Жлобологія - Жолдак Богдан. Страница 38

Люди просто неба

Верстаю вуличне видання «Просто неба», яке створене, щоб допомагати безпритульним. Коли приїжджаю до Львова, його вулицями ходять ці безхатченки, які продають журнал (половина його вартості — їхній заробіток), і ми завжди вітаємося. Бо ми ставимося один до одного з повагою.

Думав над цим: чому люди стають бомжами? Не тому, що вони гублять документи. Просто тому, що їх веде хвороба й обирає цей спосіб життя, вони зникають із звичних своїх ландшафтів. Розумію, що це психічне відхилення — такий спосіб життя.

Іван Семесюк. «ТОВ "Просвіта"», 2013 р.

Євген Карась

Фото: Максим Білоусов

Євген Карась — галерист, куратор, артменеджер, артексперт, громадський діяч. Народився у м. Києві. Закінчив художню школу і Львівську академію мистецтв. У1995 р. заснував майстерню-галерею «Ательє Карась» на Андріївському узвозі. Керівник Асоціації діячів сучасного мистецтва України, співголова Громадської ради «Андріївський узвіз», радник Міністра культури України (2000—2001), голова Правління Центру сучасного мистецтва Сороса (1998—2002), голова громадського комітету «Культура проти вандалізму» (2007), співзасновник кінофестивалю «Відкрита ніч», член Громадської ради при Комітеті з питань культури та духовності ВР України (2003—2005), співзасновник Всеукраїнського фестивалю мистецтв «Культурний Герой» (2001—2002), засновник і керівник інтернет-порталу «Сучасне мистецтво України».

Якщо зануритися в дитячі спогади, то коли я був дитиною, слово «жлоб» означало те, що й «жадібний», бо хтось «пожлобився». А вже потім поняття стало місткішим: жлоб — це людина некультурна, провінційна, малоосвічена. Але відчуття точного сенсу цього слова прийшло набагато пізніше.

Жлобство як бренд і національна ідея України

З огляду на тоталітарне минуле України — країни аграрної, де керівні посади здебільшого займали і досі обіймають вихідці з села — із сільською ментальністю, то у нас завжди пропагувалася сільська, а не міська культура. Причому сільська якраз не в сенсі автентично модернізованої, як в Японії, а народно-примітивно-лубкової. Можливо, саме через вищеназвані причини у нас досі немає повноцінного державного музею і центру сучасного мистецтва, як немає у нас і повноцінного світського життя, а те, яке є, має відвертий наліт провінційності.

Войовнича провінційність багатьох наших керівників і нав’язувана за їхньої підтримки примітивно-фольклорна модель культурних традицій, на жаль, не адекватні сучасному життю. Це не погано і не добре. Це об’єктивна реальність, і з цим треба уміти працювати. Потрібно полюбити-прийняти свою провінційність і не намагатися наздогнати Європу. А, навпаки, зупинитися і зробити крок назад, таким чином можна опинитися не у кінці черги, а на її початку — з кінця. Це ідея Вінні Реунова. У такий спосіб можна передбачити новий виток культурологічної спіралі, по якій розвиваються всі художні процеси у світі.

А чому б, наприклад, не докласти зусиль і не зробити «жлобство» брендом у доброму значенні цього слова? У цьому, можливо, і полягає інтелектуальність цього процесу — усвідомити свою романтично-примітивну складову і полюбити свій провінціалізм. Естетизувати його суть. Тоді у нас є шанс стати найкрутішою (!) провінцією у світі, меккою жлобства, де воно буде офіційною ідеологією і культурологічною домінантою. Щоб люди зі всього світу приїжджали в Україну подивитися на жлобство в його витонченій концентрації (Враховуючи той момент, що українці — останні аборигени Європи, за Тістолом). Але зробити це нам заважає власна сором’язливість, тобто ми соромимося себе — справжніх, — і ще бажання здаватися кращими, у нас від початку негативне ставлення до жлобства як до явища, яке треба поборювати в собі і висміювати в інших (класика жанру — «За двома зайцями»). Виходить парадокс: ми — відносні жлоби за своєю суттю, боремося зі своєю суттю, тобто боремося із самими собою, замість того, щоб об’єктивно визнати себе жлобами і зробити жлобство репрезентативною, симулятивною естетикою, позбавившись таким чином від комплексу неповноцінності.

