Гімн демократичної молоді - Жадан Сергій. Страница 5

І тут відчиняються двері і до кабінету входить Славік, радісно посміхаючись і махаючи, як віялом, якимись ксерокопіями. Четверо застигли на місці з занесеними кулаками. Гога повільно осів на стілець, Санич зіщулився і намацав у кишені телефон. Усі повернулись до Славіка. — Привіт, привіт, — загукав Славік, не помічаючи загального напруження, — всім привіт! — Він пройшов до Гоги і потис йому ватяну руку. — Партнери? — радісно показав він Гозі на четвірку і, засміявшись, потис руку крайньому, тому, котрий був у синьому. — Ось! — переможно крикнув він і кинув перед Гогою стос ксерокопій. — Що це? — видушив із себе Гога. — Дозвіл! — переможно ви гукнув Славік. — «Вишивані рушнички»! — «Вишивані рушнички»? — недовірливо перепитав Гога. — «Вишивані рушнички»? — підійшов Санич і зазирнув у документи. — «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», — нажахано зашепотіли четверо, задкуючи до виходу. — «Вишивані рушнички»! — переможно повторив Славік і, нахилившись до Гоги, діловито заговорив. — Значить так, Георгій Давидович, з пожежниками все узгоджено, переводимо через їхній рахунок, я все прикинув, беремо готівкою і списуємо як комунальний борг. Він нервово засміявся, різко обірвав сміх і, повернувшись до четвірки, строго запитав їх: — Ви щось хотіли, товариші? — Гога теж запитливо подивився на четвірку, не наважуючись поставити їм те саме питання. — Брат, — заговорив нарешті другий, застібаючи на грудях блискавку синьої куртки, — так вас що, в натурі губернатор кришує? — Да-да, — нетерпеливо відповів йому Славік і знову зашепотів до Гоги: — Нестачу спишемо на дитячі хори, я пробивав через управління, вони проведуть це через квартальний звіт як цільовий одноразовий платіж дітям-сиротам. Четвірка невпевнено товклась біля дверей, не знаючи, що їм робити. — Четвертий намагався віддати обріз третьому, але той відчайдушно відпихувався. — Що, вже йдете? — повернувся Славік до четвірки. — Георгій Давидович, ми, до речі, запрошуємо товаришів на «Вишивані рушнички»? — «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», — застогнали четверо і почали вислизати з кабінету. Коли двері за ними зачинились, Гога глибоко видихнув. — Дай папіросу, — звернувся він до Славіка. Славік витяг свої голімі і протягнув Гозі. Гога ухопив цигарку дрижачими губами, Славік запобігливо підніс сірника. Бос затягнувся і тут таки закашлявся. — А що сталося? — не зрозумів Славік. — Славік, — звернувся до нього Гога, — ось ти людина з біографією, так? Ти двадцять років у шоу-бізнесі. Ти знаєш цього, як його… — Грєбєнщікова, — підказав Славік. — Ти організовував харківський концерт юту, ти працював із піонерами. Скажи мені — бог є? — Є, — сказав Славік. — Безперечно, є. Але це не має жодного значення.

До «Бутербродів» забігла Віка, — привіт, підари! — крикнула компаньйонам, які самотньо сиділи за столиком. Гога хмикнув, — о'кей, — сказав напарнику, — я додому. — Я все зачиню, — пообіцяв Санич. — Ну, ясно, — засміявся Гога і, боязко пропустивши Віку, вийшов на вулицю. — Де пропадала? — запитав Санич. — Тобі яке діло, — відповіла Віка. — Де пірсинг? — поцікавився Санич. — Продала, — відповіла Віка. Далі вони пили водку. Віка плакала і скаржилась на життя, сказала, що розійшлась зі своєю подружкою, що та звалила з країни, назавжди. — А ти чому лишилась? — запитав Санич. — А ти? — запитала його в свою чергу Віка. — Ну, в мене бізнес, — сказав він. — До того ж я мов не знаю. — Вона теж не знає, — сказала Віка, — вона акторка, в неї мова тіла, розумієш? — Не зовсім, — чесно відповів Санич. — Слухай, — запитала його Віка, — ось тобі майже тридцять. Чому ти не одружився? — Не знаю, — сказав Санич, — я бізнесом займався. У мене три поранення. Плюс зламана рука. — Знайди собі якого-небудь гея. — порадила Віка. — Думаєш, допоможе? — засумнівався Санич. — Навряд чи, — сказала Віка. — Хочеш, поїхали до тебе, — запропонував він. — Це що, трахатись? — Ну, можна не трахатись, — сказав Санич, — можна просто. — Просто — не можна, — авторитетно заявила Віка. І додала: — Все-таки шкода, що ти не гей.

