Депеш мод - Жадан Сергій. Страница 7

Ах, як я їх зробив, — говорить преподобний Джонсон-і-Джонсон чуваку з адміністрації. Чувак дивиться на нього закоханими очима. Да, — повторює преподобний, — як я їх зробив. Тільки для чого я знову про восьминогів тріпався, що зі мною останнім часом робиться? — питається він у чувака, — тільки-но прийму вітаміни, як одразу починаю говорити про восьминогів. Нічого не можу з собою зробити, — виправдовується він, — мене просто пре від цих чарівних істот. Ой, як мене пре, — радісно говорить він і зникає у гримувальній.

11.00

Доки всі ці ортодокси сьомого дня ще не розійшлись і преподобний, розмахуючи руками, залишає сцену, Какао сидить на лаві і намагається зрозуміти, про що вони там говорили, але до нього не надто доходить зміст промови преподобного, щось там про електрику і про диспансер, про восьминогів, Какао нудьгує, краще б удома телевізор подивився, — думає він, — але тут, на додачу до откровень преподобного, витримуючи драматургію агітаційної роботи серед аборигенів, в гру вступає «Божественний оркестр преподобного Джонсона-і-Джонсона», друзі Какао, гарматне м'ясо на вирішальному етапі нерівної боротьби добра зі злом і преподобного Джонсона-і-Джонсона із власним маразмом. Вони грають блюзи, класичні речі, котрі патрон вибирав для них особисто, інваліди в залі починають підтанцьовувати, бізнесмени розстібують гудзики своїх салатових піджаків, публіка пожвавлюється, преподобний у гримувальній радісно витирає піт з обличчя, зблискуючи ролексом, оркестр заводиться, вони грають стару тему, поступово відходячи від неї, вкінець розпалюються і заводять щось таке, чого їх у консерваторії точно не вчили — «Atomic Bomb Blues», написаний у далекі післявоєнні роки Гомером Гаррісом, нікому тут не відомим, навіть преподобному Джонсону-і-Джонсону не відомим, його божественне откровення не залазить на такі прикордонні території, звідки йому знати про Гомера Гарріса, восьминогу йобаному. Ось це Какао подобається значно більше, ніж проповідь преподобного, йому тут усе зрозуміло, він теж починає підтанцьовувати за сценою і раптом чує, як хтось просто вигрібає з оркестру, валить поперек партитури, Какао відразу ж упізнає гітару Малого Чака Бері, який, очевидно, теж впіймав своє откровення, і ніби говорив, звертаючись до натовпу інвалідів —

Боже, якщо ти мене чуєш за криками цієї скотини Джонсона-і-Джонсона, якщо ти взагалі ще не обламався брати у всьому цьому участь, дай мені хоча б шанс, всього кілька речень, і все, я швидко все тобі поясню, головне зверни на мене увагу, я все ж таки в божественному оркестрі граю, хай я навіть цілковите гівно в твоїх очах і тобі соромно за мене, за все що я, так би мовити, роблю, але не відвертайся ще хоча б кілька секунд, мені хріново, боже, як мені хріново, хто б знав, і граю я хріново, але все одно — пошли мені хоча б якогось просвітку, якщо я зрозуміло висловлююсь, розбовтай цей смуток в моїх легенях, в моєму серці й шлунку, все гівно, умовно кажучи, чуєш, я прошу всього-на-всього просвітку, мені лише 19, можливо я мало чекав, але ж я говорю лише про смужку світла, невеличку таку, як вночі, коли відчиняєш холодильник, ну ти знаєш про що я, щоби можна було видихнути все те, що я вдихнув у себе за всі ці 19 років, хоча б якоїсь втіхи, боже, якоїсь мінімальної, так щоб спеціально тобі не заморочуватись, просто як-небудь при нагоді, послухай мене, хоча б щось, хоча б небагато, ну хоча б щось, хоча б якогось просвітлення, чуєш, боже, добре? добре? ну, і кросівки, боже, кросівки, пару кросівок, ти чуєш?! ти чуєш мене?!! ти, чуєш ти, ти чуєш взагалі про що я тут говорю?!!! а??!!!!! а?!!! ааааааа!!!!!!!!!!!! ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Оркестр підхоплює цю химерну тему, всі раптом прохавують, який кльовий чувак цей Малий Чак Бері, як він все зав'язав прикольно, тож кожен намагається нічого не зіпсувати, Какао давно так не вставляло, він просто впав на лаву, сидів убитий і слухав, слухав, а вони все валили і валили, і навіть коли інваліди почали розповзатись, і бізнесмени розбрелись по тачках, і прибиральниці рушили збирати поміж рядами порожні пляшки з-під водяри і жмакані календарики з американським їблом преподобного — вони й далі ніяк не могли зупинитись. І як вони грали! Як боги! Себто майже не лажали.

00.00

Мої друзі хочуть, аби з ними рахувались. Вони ревниво ставляться до того, як із ними розмовляють і про що, як на них при цьому дивляться, намагаються зрозуміти, що про них думають коли говорять, постійно скандалять, з ними важко спілкуватись, вони нервують в компаніях, якщо це не їхня компанія, їх час від часу звідкись викидають, якби хтось із них летів літаком, його б і з літака викинули, це вже точно. Я сам до таких речей раніше нормально ставився, але останнім часом теж починаю заморочуватись — не люблю, скажімо, коли хтось забуває моє ім'я, ось, скажімо, ми говоримо-говоримо, і раптом виявляється, що ніхто не знає, як мене звати, навколо стільки придурків крутиться; або терпіти не можу, коли в когось на обличчі різна хуйня, ну, я маю на увазі не якихось там циклопів однооких, звичайно, просто якщо в когось обличчя порізане після гоління, або кров на губах або інші речі — не люблю, по-моєму, це неповага — ходити з такою гадістю на обличчі, не вмієш голитись — сиди вдома, втикай у телевізор, або займись чим-небудь корисним, ні — обов'язково розхуячить собі писок яким-небудь станком, перестріне тебе на вулиці і давай вантажити нікому не потрібними речами, не пам'ятаючи, до того ж, як тебе звати. Або не люблю косметику, жахлива річ — косметика, агресивна і погано пахне, парфуми терпіти не можу, ще пити ладно, але так — не розумію, різні обручки, кульчики, значки — у всьому цьому є неповага, у всякому разі мені так здається. Раніше я спокійно ставився до подібних речей, загалом — раніше я багато речей просто не помічав, життя така прикольна штука — чим далі запливаєш в їїакваторію тим більше гівна плаває навколо тебе, плаває і не тоне, але, з іншого боку, так і цікавіше.

