Депеш мод - Жадан Сергій. Страница 11

«Що тут скажеш, — думає він — Ні квитка взяти, ні штраф заплатити, непруха одним словом». Він виходить з трамваю, сідає на рейки і дістає другу пляшку. Мокрі блискучі рейки рівномірно тягнуться від нього в обидва боки безкінечності, і саме це, за великим рахунком, й примиряє його з дійсністю.

22.00

Коли я стану дорослим і мені буде 64, я обов'язково згадаю всю цю тягомотину, хоча би для того, аби з'ясувати, чи і я перетворився на таку малорухому худобу, яка тільки й може що пережовувати нікелевими щелепами запаси хавки, приготовані на довгу полярну зиму. Як я буду почувати себе в 64? Чи мене так само будуть ненавидіти всі ці діти вулиць і супермаркетів, як сьогодні я ненавиджу всіх, кому за 40 і хто вже встиг окопатись на зелених пагорбах цього життя, якраз із сонячного його боку? І як я сам буду ставитись до них? Що потрібно робити впродовж життя зі своїми мізками, аби вони вкінець не протухли і не перетворились на купу слизьких водоростей, непридатних навіть для вживання їх у харч? Підозрюю, якщо я про це щось і довідаюся, то саме в свої 64, коли щось міняти мені вже не захочеться. Що з ними всіма робиться, вони ж теж, очевидно, починали як нормальні веселі мешканці наших міст і сіл, їм подобалось, очевидно, це життя, не могли ж вони відпочатку бути такими депресивними уйобками, якими вони є тепер, в свої 50–60. Тоді з чого починалась їхня персональна велика депресія, де її початки? Очевидно, що це від сексу, або від радянської влади, іншого пояснення я особисто не знаходжу. Я люблю дивитись старі фотоальбоми, з фотами із 40—50-х років, де ці чуваки, веселі й короткострижені, обов'язково посміхаються в камеру, у військових або петеушних формах, з простими і потрібними всім речами в руках — розвідними ключами, фугасними гранатами, чи на крайняк — макетами літаків, діти великого народу, прапороносці, бляха-муха, куди це все поділось, совок видавив із них все людське, перетворивши на напівфабрикати для дяді сема, ось що я думаю. В кожному разі я весь час помічаю, з якою ненавистю і відразою вони дивляться на власних дітей, вони на них полюють, відловлюють їх у глухих коридорах нашої безмежної країни і хуячать по нирках важким кирзовим чоботом соціальної адаптації. Ось така ось річ.

19.00

Коли перед тобою стільки дверей, ти ніколи не знаєш, в які саме потрібно ввійти, — думаю я, стоячи перед тролейбусом. Це вже третій чи четвертий, який я пропускаю, я ніяк не можу сконцентруватись і вирішити, що саме мені потрібно і для чого. Себто куди я маю їхати і хто на мене там чекає. Якось несподівано я залишився сам, без друзів і знайомих, без учителів і наставників, і тільки пасажири, які стоять тут поруч зі мною, на кінцевій, під дощем, впихаються до тролейбусів, і я їм, здається, заважаю. В кожному разі дивляться вони на мене непривітно, це вже точно. І ось коли я вже більш-менш вирішую, чого я хочу, з-за спини виникають дві постаті в дощовиках і погонах і забирають мене з собою, я спочатку вирішую застрибнути в порожній тролейбус, ну, але це був точно не мій маршрут і не мій день — мене схопили за руки і потягли через площу.

19.30

Схоже на казарму. І пахне, як у казармі, до речі, чим тут насправді пахне? тушонкою, у всіх казармах пахне тушонкою і дезертирами, довбане гарматне м'ясо, ось чим тут пахне. В скляній будці сидить вартовий із обрізаним калашом, читає порнуху і жере консерви, витягаючи їх із банки розкладною ложкою. Коли ми зайшли, він навіть не ворухнувся, що значить бойова виправка і залізні нерви. В коридорі висить кілька великих ламп, щоправда світло не надто яскраве, але в мене вже півгодини течуть сльози, я майже нічого не бачу, тож лампи мене засліплюють, я навіть не можу розгледіти, що ж там за консерви жере вартовий. Він нас мовчки пропускає, і вони навіть не вітаються один з одним, чмошний народ — сержанти, чмошний і суворий, як фіни або лапландці. Вони мене просто ненавидять, я це відразу помітив, ще там — на кінцевій, ці їхні дощовики, ні — вони мене точно ненавидять, ублюдки фашистські, сидять тут, жеруть свою тушонку, я б зараз уже вдома був, якби не ці лапландці. З виду нормальні чуваки, можливо, на кілька років старші за мене, за інших обставин ми могли б стати друзями, ходили б на футбол, в кіно, я не знаю, що там ще роблять друзі, ну, але люди сильно псуються, варто їм лише обмотатись службовими портянками, можу лише уявити, що з ними далі буде, це ж так просто не закінчиться, вони ж самі мають такі речі розуміти, ці лапландці.

