Жлобологія - Жолдак Богдан. Страница 8

Можна сказати, що жлобство — це вже наша ментальна характеристика.

Живий шлунок

Існують чіткі критерії, за якими можна визначити жлоба. Традиційно вважають, що це неосвічений, грубий, агресивний хам. Причому вчинками цього хама насамперед керує утилітарна вигода.

У нас у школі це слово, як правило, вживали як синонім «жадіни». Хтось не хоче поділитися з іншим, — той і є жлобяра. Або ковдру на себе тягне — отже, поводиться як справжній жлоб.

Та набагато важливіше, що жлоб, крім хамства і жадібності, має ще одну, набагато істотнішу характеристику — він екстраегоїст, стурбований лише облаштуванням власного матеріального світу.

Жлоб — це зразкова біологічна істота. Це звичайна людина — мінус духовні запити і цілі.

Це зовсім не залежить від того, як людина одягнена, де живе, якими володіє статками. Йдеться про домінанту її життєвих інтересів. Образно можна уподібнити таку людину живому шлункові, куди можуть поміститися і булка з чаєм, і відбивна із квашеним огірком, і будинок, і автомобілі всіх можливих марок, і заводи, і півкраїни, — власне, усе що завгодно. Цей шлунок еластичний та безрозмірний.

Соціальні засади, що ними послуговується жлоб, дуже нехитрі: мені можна, а іншому — зась, це належить мені, а більше нікому. Тобто ця людина принципово існує винятково в межах свого тіла.

З огляду на те, що ми живемо в обезбоженому світі, або, аби не згадувати всує ім’я Господа, скажемо — обездушеному, цей тип людини розповсюдився неймовірно, і вплив його на суспільство — колосальний.

Я вже давно не можу позбутися відчуття, ніби живу на окупованій жлобами території.

Ці люди, звісно, нічим від мене не відрізняються, в них та ж національність, вони існують у тому ж просторі, але його не люблять. Ні, серед них багато показних патріотів. Але насправді вони паразити. Для жлоба сенс існування полягає в тому, що він сьогодні зжер. Хоча апетити та кількість спожитого насправді не мають принципового значення.

Ще 40 років тому цей тип був звичайнісінький люмпен, який приїхав підкорити місто, сьогодні він може відрізнити Gucci від Armani й попросторікувати про специфіку молекулярної кухні. Люмпен, правда, теж нікуди не зник. Часом я бачу, як люди кидають сміття з вікон, а коли заходжу в ліфт, наражаюся на калюжі сечі. Її залишили, присягаюся, не гості Києва, а якісь мешканці цього будинку. У власній квартирі вони, напевно, не будуть сцяти на підлогу, а чинити так у громадському місці вважають цілком природним.

І це, до речі, ще одна ознака класичного жлобства: жлоб переймається своєю норою, своїм лігвом, і те, що відбувається за межами власного барлогу, його геть не цікавить. Коли з цих людей формується політикум, стається катастрофа національного масштабу. Бо територія їх цікавить лише як джерело власного збагачення, її геть не сприймають як простір спільного життя, отже, вона ніби й не потребує розвитку. Досить заявити на неї право й грабувати — скільки стане фізичного життя, адже навіть кагалом молячись у церквах на Великдень, у загробне існування жлоби не вірять.

Для людини, умовно кажучи, духовної — все навпаки. Вона усвідомлює, що є мікроном цього світу. Безцінною часткою цілого. Отже, мусить не лише брати, але й віддавати довкіллю свою енергію.

Апофеоз жлоба

Ми повинні усвідомлювати, що здебільшого належимо до дітей та онуків тих, хто вижив у немилосердній м’ясорубці XX сторіччя, коли нещадно нищилися еліти — наукова, гуманітарна, дворянська та сільська. Звісно, комусь просто пощастило проскочити між тоталітарними жорнами, але більшість усе-таки оплачувала можливість не вмерти різного калібру мерзотами та моральними компромісами — у кращому випадку мовчазно та сумирно корилася злу, в гіршому — зраджувала друзів, доносила на ближніх, а, траплялося, навіть ставала канібалами. У якомусь сенсі ми — нащадки не найкращих українців.

