Жлобологія - Жолдак Богдан. Страница 73

Сучасний художник так чи інакше створює своє інформаційне поле. Звідки беруться анекдоти на кшталт: «Де ти був? У туалеті? А чому про це ні слова в Твіттері?!». Змінюється жаргон, соціальні мережі теж диктують свої правила. Інша річ, що від Pussy Riot залишиться? Відеоролик в YouTube? Сучасне мистецтво втрачає матеріальні ознаки, воно стає акціонізмом, радикальною атакою на масову свідомість, її стереотипи. Недаремно виникли поняття, слова на кшталт «жлободром», а вони мають своє емоційне наповнення і соціальний контекст. І без них, напевно, було б нудно жити. Бо на телебаченні жлободром зовсім не так виглядає, як у реальності. Взагалі, повсюдна медіакратія викликає у мене відчуття, що вона вже проникла в людську кров, і без цього сучасні люди вже жити не можуть. Тотальна документація, фотографування мобілкою, фіксація атрибутів кривляння на капоті дорогого авта — можна пояснити ж якось цей дивний потяг до транспарантизації свого життя. «Тут був Вася».

Популярний серед користувачів Інтернету скандальний перфоменс нашої групи Femen «Боже, царя гони» біля Храму Христа Спасителя має в собі нібито добру ідею, та ця ідея та акція не нова, а вторинна. Бурхливі 90-ті далися взнаки, і знов-таки, російські впливи: у 2000 році художник Олег Мавроматті здійснив мистецьку акцію саморозп’яття навпроти Храму Христа Спасителя. На його неприйнятну, з погляду російської православної Церкви, поведінку звернули увагу держоргани, кримінальна справа досі не закрита. Ось такі перегуки з інтервалом у понад 10 років.

Взагалі можна зробити висновок, що сталася дематеріалізація мистецтва, як застерігав французький філософ і архітектурний критик Поль Вірільо. Тепер це вже не мистецтво (на) поверхні, живопис у класичному його розумінні, а перфоменс, акція, дія. Тому і критерії оцінки сучасного мистецтва кардинально змінилися, стали іншими..

Чого прагне публіка? Вона полюбляє неідеальні прояви і форми, вади, хиби, потворності — це її завжди цікавить. В науці існує таке поняття, як депривація — психічний стан, коли людина впродовж тривалого часу не має змоги задовольняти достатньою мірою деякі свої основні (життєві) психічні потреби. Це може бути депривація ідентичності (або соціальна): обмежена можливість для засвоєння самостійної соціальної ролі, а також емоційна депривація — річ інтимніша, її перебіг теж складний, нерівний, породжує в людині хворобливі комплекси, а назовні з’являються різного типу субкультури. Україна має колосальний травматичний досвід депривації, неминучих втрат, і тому тут довго ще доведеться чекати на толерантне громадянське суспільство.

Депривація — це і процес, і результат, це культурний голод (і не тільки культурний).

«Нова хвиля»

Якщо говорити про культурну інвазію України, то прорив можливий, але потрібно позбутися пострадянського тягаря у формі, а також настроїв тотального протистояння — соціального, конфесійного, національного ворогування і конфліктів на цьому ґрунті — має настати епоха толерантності. Повільно і поступово заповнюються різні суспільні лакуни і вакууми, розвивається сучасне українське мистецтво, в Україні є вже не одне покоління талановитих художників, які мислять по-новому, і саме митці гідно презентують країну у світі.

«Нова хвиля» як напрям в українському живописі кінця 80-х — початку 90-х випередила в часі політичну незалежність України, виникнення країни на карті світу. Група молодих художників, яка стала відомою під грифом руху «Вольова грань національного постеклектизму», Олег Тістол і Марина Скугарєва, Костянтин Реунов і Яна Бистрова, а також Олександр Харченко витворили свій національний міф за допомогою принципів трансавангардного необароко. Понад те, всі вони згодом перебралися до Москви, оселилися там і стали одними з лідерів художнього життя тамтешніх гучних сквотів. Ґрунт постмодернізму дозволяє поєднувати радянський червінець і Мазепу, Хмельницького і Калігулу на одному полотні. Про це мистецтво на межі арт-критик Костянтин Акінша написав програмну статтю з промовистою назвою «Поетика суржику, або Котлета по-київськи».