19.15

Так, пацан, — каже один із них, очевидно, старший, або нарваніший. — Або ти йдеш далі, або ми тебе зараз вб'ємо. Почекайте-почекайте, — кажу я, — ви не розумієте — у мене все гаразд, давайте я справді піду, але в інший бік, туди, куди я вже йшов. Куди ти йшов? — кричить старший, — ти зястряг в дверях, люди зайти не могли. Серйозно? — питаюсь. — Ну, мене, очевидно, підштовхнули. Хто тебе штовхав? — кричить той самий. — Ти просто під колеса кинувся, а потім у дверях застряг. Добре-добре, — кажу я, — давайте я піду туди і ще раз спробую, добре? І я справді намагаюсь звільнитись із їхніх обіймів, і вже тоді вони починають мене бити. А коли й це не допомагає, то просто дістають балончики і щедро поливають мене черемхою, самі при тому відвертаючись. Очевидно, цей запах їм не подобається.

22.30

І ти, блядь, ти — який ще вчора робив цілком божевільні речі в силу вродженого алкоголізму та веселої вдачі — ти раптом годен підтримати будь-які репресії й каральні операції, ти валяєшся вдома, читаєш кримінальну хроніку і вболіваєш не за чесних у своєму божевіллі маніяків, а за генералів зі ставки і костоломів із особливих відділів, старий реакційний ублюдок, що забув терпкий запах ровд. Фашизм саме так і починається — вчорашні бійці невидимого фронту раптом перетворюються на жирну опору для антигуманних експериментів із дійсністю та свідомістю, ті, хто лише вчора повернулись із фронтів та окопів переможцями, вже за якісь десять-п'ятнадцять років раптом перетворюються на фашистських свиней, ось в чому найбільша таємниця цивілізації, суспільство зжирає саме себе, воно важчає і осідає під вагою силікону, яким саме себе й накачує.

19.45

— Так, — говорить один із фашистів, — викладай, що там у тебе в кишенях.

— Не можу, — кажу. — Спочатку наручники зніміть.

— Не вийобуйся.

— Ну хоча б тимчасово зніміть, я дістану, а ви потім знову їх одягнете.

— Ну да, ми їх знімемо — а ти знову тікати. Давай витягуй, а то по голові дістанеш.

— Ви не маєте права мене бити, — кажу я фашистам. — Я деканові зателефоную.

— Це ми зараз деканові зателефонуємо, — говорять фашисти.

— Ні, це мій декан, так що я йому зателефоную.

— Не пизди багато, — говорять вони.

Да, щось розмова не клеїться. Цікаво, де в них тут газова камера, я ще й далі погано бачу. До того ж газ, накладений на випите мною, чинить якісь райдужні комбінації в голові.

— Зараз ми тебе сфотографуємо.

— Це ще для чого? — питаюсь я.

— На пам'ять, — сміються фашисти.

— А де у вас тут газова камера? — питаюсь я.

— Що? — не розуміють вони.

— Ну, камера, — кажу я. — З газом.

— Ага, — говорять вони. — І з душом. Зараз буде.

Зараз вони мене розстріляють, — думаю я. — Ублюдки фашистські. І тут до кімнати входить огрядний капітан, в сенсі не капітан корабля, років п'ятдесяти, з рештками совісті в очах і рештками бутербродів на кітелі. Я зрозумів, що це мій шанс і вирішив за нього триматись, ну, не за кітель, звичайно.

23.00

Потім починається старість, ти просто порожній зсередини, в тобі просто нічого не лишається, тебе вичавили, видавили і все тут, і викинули, так що можеш тепер пишатись своїми протезами і медалями. Кому ти був потрібен, за великим рахунком, що ти робив протягом усього цього часу, чому тебе всі ненавидять і чому ти їм не можеш відповісти навіть цим? Де твоя ненависть? Де твоя злість? Що з тобою сталось? На що тебе перетворила система? Як же так — ти ж непогано починав, ще тоді, в свої 16–17, ти ж був нормальною людиною, не зовсім кінченою і не цілком передбачуваною, що ж ти так облажався, як ти подивишся в очі янголам на кпп після того, як помреш у власному гівні, як ти їм в очі подивишся, що ти їм скажеш, вони ж тебе не зрозуміють, вони взагалі ніко