що ми назавжди загубили його в минулому,

залишили його, ніби траншеї, в яких мали померти,

мабуть, тому всі наші розмови про нього

переповнені такою гіркотою і відчаєм.

* * *

Але тоді, тієї зеленої ночі,

нікому з нас не йшлося

про жоден вогонь,

що міг би випалити ці будинки.

Ми вживалися в наші міста,

як в шкільну форму,

ми слухали, як надвечір

наші сусіди повертаються з фабрик та контор.

І коли вони засинали, в їхніх снах

кораблі проходили крізь зимове море.

А коли за ними з’являлася смерть,

вони лежали в темних костюмах,

як теплі гільзи в кишенях апостолів.

Тоді ще нічого не можна було передбачити.

Не можна було зарадити

утратам і вигнанню.

Хтось врiзав нові замки

в двері тих будинків, хтось наглухо зачинив усі вікна,

і тепер птахи боляче б’ються об скло,

намагаючись залетіти до дитячих кімнат.

* * *

З пам’яттю завжди так,

вона ніби тепла дощова вода,

зібрана в глеки й пляшки —

нікуди не зникає,

але поступово й невідворотно,

непомітно й печально

втрачає

своє

тепло.

ІІІ

Коли відновиться рух

на віддалених ділянках,

поєднуючи між собою біженців, які ховались

усі ці місяці в чорних портових норах,

коли відійде ця затяжна зима,

з усіма її застудами і хрипкою говіркою

вуличних співаків,

я теж стоятиму на привокзальній, з кулаками

в кишенях,

видихаючи рване повітря березня,

з тими, хто вцілів і вижив, хто всі ці дні

відстоював право наших кварталів на свободу і легкість,

разом із тими, хто вперто переховувався,

не даючись до рук,

хто на власній шкірі відчув вогонь та свинець,

які падали уночі

замість зимових дощів.

* * *

Саме тоді, саме тоді в сутінках з’явиться потяг,

на який ми так довго чекали,

саме тоді безкінечна кількість вагонів почне прибувати

на головний вокзал міста,

яке ці подорожні колись залишили.

І всі, хто хотів повернутись, обов’язково повернуться.

І їм нікуди не подітись від тих міст, з яких їх виносило

уздовж залізничного полотна.

І ми – всі, хто зібрався тут цього дивного вечора,

коли сонце і місяць літають над нашими головами, мов

літальні апарати,

коли ворони кричать над нами,

ніби футбольні фанати,

ми намагаємось говорити про наші міста,

які ми так легко здали.

* * *

Тоді вони почнуть зістрибувати на перони

й викидати крізь вікна

свої валізи з тисячею наклейок, сміючись та

обіймаючись, передаючи по колу пляшки

з гарячим піратським ромом.

О, кричатимуть, все сталось так, як і мало статись,

все повернулось на свої місця,

і ми знову стоїмо під

найчорнішим із небес,

яке робило нас терплячими й наполегливими.

Ось ми ступаємо знову на солодку землю

станції нашого призначення,

тепло алкоголя обпалює

нам піднебіння,

і, співаючи, ми повертаємось до міста,

яке зовсім не змінилось,

анітрохи не змінилось.