Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 26

– На Петрівці продається, – крізь скельця окулярів на мене дивилися повні щирого докору очі. – Хто хоче – купить. Вже скоро рік як продається.

– Нема! – видушив із себе я, перш ніж знітитися остаточно.

– Як нема?

– Отак нема! – перехопив ініціативу журналіст. – Думаєш, ми не ходили?

– Ага-а-а, – письменник потер руки. – Значить, Шевель, мудило, продав, а мені нічого не каже. Я ж йому своїх авторських на реалізацію дав.

– Ти хіба не контролюєш процес?

– Я письменник! – Васильович гордо випнув груди. – Автор, ясно? Моя справа – писати, їхня – видавати, а тих – продавати! Видавець повинен до мене бігти так само, як продавець! Пора вчитися потрохи, як у Європі роблять цивілізовані люди! З Шевелем я ще розберуся, точно розберуся. Зараз, шановний, я вам книжку підпишу.

Господар втік до кімнати і повернувся з книжкою в м'якій палітурці. На підвіконні знайшов ручку, перепитав, як мене звати, наморщив лоба і почав писати на титульній сторінці. Коли вручав, ми обидва підвелися, Наливайко зааплодував, потім по-хазяйськи зазирнув у холодильник.

– Давай, давай, – заохотив письменник, знову щез із кухні і повернувся з пластмасовою пляшкою з-під «кока-коли». – Оце родичі привезли. Натурпродукт. Уживаєте?

– Ми, Васильовичу, все вживаємо. Сало різати?

– Ми хіба не козаки? Чекай, треба Яркові дзенькнути.

Не відомого мені Ярка не виявилося ніде, і ми, примостившись за столом, випили спочатку за знайомство, потім – за літературу, потім – третій гусарський.

Далі говорив більше господар. Мій товариш Наливайко про щось із ним сперечався. Мені нічого не лишалося, як підрізати хліба.

Час минав непомітно.

Десь під обід озвався той самий Ярко, якого шукав Васильович, але приїхати погодився лише за дві години. Наш господар сказав, що в такому разі краще йому взагалі не приїздити більше ніколи, перервав розмову, потім узагалі вимкнув телефон.

Вимкнути Наливайка вийшло не так легко. Тобто він час від часу сам виходив з необов'язкової розмови, ніби переставав існувати. Та потім несподівано включався зі своїм речитативом:

Так було щоразу, коли наливали ще по одній…

…Прокинувся я ранком наступного дня на своїй канапі поруч із Наливайком. Спали ми в одязі, накрилися куртками. Спочатку я довго не міг його добудитися, а коли це вдалося, він довго не міг уторопати, де він, який день і яка година. І нарешті розповів, чим, на його думку, все вчора закінчилося.

Виявляється, невідомий мені Ярко таки приїхав. Привіз ще одну пляшку. А коли я, – о Господи! – сказав, що читав і його книжки, він швиденько змотався додому на таксі туди й назад, аби привезти мені ще й свою збірку філософської прози. Потім ми ще співали. Тоді дружина його прийшла.

– Проблеми були?

– Ти що? – Макс покрутив пальцем біля скроні. – Вона в своєму Васильовичу душі не чує. Не кожен день шанувальники таланту чоловіка приходять. До Ярка вона взагалі звикла, він там спати і лишився. О-ох! – Макс застогнав. – Куди сьогодні підемо? Чи перепочинемо? Бо натомився я за цей тиждень собачий, бач, робити скільки…

Супроводжувати свого товариша Наливайка на різні подібні зустрічі поступово стало моєю звичкою.

Макс зникав на кілька днів, міг не озиватися тижнями, але зрештою виникав на обрії, і починалися ходіння по презентаціях. До творчих людей заходили не так часто, в основному зустрічали їх у центрі, і Наливайко, пускаючи в хід мене як важку артилерію, тобто потенційного прихильника, критика чи взагалі видавця та перекладача, розкручував тих, кого називав митцями, принаймні на каву з коньяком.

Після Нового року публіка, що тинялася з презентухи на презентуху, остаточно визнала мене за свого.

