Ворошиловград - Жадан Сергій. Страница 24

— Не знаю, — відповів я. — Хочу трішки затриматись.

— Серйозно?

— Угу. Потрібно з документами розібратись.

— Серйозно? — Ніколаіч теж спробував заговорити приязно. — Германе, воно вам треба? Повертайтесь додому.

— Ніколаіч, — раптом спитав я його, — скажіть, вас у дитинстві били?

— З чого ви взяли? — насторожився Ніколаіч.

— У вас просто такий склад тіла, ну, не бійцівський, розумієте? Який у вас розмір ноги?

— Тридцять дев'ятий, — нервово відповів Ніколаіч. — Ніхто мене не бив, — додав. — Я завжди міг з усіма домовитись.

— А ось мене пару разів били, — признався я. — Гуртом.

Я теж когось бив. Але, розумієте, яка річ: я згадую ті бійки без жодних образ, і жодних претензій у мене немає. Знаєте чому? Тому що коли ти б'єшся з кимось і отримуєш по голові, нічого образливого в цьому немає. Ти ж у відкриту б'єшся. Що ж тут образливого? Ви мене розумієте?

— Розумію, — відповів Ніколаіч. — Ви що — не хочете з нами домовлятись?

— Не хочу.

Джип виїхав на залізничний переїзд. Колії зблиснули в місячному сяйві.

— Коля! — раптом крикнув Ніколаіч.

Коля пригальмував і вимкнув двигун. Ми зупинились якраз посеред колії. З будки вискочив чувак у помаранчевому жилеті, підбіг до нас, але Коля висунувся у вікно, щось сказав, і той похнюплено побрів назад у будку.

— Германе, — холодно заговорив Ніколаіч, мабуть, це була підготовлена ним на такий випадок промова, — знаєте, я людина бізнесу, я звик мати справу з різними партнерами. Але найменше мені подобається мати справу з партнерами, які…

Світлофори коло будки заблимали, оповіщаючи про наближення потяга. Шлагбауми опустились, затискаючи джип з обох боків. Коля від несподіванки присвиснув, Ніколаіч теж напружився, проте спробував не виказувати розгубленості, зібрався з думками й продовжив:

— …які не вміють домовлятись, ви розумієте, Германе?

— Що розумію? — перепитав я його.

— Ви розумієте, що я хочу сказати?

— Не зовсім.

— Я спробую пояснити…

— Ніколаіч, — перебив його Коля.

— Річ у тім… — намагався не звертати на нього уваги Ніколаіч.

— Ніколаіч, — наполегливіше заговорив Коля, в голосі його відчувалась тривога.

— Коля, іди на хуй, — роздратовано відволікся Ніко лаіч. — Так ось, — обернувся він знову до мене, згадуючи, в якому місці його перервали, — що я хочу вам сказати…

— Ви дозволите? — перебив його я.

Вже якийсь час мені було не по собі, вино рвалось нагору, мов природний газ із чорноземних глибин. Доки міг, я не звертав на це уваги, слухаючи Ніколаіча, проте почувався чимдалі гірше.

— Що? — ще більш роздратовано перепитав Ніколаіч, намагаючись надати своєму голосу металевих нот.

— Секунду, — сказав я, відчинив дверцята і різко перехилився надвір.

Мене відразу вирвало. Я важко перевів подих, проте про всяк випадок вирішив зачекати.

Коля обзивав усіх, кого міг згадати, Ніколаіч напружено вдивлявся в сутінки, з яких будь-якої миті міг вискочити московський фірмовий, і пригадував фрази, які готував спеціально для цієї бесіди. Я віддихався й знесилено впав назад на шкіряне сидіння, прикривши за собою дверцята.

— Так ось, Германе, — взявся за старе Ніколаіч, говорячи, втім, дещо зашвидко, — я — людина бізнесу…

— Секунду! — викрикнув я знову і, різко відчинивши двері, ще раз вивалився надвір.

— Твою маму! — відчайдушно кричав Коля, а Ніколаіч увесь мов заціпенів, стиснувшись, як їжачок, і підібгавши ніжки.

Я знову впав на сидіння, важко дихаючи й обдаючи Ніколаіча запахом диких сортів винограду. Зліва, із синіх вечорових туманів, на нас викочувався потяг. Було до нього ще кількасот метрів, і здалеку він горів святковими вечірніми вогнями.

— Я їбав! — крикнув Коля, завів двигун і дав по газах.

Джип рвонув із місця, якимось дивом оминув шлагбаум і помчав асфальтом.

