Жлобологія - Жолдак Богдан. Страница 19

Культ сили насаджували змалку: хлопчик мусив вправлятися з гантелями, аж поки не жбурне однією рукою через плече 150 кг. Щотижня юнаків у школі контролювали: чи правильно нарощують масу тіла. Голі хлопці проходили повз вихователів, і якщо побачать на ньому хоч трохи тлущу — б’ють несамовито. Тож якщо переїв — то б’ють тебе і кухаря — за те, що смачно зготував. Якби не було так смачно, то не переїв би. А ще вчили, що сам собі мусиш добувати їжу. Хоч кради, якщо інакше не вмієш. Та коли тебе викриють, то знов битимуть. По-перше, за те, що крадеш, а по-друге, бо не вмієш і цього чинити. Тобто нормою було — бити. Це й досі жлобський дієвий метод у середовищі блатарів.

Любити всіх

Недавно слухав проповідь патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Того, що про нього Патріарх Московскій і всєя Русі Кірілл казав, що він був полковником КДБ, хоча насправді й не був. І молодому Філарету викручували товариші руки і намагалися переконати, що не існує жодної таємниці сповіді. Витягнув кадебіст маузера, а священик йому каже: «Знаєте, мене це не лякає. Ви мені зробите послугу, якщо допоможете швидше потрапити до Бога».

Святий Серафим Саровський з усіма вітався: Христос воскрес! І звертався до людини «радість моя», йому ж на вухо шепотіли, що це вбивця, а він на те відповідав: усе одно образ Божий. Любити вбивцю справді тільки святі люди вміють. «Треба любити кожну людину, — каже Філарет, — бо вона образ Божий, хоча й зіпсований, ущербний». Гріх можна ненавидіти, але не носія гріха. Ці речі треба розрізняти, хоч це не так просто. Як відокремити одне від іншого?

Це складне питання — як полюбити людину? Але треба себе примушувати до доброзичливості принаймні. Справді, як полюбити жлоба?

Драматургія життя

Спілкуюся час від часу з небожем Малевича, йому вже за 80... Він розповідає, що побував у Канаді в дядька... Потім знов мав можливість приїхати до Канади, але зрозумів, що не зможе залишитися, бо не витримує їхнього штибу життя. І ось він каже до своїх: «Ви снідаєте і розмова у вас про доляри... В обід — про доляри, ввечері — знов за рибу гроші. У вас у житті нічого не відбувається чи що? А от мені є що згадати: Житомир, 1937 рік, нас виселяють з дому як поляків. Я маю років 10, іду з мамою, без тата, бо його арештували... Ми йдемо, і — раптом бачу, як з балкона нашої квартири вгодовані жлоби-енкаведисти скидають піаніно наше...»

Драматургія життя українського справді прецікава, хоч і по-своєму патологічна.

Отож, жлобство — поняття відносне...

Сергій Хохол. «Жовтий жлоб», 2009 р.

Едуард Димшиц

Фото: Михайло Андрєєв

Едуард Димшиц — мистецтвознавець, куратор корпоративних та приватних колекцій. Кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України. Народився 1960 р. у м. Ромни (Сумська обл.). 1982 р. закінчив факультет теорії та історії мистецтва Київського державного художнього інституту (зараз Академія мистецтв). Понад двадцять років працював в Інституті мистецтвознавства ім. Рильського НАН України. Зібрав колекції картин для страхової компанії «Омета-інстер», «Градобанку» («Українська національна галерея») та Першого українського міжнародного банку; сформував багато приватних збірок, зокрема колекцію бізнесмена Костянтина Григоришина. Заступник голови секції критики Київської організації Національної спілки художників України, заступник голови Української секції Міжнародної асоціації арт-критиків АІСА (ЮНЕСКО). Основні праці: «Натюрморт в українському живописі XX ст.» (1992), «Живописний заповідник» (1993), «Василь Чекригін» (2005).

Мистецтво і жлоби

Жлоб — у моєму уявленні — істота сіра, неяскрава, недалека, хоч бувають винятки. Ці люди здебільшого активні, сповнені вітальної енергії і водночас агресивні в ставленні до інших та іншого. Але визначальним критерієм є те, що думати вони таки не вміють.