Що ж до якості нашої еліти, то її деградацію (і водночас, хоч як прикро це констатувати, стан колективної свідомості нації) найповніше демонструють українські президенти. Зразковий хам Віктор Федорович, із його тваринним потягом до розкошів, всіма цими стотисячними люстрами в Межигір’ї та любов’ю до дорогих гелікоптерів. І класичний лицемір Віктор Андрійович, який, до речі, одного разу подав приклад просто-таки стерильного жлобства. Коли безславно завершилася його каденція, він, якщо пам’ятаєте, відмовився полишати державну дачу (між іншим, привілеї бюрократії він мав би ліквідувати першим указом, якби був чесною людиною, а не радянським бухгалтером із досвідом навчання у вищій партійній школі). Мотивував своє бажання жити за народний кошт у Конча-Заспі пан Ющенко тим, що, мовляв, добудовує власний будинок. Як звичайна людина чинить у подібній ситуації? Вона винаймає тимчасове помешкання, проситься пожити до родичів або живе в іншій власній квартирі, тим більше, що наш герой її мав. Але для жлоба загальних правил не існує. Йому ж всі зобов’язані. Це і є жлобство в дистильованому вигляді.

Принагідно зауважу, що інтелігентна людина відрізняється від хама не тим, що читала Льва Толстого чи Миколу Хвильового або володіє правилами граматики та пунктуації, а насамперед здатністю до емпатії, до співпереживання. Вмінням поставити себе на чуже місце, відчути біль іншого. Я, до речі, бідному Віктору Андрійовичу щиро співчуваю.

Простота істини

Багато років тому я спілкувався в прикарпатському селі, неподалік від Косова, з пастухом, звичайним дядьком, який пас кіз. Він настільки незлобливо та радісно розповідав про своє життя, що мені здалося, що я розмовляю з пророком. Його світ був так добре структурований, що, певен, цьому могли б позаздрити найрозумніші інтелектуали. Цей чоловік нічого не вимагав від світу, а радів буттю, яке мав. І він був у гармонії з тими горами, травами, сонцем. У той день я подумав, що, можливо, найбільше щастя — це відчувати себе цілісною людиною, усвідомлюючи, що посідаєш у світі лише тобі належне місце.

Згідно із законом Пітера, майже кожна людина намагається досягти рівня своєї некомпетентності. Ми, здається, не даємо собі ради в тому, що здебільшого діємо не як автономні особистості, а як запрограмовані соціальні механізми. Наша фатальна ілюзія полягає у впевненості, що світ обертається навколо нас, слугує нашому ego. При цьому ми рідко визначаємо себе самостійною системою, бо живемо нав’язаними, а не власними ідеалами. Тож повсякчас мусимо дбати про своє становище в суспільстві — більшу хату, нову машину, зростання банківського рахунку. Доки такий ідеал працюватиме в суспільстві, ми всі — потенційні жлоби.

Бо ж зрозуміло, що жлобство є наслідком недосконалої природи людини. До речі, в біологічному і соціальному сенсі жлоб реалізується навіть повніше, ніж той, хто сумнівається в правильності своїх вчинків, рефлектує. Це питання, яке стосується не просто поведінки, гідної чи негідної, а цілей, яких прагне досягнути людина. Умовно кажучи, справжня мета знаходиться за межами нашої особистості, вона завжди вища за нас. Вдосконалюючись, людина наближається до ідеалу. На жаль, у сучасному світі багато що викривлено й спотворено. Людство, скажімо так, є заручником ідеї матеріального прогресу. Тобто наш поступ категорично пов’язаний із облаштуванням комфортного середовища, а не здобуттям душевної злагоди. Нас хвилює не стільки те, що ми являємо собою, як те, наскільки добре ми вписані в загальну систему. Ми дбаємо винятково про власну зручність. І в цьому сенсі всі поспіль є якщо не жлобами, то жлобенятами або ембріонами жлобів. Адже саме жлоб не поважає простір іншого.

Добровільне рабство

Моя молодість припала на епоху, коли не було стільки ошатного одягу, красивих автомобілів і вишуканих делікатесів, які є доступними зараз. Та я постійно зустрічав людей, що мали силу до спротиву, і якщо вони пили шмурдяк на кухні за розмовами, а нинішнє покоління п’є мартіні, то це ще не означає, що нинішні люди кращі. Теоретично так: більші матеріальні можливості мають давати зайвий час для дозвілля і рефлексії. Втім, наші громадяни часом працюють 16 годин на добу, набагато більше, ніж їхні батьки за радянських часів. А вільний час витрачають на шопінг і канікули на курортах, де також рідко обтяжують себе духовною роботою. Я не хочу сказати, що в радянські часи життя було кращим. Але не впевнений, що матеріальний добробут автоматично робить людину щасливою.