Гурт цих достойних людей так і лишався незмінним. Причому, як я дізнався, лише половина з них дійсно працювала в засобах масової інформації. А проте мене впізнавали, зі мною віталися, навіть знаходилися спільні теми для розмов. І, що мені подобалося найбільше, ніхто жодного разу не поцікавився не лише де я працюю, а навіть яке моє прізвище.

А на двадцять третє лютого, колишній День Радянської Армії, я отримав несподіваний подарунок. Повернулася дружина і з порога почала плакатися: її кавказький бізнесмен з трикімнатною квартирою виявився причетним до торгівлі наркотиками, а квартиру знімав. Кілька днів тому він зник, її як співмешканку три доби тримали в камері, речі залишилися в квартирі, справжні її власники бандитську коханку на поріг не пускають.

Отже, родина знову поєдналася. А дитину моя дружина, виявляється, чекає таки від мене. І те, що вона тоді казала, краще забути, бо була зла та накручена…

Найбільш цікавим у всій цій історії виявився факт, що різні знайомі моєї тепер вже не колишньої дружини багато разів за той час, поки ми жили окремо, бачили мою персону на солідних, за їхніми висловами, тусовках. Або в компаніях інтелігентних, за їхнім визначенням, людей. Особливо часто згадувався при цьому мій товариш Наливайко, що діяло на мене, мов лампочка на собаку Павлова, і я не стримувався – видавав:

Моє входження в такі кола підняло мій чоловічий рейтинг і соціальний статус в очах дружини. Вона навіть перестала обзивати мене алкоголіком і просити хоча б закодуватися на три роки.

Аякже.

Чоловік у люди вибивається. Яке там кодування…

Міла Іванцова

Нічний потяг

Нічний потяг рушив, і я зрозуміла, що в купе нас їде лише двоє. Жінка, приблизно сорока років, з розкішним кучерявим, ледь рудуватим волоссям сиділа навпроти, копирсаючись у сумочці.

«Фарбована, але, певне, не заради зміни кольору, мабуть, сивину ховає, а колір власний, – подумалось мені, – але ж яка шевелюра!»

Проте думка ця пролетіла миттєво, майже автоматично, і зникла, а решта невпинних у жіночій голові думок та напівдумок не квапились мене турбувати – певне, їх пригальмовував тупий головний біль.

Зазирнула провідниця. Забрала квитки. Запропонувала чаю. Ми з сусідкою погодилися. Я сиділа і дивилась у віконце потяга, що саме покинув межі висотної міської забудови і вирвався у нічний простір. У чорному небі то підстрибував, то похитувався нахабно-повний місяць. Чи то від місяця уповні, чи від нестабільної погоди на межі зими та весни мені стискало голову, але я все сподівалася, що відпустить, і не ковтала пігулок.

Дзенькнула підсклянниками провідниця, і в купе запахло чаєм мого дитинства, хоча його давно не заварюють із пресованих чорних плиток, як раніше, а кидають у склянки пакетики на нитці. Я занурила руку в сумку і витягла шоколадний батончик та дві мандаринки. Поклала їх на серветку між нашими склянками. Вдруге пірнувши в нутрощі дорожньої сумки, рука намацала і витягла мою невеличку, грамів на сто п'ятдесят, металеву фляжку з коньяком, що його завжди набирала в дорогу, як ліки – чи то від головного болю, чи від можливої застуди, чи від гіпотетично імовірного отруєння. Хай краще буде під рукою, так мене колись навчив знайомий лікар-анестезіолог, порадивши хороший коньяк майже як панацею від усіх хвороб. Зважаючи на те, що міцні напої мені не дуже до смаку, він же й уточнив: «Не можеш пити так – вливай потроху в чай!» Ось і згадалася стара порада.

Вловивши на собі здивований погляд попутниці, я хитнула в руці фляжку, а та кумедно булькнула.

– Голову здавило, мов обручем. Мабуть, треба вжити заходів та лягати спати, – пояснила я попутниці, відкручуючи металеву кришечку. – Пропоную і вам, можна налити в чай, або, як маєте якийсь посуд, наллю у нього. Вип'ємо по тридцять грамів та й спатимемо міцно в жіночому товаристві.