Друзів у мене досить багато, це навіть не компанія, скоріше такий дружній колектив симулянтів, які намахують усіх вербувальників і роботодавців, ми живемо в кількох сусідніх кімнатах на одному поверсі, спимо де попало, я навіть не всіх знаю, справжній друг тут один — Вася Комуніст, інші — публіка більш-менш випадкова, хоча теж наші друзі, вони то з'являються, то зникають, інколи їх набивається на нашому поверсі більше десятка, інколи — я сам по кілька діб блукаю коридорами, вилізаю на дах і дивлюсь навколо. Нам усім по 18–19, переважну більшість моїх друзів уже повиганяли з навчання, вони тепер або безробітні, або займаються нікому не потрібними речами, наприклад Собака Павлов — ніколи не міг зрозуміти чим він насправді займається. Батьки в Собаки Павлова євреї, але на себе він це не переносить, говорить, що батьки — це батьки, а він — це він, більше того — Собака Павлов говорить, що він правий. Відповідно, з батьками він не живе, говорить, що не може жити з євреями, тусується по знайомих, інколи зависає в нас на тиждень-другий, ще в нього є бабуся, очевидно не єврейка, бо в неї він теж іноді зупиняється. Час від часу він тягне в бабусі з сервантів різну антикварну порцеляну і продає її на барахолці, на отримані гроші накуповує в аптечних кіосках навколо ринку таблеток і їде до нас. Тоді ми взагалі не виходимо з кімнати по кілька днів, хіба що відлити чи поригати, але поригати можна і в кімнаті. Відлити, в принципі, теж. Я люблю Собаку Павлова, навіть не зважаючи на його антисемітизм, мені-то чого.

Собака ідейно не працює, вважає западло, говорить «мені западло працювати на них», він загалом вважає, що в нашій республіці відбувся переворот і до влади прийшли євреї, жиди — каже він, — всюди жиди; я в принципі вважаю, що він даремно так говорить, але працювати теж не хочу. Нещодавно, правда, наші друзі — рекламники Вова і Володя — влаштували Собаку до себе в газету, у відділ реклами, кур'єром, Собака довго вагався, приходив до нас на поверх, блукав кухнею, називав Вову і Володю жидами і вагався. Врешті, зважився і пішов працювати. Пропрацював днів десять. Кілька днів тому зник, разом із якоюсь кореспонденцією, Вова з Володею приїздили до нас, але ми нічого не знали, телефонували батькам, ті теж не чули про свого сина-Собаку вже півтора роки, здається, їх це влаштовувало, навіть до бабусі поїхали, бабуся їх не впустила, дивилась через напіввідчинені двері і не розуміла, що від неї хочуть, схоже, Собака вкінець замордував стару, спробуйте, поживіть з онуком, який на сніданок вживає спочатку водяру, а потім уже все інше. Одне слово, Собака пропав, і наші друзі-рекламники погрожували зробити з ним щось страшне в разі, якщо той знайдеться — «так і передайте Собаці, — говорили вони нам, — яйця відірвемо». Я сумнівався, що в такий спосіб Собаку можна було заманити назад до редакції, але обіцявся передати. Мені не важко. Вову й Володю ми недолюблювали, але терпіли, вони вчились на історичному і, як більшість відмінників з історичного, співпрацювали з кгб; кгб, я думаю, сильно потерпало від присутності в своїх лавах двох даунів — Вови й Володі, але порядок є порядок, я так думаю, інакше для чого б їх тримали у штаті. Вова й Володя, очевидно, що за протекцією кгб, вже на першому курсі влаштувалися в рекламний відділ однієї з перших харківських незалежних газет, газета їхня працювала від якогось фонду демократичного розвитку, редактор — підар-пронира — вибив із америкосів солідний грант і вони запустили в світ свою незалежну газету, одними з перших в місті почали друкувати на обкладинці голих тьоток, а в середині — розлогі програми телепередач. Крім того, постійно гнали на совок, можна сказати, що за гроші америкосів поливали гівном нашу радянську батьківщину, нашу молодість, можна сказати, я не любив цієї газети, хоча тьотки на обкладинці мені подобались. Вова і Володя працювали, як я вже сказав, у рекламному відділі, не знаю, як вони там працювали, мабуть, погано, тому що традиційно раз чи двічі на тиждень вони заїздили до нас, напивались водяри і бились між собою. Взагалі вони товаришували і ладили один з одним, Вова був трішки вищий, Володя — трішки повніший, а от напивались, виходили непомітно на коридор і починали мочити один одного, причому по-справжньому, без дураків, з вибитими зубами, з соплями і слізьми на фейсах. Тож які з них могли бути кагебісти — не знаю. Ми їх спочатку розводили, а потім бачимо — ну, хулі, б'ються пацани і хай собі б'ються. Може, в них, в істориків, так прийнято, може їм кгб за це доплачує, чого лізти.