Ворошиловград - Жадан Сергій. Страница 4

*

Потім довго стояв під теплим небом, коло порожньої траси, схожої на нічне метро — так само безнадійно було навколо, так само довгими видавались хвилини, проведені тут. За перехрестям, на виїзді з міста, була автобусна зупинка, старанно понівечена невідомими подорожніми. Стіни її було обмальовано чорними та червоними візерунками, земляна підлога густо й дбайливо всіяна товченим склом, а з-під цегляної кладки росла темна трава, в якій ховались ящірки та павуки. Я не наважився зайти всередину, став у тінь, що падала від стіни, і чекав. Чекати довелось довго.

Випадкові фури сунули на північ, лишаючи по собі пил та безнадію, а в зворотному напрямку ніхто взагалі не їхав.

Тінь поступово утікала мені з-під ніг. Я вже думав повертатись, прикидав, скільки це займе часу, і де тепер можуть бути мої друзі, як раптом, звідкись ізбоку, з прибережних очеретів та заплав, відчайдушно трублячи вихлопною трубою, на трасу вивалився кривавого кольору ікарус. Перехняблено став на всі колеса, наче пес, що обтрушується після купання, важко перевів подих, перемкнув швидкість і поповзом рушив на мене. Я завмер від несподіванки, настільки це було неочікувано, стояв і дивився на цей громіздкий транспортний засіб, овіяний пилом, обмащений кров'ю та мазутом. Автобус повільно підкотився до зупинки і, заскрипівши усіма своїми частинами, зупинився.

Відчинились двері. З автобусного нутра повіяло смертю й нікотином. Водій, голий до пояса і мокрий від задухи, витер піт із чола й крикнув:

— Ну шо, синок, їдеш? — їду, — відповів я і ступив до салону.

Вільних місць усередині не було. Автобус був заселений сонною малорухливою публікою. Були тут жінки в бюстгальтерах та спортивних штанях, з яскравим макіяжем і довгими накладними нігтями, були чоловіки з барсетками та наколками, теж у спортивних штанях і китайських кросівках, були діти в бейсболках та спортивних костюмах, з битами та кастетами в руках. І всі вони спали або намагалися заснути, тож уваги на мене ніхто не звернув. Над усім цим розривалась індійська музика, тріскотлива, наче зграя колібрі, що літала салоном, намагаючись вирватись із солодкої душогубки. Але музика нікому не заважала.

Я пройшов салоном, шукаючи вільне місце, не знайшов, повернувся до водія. Лобове скло перед ним було рясно обклеєне православними іконками та завішане барвистими сакральними штуками, які, очевидно, не давали цій машині кінцево розсипатись. Висіли тут плюшеві ведмеді й глиняні кістяки з поламаними ребрами, намиста з півнячих голів і вимпели «Манчестер Юнайтед», скотчем до скла приліплені були порнокартинки, портрети Сталіна й відксерені зображення святого Франциска. А на панелі перед водієм припадали пилом подорожні мапи, кілька гастлерів, якими він бив у салоні мух, ліхтарики, ножі зі слідами крові, яблука, з яких вилізали хробаки, і маленькі дерев'яні іконки з ликами великомучеників. Сам водій відсапувався, вчепившись однією рукою в кермо і тримаючи в іншій велику пляшку з водою.

— Шо, синок, — спитав, — усе зайнято?

— Ага.

— Постій зі мною, а то я теж засну. Їм добре — попадали і сплять. А мені відповідати.

— За що відповідати?

— За товар, синок, за товар, — пояснив він мені як рідному.

І переповів печальні речі. Були це комерсанти з Донбасу, цілі родини дрібних комерсантів. Два дні тому вони завантажились у Харкові товаром — спортивними костюмами, китайськими кросівками та іншим гівном. І рушили додому. Але не встигли від'їхати від міста, як автобус безнадійно зламався, з ходовою, синок, з ходовою біда, його ж останній раз ремонтували перед московською олімпіадою!

Першу ніч ночували на трасі. Водій повзав, як вуж, між колесами, а дрібні комерсанти виставили пости, палили до ранку багаття й співали під гітару. Їм це навіть подобалось.

