Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій. Страница 4

«Білі люди – жорстокі люди…»

Білі люди – жорстокі люди,

чорна шкіра їм ріже око.

Вони мурують для чорних споруди

й готують для чорного там мороку.

Лаштують чорному підлу підставу.

Шиють чорному робу на виріст.

І не відпускають ні під заставу,

ні під підписку про невиїзд.

Тримають чорного, як лева у ямі,

ламають ребра з усієї злості

і позбавляють навіть в уяві

свободи зібрань і свободи совісті.

І чорний іде на команду пастушу,

з кулаками в кишенях роби,

і волочить свою чорношкіру душу

ринками Азії та Європи.

А вночі з усією своєю бідою,

зі співом тягучим і сміхом навмисним

чорні, мов камені під водою,

лежать, зливаючися із киснем.

– Що нас гнало з наших кордонів

в це мерзле світло? Що і для чого?

Хто нас завів до цих коридорів? —

тихо запитує чорного чорний. —

Навіщо нас споряджали в дорогу

й вирощували емігрантські мрії

наші жінки, що забули тривогу, —

легкі від голоду та малярії?

Чи не краще було залишатись удома

і помирати на власних пляжах,

де кожна дюна чимось відома

і кожна хвиля щось та й важить?

– Знаєш, ми з тобою не перші,

хто рвався на північ фурами й чoвнами

в темних ранах і рваній одежі, —

відповідає чорному чорний. —

Усі ми йшли за піском і травою,

за сонцем, що рухалось, як медуза,

де небо так низько висить над тобою,

аж в ньому іноді видно Ісуса.

Усі ми знаходимось в цих лещатах

і, додому вертаючись хіба що на ніч,

горбатимося, як раби у Штатах,

на ліберальну білу наволоч.

Тому що білі забули сором,

і якщо вже потрапив до їх павутини,

клали вони з великим прибором

на всі конвенції з прав людини.

Їх не хвилюють наші втрати,

вони звикли тримати нас в чорному тілі.

Але пророки були сомалійські пірати —

за це їх і розпинали білі.

І Матір Божа в зимових гетрах,

курячи люльку, гріючи нерви,

палила багаття на площах гетто,

розігріваючи дешеві консерви.

І нехай позбавляють нас нашого простору

і вогнем заливають наші повстання —

це для нас із тобою чорні апостоли

редагували свої послання.

Машини їхні – давно несправні,

і промови їхні – хитрі й противні.

І ріки на Півночі течуть насправді

так само впевнено, як і ріки на Півдні.

Головне – тримай при собі свою віру,

свою любов і свою упертість.

Спаситель – він не зважає на шкіру,

він зважає на солідарність і чесність.

Спаситель дбає про коріння й листя,

Спаситель рухає череди й хмари,

щоби ми з тобою не загубилися,

міняючи гостели й вуличні бари.

Він спиняє смарагдову кров у венах,

врівноважує всі виробничі тарифи,

і тютюн йому залягає в легенях

і росте собі, як коралові рифи.

І все є так, як повинно бути.

Все трапляється і все буває.

І серце його нас щоранку будить,

підтримує, змучує,

убиває.

«І що це була за осінь, з утечами та кредитами…»

І що це була за осінь, з утечами та кредитами:

зупинки у різних норах і переїзди потому,

дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,

аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.

Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішалася

усім випадковим будинкам з дахами холодними.

І навіть коли можна було піти – вона залишалася,

і навіть коли можна було залишитись – вона виходила.

На ніч вона читала мені церковні збірники,

оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:

про всі ці дива святого Антонія,

які мені видавались спірними,

там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою,

розповідає рибам про те, що всіх нас об’єднує:

про чорний папір повітря, на якому вже все написано,

про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об’ємними,

наповнюючись нашим диханням,

нашим голосом

і нашими рисами.

Розповідає про вітер під шкірою,

який робить нас витривалими,

про жіноче довге волосся, до якого прив’язуєшся,

про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалит

аби не виловити птахів із рваними м’язами.

Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду,

про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухаю

І риби слухають його, вистромивши з води свої голови

Задихаються, але слухають.

«Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого…»

Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого,

лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.

Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,

наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселився

і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,

пояснює мені речі – таємні та очевидні:

що навіть вода у вересні темною стає і мутною,

пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні;

що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,

прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,

що в жінок восени прокидається дивне вміння —

бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;

що навіть остання вуличка зі своїми псами,

з брамами зачиненими і нічними трамваями

є прихистком для нас усіх із нашими голосами,

є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.

Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,

яка вже стоїть і чекає за міською стіною.

Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,

тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.

А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинка

чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,

всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,

всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,

всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим

всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,

всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,

всім вам теплої зими і тихого спoкою.

Інею вам на дахах, сонця на гратах.

Гарячої вам зневаги і знання головного.

Народжуйте веселих дітей.

Помирайте в своїх кімнатах.

Кидайте це чортове місто.

Повертайтеся в нього.