Здавалося б, після постмодернізму, в епоху фейків і суцільних цитат митці приречені на вторинність, підміни і симулякри, та сучасне українське мистецтво ще з кінця 80-х — невіддільне від контексту загальносвітових тенденцій в актуальному мистецькому процесі. Тож перед відкриттям арт-центру Пінчука, ми задумали долучити до свого проекту молодих українських художників і об’їздили Україну в пошуках найкращих представників різних напрямків. У Херсоні в квартирі-музеї мого колеги ми побачили чудову експозицію, яку створювали різні автори. Найбільше мене здивував Стас Волязловський, його несподіваний текстиль, його шансон-арт. Було стільки яскравих відкриттів, що ми не могли натішитися побаченим. Ми не очікували такого вдалого початку своїх пошуків: молоді автори нас тоді невимовно здивували. Не менш цікаві й художники, які працюють з певним соціальним зрізом, — Юрій Пікуль, Гамлет Зіньковський — і багато інших цікавих авторів.

Треба визнати: це покоління, на відміну від своїх попередників, виявилося більш чутливим і внутрішньо вільнішим, що й демонструють їхні роботи.

Андрій Єрмоленко. «Блядознавство», 2011 р.

Антон Соломуха

Фото: Максим Білоусов

Антон Соломуха — французький художник і фотограф українського походження. Народився 1945 р. у м. Києві. Закінчив факультет реставрації ікони Київського художнього інституту (1973). Відомий як послідовник нового жанру в сучасній фотографії — «фото-живопис». З 1975 р. його творчість і незгоди з політичною цензурою привертають увагу КДБ. У 1978 році емігрує до Франції. Живе у Парижі досі. У 1985 р. проект Соломухи «Les Grands Mythes» привертає увагу Томаса Крінгс-Ернста, в кельнській галереї якого до 1989 р. відбуваються регулярні персональні виставки митця. У 1988 р. картини Антона Соломухи купує Музей Людвіга. У 1990 р. знайомиться з Робером Дуано. З 1995 р. займається малюнком з Анрі Картьє-Брессоном. Обидва знайомства з класиками світового фотомистецтва посприяли тому, що митець вирішив присвятити себе фотографії. В одній з найвідоміших фотоживописних серій — «Червона Шапочка відвідала Чорнобиль» (2009) — цитування класиків живопису, метод іронічної алегорії дозволяє ув’язати картини Лувру у страхітливі декорації Чорнобильської катастрофи. Роботи художника представлені у відомих музеях Франції, США, Китаю, Росії та ін.

Феномен українського жлобства як різновид порнографії

Жлобство як явище можна розглядати з кількох поглядів — філософського, культурологічного, етичного та естетичного. Якщо говорити про етичний бік питання, то, як на мене, базовим проявом жлобства є соціальна порнографія. Порнографія як система зображень, що принижує гідність людини. В Україні вона передусім представлена політикумом, депутатами, членами уряду та іншими можновладцями.

Навіть обличчя українських держуправлінців, я вважаю, це — зображення порнографічні, які варто заборонити, тому що дітям їх показувати не можна... Депутати Верховної Ради запровадили славнозвісний закон про заборону порнографії, не думаючи, що ввели закон про себе самих. Показати дитині або підліткові зображення голої натури, зроблене хорошим художником або фотографом — цілком прийнятно з етичного чи естетичного погляду, на відміну від демонстрації дитині з телевізійних екранів засідання парламенту, де блокують трибуну або ділять землю (в київській міськраді і т. д). — ось це справжня порнографія.

Навіть дивитися, як депутати різних рівнів спілкуються між собою, — принизливо для культурної людини. Обличчя цих людей радше схожі на статеві органи якихось підводних тварин. Не беруся досліджувати шлях, яким вони прийшли до такої форми буття, я просто констатую факт їхнього напівтваринного існування.