Існує велика кількість таких людей: їм достатньо випити пива і подивитися футбольний матч — і на цьому їхні культурні запити закінчуються. Але іноді трапляються такі собі «жлоби — меценати», до яких належать і заможні споживачі мистецтва, колекціонери, з якими мені доволі часто доводилося зустрічатися.

Серед людей, а зокрема серед колекціонерів, я завжди шукав людей розумних, які були б мені цікавими. Під час моєї діяльності як куратора виявилося, що справжніх поціновувачів мистецтва небагато: так я допомагав формувати колекцію «Градобанку» і його тепер уже екс-голові, банкіру Віктору Жердицькому, а також російському бізнесмену українського походження Костянтину Григоришину. То якраз не є люди, як то кажуть, середнього розуму, та водночас я нерідко перетинався із малоосвіченими збирачами мистецтва, що приходили за порадами й експертними оцінками і висловлювання яких про мистецтво мав вислуховувати. У 2006—2008 роках схожих збирачів стало дуже багато.

На початку моєї кураторської кар’єри, в 90-х роках, колекціонерів було обмаль, натомість на ринку вони мали вдосталь пропозицій якнайвищої якості. Тоді за 1000 доларів можна було придбати вартісну картину — на той час то були величезні гроші, та нині все кардинально змінилося. В якийсь момент колекціонування мистецтва стало модним. У 2000-х роках почалися спекуляції на ринку, у цей процес влилися тисячі людей, охочих вигідно вкласти гроші: і м’ясники, і торговці землею, і бандити, і рекетири, банкірів не називаю, бо їх було найбільше. Люди без освіти також прийшли купувати мистецтво, відповідно розмови з усіма небайдужими ставали не тільки змістовними, але й досить часто цікавими і кумедними...

Один чоловік казав мені: «Знаєш, я от зробив висновок, що багато хто полюбляє колекціонувати картини Глущенка, Шишка, а то ж хренові художники!» Я запитав у нього: «Чому ти так вирішив?» Він аргументував: «Та в мене з десяток їхніх робіт і їх достатньо — щоби зрозуміти: те, що вони малювали, не мистецтво, а мазня». Я був дуже здивований такою думкою і навіть намагався її спростувати. Одначе, пізніше я все зрозумів. У той день я потрапив до цього колекціонера в його будинок, уважно оглянув ті картини, але жодної справжньої там не побачив. Підписані вони були нібито саме цими авторами, але всі виявилися підробками. Взагалі, коли висновки робляться на основі накупленого фальсифікату, можна засумніватися і в мистецькій цінності полотен Пимоненка, Рєпіна чи Рембрандта.

Ще красномовнішою виявилася інша розмова, в якій мені довелося брати участь. Якось мій приятель познайомив мене з публічною особою, і в нашій розмові ми торкнулися творчості Глущенка. От мій знайомий радить цьому колекціонеру показати колекцію мені, як знавцю творчості художника. А той чоловік відповідає: «А на х... мені знати, чи ці полотна справжні? Я заплатив за ті картини мільйон і знаю, що в мене на стінах висить мільйон».

Страшні люди

Найстрашніші серед людей, з якими у житті траплялося перетинатися, для мене ті, хто все знає. Тобто я стережуся тих, хто за Галичем «знає, як треба», чи за Висоцьким «все за нас вирішить».

Мій знайомий, князь Нікіта Лобанов-Ростовський, який живе у Лондоні, означував деяких представників цього типу так: фінансово обдаровані люди. Тобто ці хлопці досягли помітних успіхів у своїй сфері, тож коли вони з тобою спілкуються, то прозоро натякають на те, що їм не треба щось розказувати чи пояснювати, бо вони все розуміють, та ще краще, ніж ти: «Не варто взагалі говорити, що в мистецтві добре, а що ні, бо я це прекрасно знаю, уже майже рік цим займаюся». Свого часу подібні думки стали для мене не зовсім приємним відкриттям нової, невідомої мені ментальності. Тепер зазвичай я з ними навіть не намагаюся сперечатися і якомога швидше завершую розмову. Це специфічна порода людей і, напевне, зовсім не рідкісна, принаймні в мене такий досвід. Ці люди розкажуть мистецтвознавцеві, як потрібно розуміти мистецтво, художнику — як правильно малювати картини, письменнику — як писати романи. Розкажуть усім.