Від'їхавши, Коля пригальмував і повернувся назад:

— Ніколаіч! — закричав. — Та викиньте ви на хуй цього підараса! Викиньте його на хуй! Ніколаіч!

— Я сам вийду, — сказав я і виліз надвір. Але перш ніж відійти, нахилився, звертаючись до Ніколаіча. — Думаю, так у нас із вами нічого не вийде. Так справи не ведуться.

До побачення.

І ще раз обдавши всіх присутніх виноградним духом, зачинив за собою двері.

7

І хоча все було зрозуміло з мого вигляду, хоча вся оманливість приватного виноробства й відбивалася в моїх очах, і одяг мій разом із волоссям відгонив диким виноградним галуззям, Коча не сказав на це ані слова. Лише ходив довкола боязко, ніби кіт у чужому помешканні, принюхувався зранку до нових запахів, заварював чай, відганяв ос, котрі літали наді мною, мов чайки над затонулим танкером.

І весь час говорив, скоріше, сам до себе, розповідав про свою дружину, йому ця історія не давала спокою, і він не давав спокою мені, вкотре її переповідаючи.

— Баби, — фонив він, — Гєра, баби, це все баби.

— Які баби, — дивувався я, виганяючи ос із волосся, — до чого тут баби? — говорив я йому, але Коча лише скрушно поводив плечима й пив свій темний, наче нафта, чай.

— Я ж бачу, — додавав, — що з тобою робиться, Гєра, я ж усе бачу, дружище, це все вони, це вони.

Я витрушував із волосся надокучливих ос, брав їх на долоню, й вони злітали з руки, доки Коча говорив і говорив, заговорюючи мій головний біль.

— Ти знав її? Знав мою дружину?

— Знав, — відповідав я, — знав: чорна така, весела.

— Точно, — хрипко тішився Коча, — це вона. Вона молодша за мене на п'ять років. Але я б ніколи не сказав, що вона за мене молодша. Коли ми познайомились, вона таке вміла, я б ніколи не подумав, що їй сімнадцять.

— Де ти з нею познайомився?

— На спортмайданчику, — сказав Коча подумавши, — влітку, вона приїхала поступати до медичного училища. Десь коло медичного я її вперше й зустрів. У них, у південних жінок, шкіра завжди одного й того ж кольору, вона в них не засмагає, ти знаєш?

— Хіба вона з півдня?

— З Грузії, — сказав Коча. — В неї тоді було чорне волосся і довгі ноги.

— Це я пам'ятаю, — підтвердив я.

— А коли вона почала вчитись, ну, в медичному, на ній завжди був білосніжний халат. Тебе, Германе, заводять жінки-лікарі?

— Ні, боюсь лікарів.

— А мене заводять, — пояснив Коча, — я колись в диспансері лежав, як мене це заводило… Але я хочу тобі розповісти про Тамару. Зараз я все тобі розповім, дружище.

Я думаю, він не так багато мені розповів, більше я сам пригадав, уже згодом, думаючи про це і дивуючись, як багато всього можна розмістити в звичайній пам'яті і як важко щось у ній потім віднайти. Як спрацьовують ці механізми?

Що він насправді мені розповів? Щось про одяг, він сказав щось про її одяг. Довге волосся, тьмяна, але не засмагла шкіра, і одяг. Як це — незасмагла шкіра? Що він мав на увазі? Я раптом пригадав — вона мала чорну сукню, таких у місті більше ніхто не носив. Але у всіх нас — пацанів зі спального — обмирало серце, коли ми бачили її. Справді, вона носила цю сукню, таку чорну, що шкіра її видавалась блідою навіть на тлі білосніжного халата. Але що ми могли тоді бачити? Ось Коча бачив значно більше за нас, він бачив її всю, в одязі й без одягу, тож хто, як не він, міг розповісти про її засмагу. Я раптом чітко згадав вечірні сутінки, теплий пісок на хідниках, червоний від опалої шовковиці, і Кочу, який тягає за волосся двох заїжджих азербайджанців, б'є ними об паркани приватного сектора, десь за ремонтним заводом, поруч тягнеться безкінечна заводська огорожа, віддалік стоїмо ми, стоїмо і не втручаємось, оскільки Коча сам має розібратись із кривдниками. І Тамара щось різко й нервово кричить, намагаючись зупинити його. Кричить, що ніхто її не чіпав, і азербайджанці теж кричать, що вони нікого не чіпали, але Коча продовжує ламати ними паркани, і вона біжить звідти і зникає в темряві. І Коча кидається їй навздогін, а ми допомагаємо азербайджанцям підвестись і обмити рани горілкою, оскільки знаємо, що вони справді нікого не чіпали.