Потім вони довго лежали на підлозі в її кімнаті. Повітря було темне й прогріте, Віка рахувала його кульові поранення, одна, — рахувала вона, — друга, третя. Це все? — запитала дещо розчаровано. — Все, — виправдовуючись, сказав Санич. — Це майже як пірсинг, — сказала вона, — тільки не загоюється. — Все загоюється, — відповів він. — Ну-да, — не погодилась Віка, — моя подружка теж так говорила. А сама уїбала в Туреччину. — Це теж досвід, — розважливо сказав Санич. — Ага, — зі злістю відповіла Віка, — знаєш, кожен подібний досвід — це як ці штуки в тебе на тілі — завжди видно, скільки разів тебе хотіли убити.

З клубом справи складались зовсім погано. І навіть успішно проведені «Вишивані рушнички», під час яких Славіка ледь не набили піонервожаті, за те, що він без стуку ввійшов до гримерки, де переодягались старшокласниці, ситуації в цілому не рятували. Гога вечорами сидів у кабінеті і рахував на калькуляторі збитки. Санич впав у депресію, Віка не телефонувала і не брала слухавки, бабки закінчувались. Санич курив біля входу і заздро дивився, як «Суперксерокси» почали прибудовувати до свого будинку пентхаус. Бізнес явно не йшов, потрібно було повертатись до «Боксерів за справедливість».

Одного ранку прийшов Славік і сказав, що є гарні новини. — Будемо робити шоу-програму, — сказав він, — Стриптизу ви не хочете, — звернувся він до Гоги. — Що ж, хай буде так. Хай буде. Я поважаю ваш вибір, Георгій Давидович, да. Але в мене є чим вас здивувати. — Гога напружився, — Я, — сказав Славік недбало, — домовився таки з Раісою Соломоновною. Вона спочатку навідріз відмовилась, у неї, знаєте, графік, да, але я натиснув через свої канали. Вона скоро прийде, було б добре, щоб усе культурно пройшло, ну, ви розумієте, — і Славік кинув стурбований погляд на Санича. — Із ким ти домовився? — перепитав його Гога, — Санич засміявся. — З Раісою Соломоновною, — дещо виклично повторив Славік. — Це хто така? — обережно перепитав Гога. — Хто це така? — посміхнувся зверхньо Славік. — Хто така Раіса Соломоновна? Георгій Давидович, ви що? — Ну добре, добре, не грузи, давай розповідай, — перебив його Гога. — Що ж, — сказав Славік, — навіть не знаю, що сказати. Як же ви клубним бізнесом збирались займатись і не знали про Раісу Соломоновну. Хм… Ну добре. Ну ви даєте… Раіса Соломоновна — це циганський муніципальний ансамбль, заслужена артистка Білорусі. Да ви чули про неї, — впевнено викрикнув Славік і поліз за папіросами. — Ну, а тут вона що забула? — незадоволено запитав Гога. — Я ж кажу, — затягнувся Славік, — будемо робити шоу-програму. По вівторках. В інші дні вона не може — у неї графік. Я домовився. Її знають усі, заповнимо нішу. — Ти впевнений? — без ентузіазму перепитав Гога. — Ясно, — сказав Славік і збив попіл на щойно розгаданий кросворд. — А що вона робить, ця твоя артистка? — про всяк випадок запитав Гога. — У неї репертуар, — діловито повідомив Славік. — Півтори години. Під мінусівку. Циганські романси, пісні з кінофільмів, кримінальна тематика. — А як вона співає? — поцікавився Санич. — По-білоруськи? — Чому по-білоруськи? — образився Славік. — Ну, в принципі не знаю. По-циганськи, мабуть, це ж циганський ансамбль. — Вона сама буде, — перепитав Гога, — чи з ведмедями?

Раіса Соломоновна приїхала біля першої дня, віддихуючись від вуличної спеки. Мала років сорок п'ять, але сильно фарбувалась, тому можна було помилитись. Була худорлявою шатенкою у високих шкіряних ботфортах і якійсь прозорій комбінації, сказала, що щойно з концерту виступала в дитячому будинку, сказала також, що про всяк випадок прихопила афішу, аби все було зрозуміло. На афіші великими червоними літерами було надруковано; «Харківська філармонія запрошує. Заслужена артистка Білорусі Раіса Соломоновна. Світанкові перегуки». Внизу стояло незаповнене «Час» та «Ціна». — Ну що, — бадьоро сказала Раіса Соломоновна, — показуйте клуб! — Усі пішли в зал. — Що у нас тут, — запитала артистка, — фастфуд чи паб? — У нас тут клуб для геїв, — невпевнено відповів Гога. — Заїбісь, — сказала Раіса Соломоновна і пішла на сцену. Славік, як представник шоу-бізнесу, ввімкнув мінусівку.