Ось що в нашій країні повноцінне і всюдисуще, — то це якраз жлобство. Чому ж це не визнати і не почати формувати в цьому руслі сенси і форми? Я вважаю, що цю ідею можна зробити державотворчою^) Не потрібно тут нічого вигадувати.

Жлобство — прекрасна національна ідея України, що виходить з об’єктивної реальності. У Німеччині, наприклад, бюргерство, те ж міщанство, те саме жлобство є культурологічною традицією зі своєю естетикою, принципами і візуалізацією. Думаю, що українцям треба якнайшвидше почати цей процес національної самоідентифікації, полюбити жлоба в собі, вилеліяти його в собі, естетизувати, окультурити і нарешті почати ним гордитися! Взагалі, жлобство — це історія про любов.

Місія культури

Жлобство — категорія не фізична, а емоційно-моральна. Тому її розглядати потрібно в контексті морально-етичних координат, які не піддаються логічному аналізу, а відмикаються ключем емпіричного пізнання. Розпочнемо з релігії, яка охороняє на недоказовому рівні деяку піраміду правил, яка підтримує основи існування цивілізованого суспільства, стримуючи людину від негідних вчинків і властивих їй проявів тваринної натури.

На жаль, доводиться констатувати той факт, що сучасна ортодоксальна церква вже не може впоратися зі своїм завданням — бути лідером духовного життя країни. І люди від культури повинні розуміти свою додаткову місію, оскільки багато духовних речей сучасна людина пізнає саме через культуру, а не релігію. Тому і культура повинна нести в собі від початку посил, який би базувався на любові. Але не в примітивному вигляді. Спираючись на християнську традицію, можна трансформувати ортодоксальні християнські цінності в символи і поняття, близькі сучасній людині. У цьому аспекті тема жлобства дуже актуальна.

Два типи жлобів

Для мене існують два типи жлобів. Жлоб агресивний, безкультурний хам, який ніколи не зрозуміє в собі історично зумовленого етимологічного жлоба-прибульця із сільської місцевості у місто — на заробітки. Його аж розпирають фізіологічні потреби рептилії. І другий тип — жлоб-романтик — провінційна, добра, щира, наївна людина, народжена такою в обставинах тих або інших історичних і культурних подій. Він приїжджає в місто і є відкритим для нових емоцій і відчуттів. Його рецептори загострені для пізнання, і він позитивний за своєю суттю. І якщо у першому жлобо-варіанті домінує тваринне начало, він від початку не бажає приймати жодної іншої реальності, крім тієї, в якій устоялася й усталювалася його психіка, то у жлобові-романтику домінує любов, яку необхідно виростити і викохати. І передовсім — любов до пізнання самого себе, бо тільки через неї можна осягнути й інші більш високі категорії любові. Адже цей тип жлоба відкритий до навчання та естетичної гармонізації і може інтегруватися у будь-яке суспільство, і навіть стати культурним лідером.

Повторюю, жлобство — це історія про любов. І нам, людям від культури, дуже важливо опрацьовувати деякі чуттєво недоказові теми, щоб утверджувати в суспільстві цінності гуманізму.

Сумнів як розділовий знак

Інтелігентність — дуже непродуктивна, але напрочуд гуманна складова людини, яка потурає сумнівам і яка не дозволяє людині прийняти думку з приводу своєї особистої винятковості. Натомість жлоб ніколи не сумнівається у своїй винятковості. Сумнів — головна відмінна риса, що розділяє ці два типи.

Дуалізм — основа пізнання

Усі ми тою чи іншою мірою — жлоби. Це важливо розуміти і знати. Адже у нас є тіло, яке прагне задовольняти свої плотські потреби, і є його супротивник — дух, який поривається до вищих заповідей. І в кожній людині щомиті відбувається ця боротьба жлоба з людиною. Жлоб — це життя тіла. Людина — це життя духа. Що більше чоловік заклопотаний матеріальним, то більше він жлоб, і що більше в ньому духа, то більше він людина. І за своєю сутністю кожна нормальна людина постійно бореться зі своїм жлобством. Іноді перемагає жлоб, іноді — людина. І це вічна боротьба: як боротьба світла і темряви, добра і зла. Важливо гармонізувати цю боротьбу і не впадати в крайнощі. Бо крайнощі ведуть до психічних травм.