На ранок водій пішов до ближчого села й привів звідти фермерів на тракторі. Фермери відтягли їх на залізничну станцію в депо. Там вони провели наступний день і ще одну ніч. Комерсанти вперто не спали, оберігаючи товар і співаючи під гітару, лише раз збігали на вокзал купити бухла та нові струни. Водій таки дав лад ходовій, завантажив, як зміг, комерсантів і продовжив гіркий шлях до рідних териконів. Натрапивши на скупчення коло мосту, не розгубився і, зробивши чималий гак, якимись обхідними стежками, через старі кладки перебрався на лівий берег. І тепер спинити його не могло вже ніщо. Він так і сказав.

Автобус виїхав на узгір'я і важко закашлявся. Попереду лежала широка сонячна долина з салатовими кукурудзяними полями та золотими видолинками. Водій рішуче рушив уперед. Вимкнув двигун і розслабився. Автобус сповзав униз, мов снігова лавина від необережних криків японських туристів. Вітер свистів, черкаючись об теплі боки, жуки бились об лобове скло, ніби краплі травневого дощу, ми летіли вниз, набираючи швидкість, а навколо над нами лунали голоси індійських співаків, віщуючи довгу радість та безболісну смерть. Скотившись на дно долини, автобус за інерцією вискочив на перший горбок, і тут водій спробував увімкнути двигун. Ікарус трусонуло, почувся різкий скрегіт заліза об залізо, і машина зупинилась. Водій розпачливо мовчав. Про щось питати його мені було незручно.

Зрештою, він похилив голову на кермо і якось затих, час від часу здригаючись плечима. Спершу я подумав, що він плаче, по-своєму це було зворушливо. Проте, прислухавшись, зрозумів, що здригається він уже вві сні. Всі решта пасажирів ікаруса-привида теж спали. І ніхто навіть не думав охороняти товар. Я знову пройшов салоном і визирнув у вікно. Вітер легко торкався молодої кукурудзи, тиша западала навколо, і сонце в'їдалося в долину, наче пляма жиру в полотно. Несподівано хтось торкнувся моєї руки. Я озирнувся. В кінці салону були якісь фіранки, темно-брунатні й давно не прані. Мені здавалося, що там, за фіранками, нічого немає, що там стіна, ну або вікно, або щось таке. Але звідти висунулась рука і, легко вхопивши, потягла мене всередину. Я рушив уперед і, прослизнувши крізь невидимий вхід, опинився в невеликій кімнатці. Був це такий собі чілаут, місце для медитацій та любові, келія, населена духами і тінями. Стіни кімнатки були завішані китайськими синтетичними килимами з дивними орнаментами та малюнками, на яких зображені були сцени полювання на оленів, чаювання та привітання піонерами Пекіна товариша Мао. Попід стінами стояли два невеличкі диванчики. І на цих диванчиках сиділи три мурини і одна муринка. І на муринах було якесь біле спіднє, а на муринці сіра спортивна білизна. Важкі намиста з черепами бовтались довкола її шиї, а в волоссі замість гребеня стримів ніж для розрізання паперу. На колінах у неї лежав термос.

Очі муринів хижо спалахували в сутінках, і жовтуваті білки горіли в темряві, наче бурштин. А муринка дивилась мені просто в очі й, не відпускаючи руки, спитала:

— Ти хто?

— А ти? — запитав я, відчуваючи тепло її долоні та важкість срібних перснів на її пальцях.

— Я Кароліна, — сказала вона й несподівано прибрала руку. Один мурин, озираючись на мене, прошепотів щось на вухо своєму сусіду, і той коротко засміявся. — Куди ти їдеш? — знову запитала Кароліна, розглядаючи мене в напівтемряві.

— Додому, — відповів я.

— А хто тебе там чекає? — Вона витягла ніж зі своєї зачіски, й густе волосся розсипалось, ховаючи її очі.

— Ніхто не чекає.

Кароліна теж засміялась.

— Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? — спитала вона, дістаючи звідкись гранат і розрізаючи його навпіл.

— Яка різниця? — не зрозумів я. — Просто давно там не був.

— Тримай, — вона простягла мені половину граната. — Що ти будеш робити там, де тебе ніхто не чекає?

— Я ненадовго. Завтра поїду назад.

— Ти так боїшся туди повертатись? — Кароліна знову засміялась, присмоктуючись до своєї половини граната.

— З чого ти взяла?

— Ти ще не встиг приїхати, а вже збираєшся назад.

Ти боїшся.

— У мене справи, — пояснив я їй. — Не можу лишитись там надовше.