Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років - Жадан Сергій. Страница 10

* * *

вулична пташка дощ

видзьобує з наших розмов

раціональне зерно

перелітна пташка душа проситься у тепліші краї

а рідкісна птиця любов

в таких недоступних місцях кладе гніздо,

що ні один орнітолог-лох не знайде ні його, ні її

будемо жити тут на пташиних правах,

на темному боці місяця

вересня, дев’ять з половиною днів

доки море б’ється в істериці і осувається Карадаг,

запливатимемо в портвейни – найзатишніші із портів.

не даватимем волі словам, бо слово не горобець,

бо невблаганний час стежить за нами в приціл,

бо між журавлем у небі й синицею в жмені

щодня розривається серце

і сонце знову сходить

на манівці

* * *

Буває, Господь сотворить когось без запобіжного клапана,

дасть йому шкіру таку тонку, щоб на вилицях тріскала,

заллє йому попід шкіру кров, щоб на асфальт крапала,

і пустить його найдовшою у світі доріжкою.

Мовляв – іди собі, людику, недосконала конструкціє,

нібито все при тобі: і нозі, і руці є

тільки немає в тобі

для щему ущелини

для сльози сльозоточини

для душі віддушини.

І несе в собі чоловік, скільки може винести,

по самі краї заливається оковитою,

але як би душа у п’ятах його не билася,

а – не передбачено ніякого запасного виходу.

І живе собі чоловік, аж ходова зноситься,

аж Господь на техогляді зглянеться – і не пропустить.

І під тиском обставин бухає кров носом.

І лежить чоловік на шляху.

І – ні пари з уст.

Кохання на відстані

зачитані до чорних дір листи,

і вже з рядка в рядок не доповзти,

не пронести підбите тіло змісту

повз розділових знаків блокпости

у цих листів засніжених полях,

де навіть галочка від нігтя твого – птах

реліктовий, у кров стирати лікті —

повзти nach Osten, або просто нах…

у цій давно не азбучній війні,

де окликів надривні позивні

обламуються в мертвому ефірі,

морзянку серця не вловить мені

є простір, але часу – на нулі,

щоб всі крапки розставити над «ні»

суцільна терра коґніта розлуки —

їй всі на світі мапи замалі

а там, де починаються рядки,

там над письмом, від ніжності крихким,

сидиш таким самотнім чоловіком,

що й літери тікають з-під руки

* * *

тримаєш на прив’язі жінку, що каже мені «зателефонуйте пізніше»

безбарвним голосом каже, напевно, всоте

за кожним разом втомлено трубку вішає,

думає: скільки можна дзвонити, якась ідіотка…

я їй не вірю, передай, що я їй не вірю,

цій її впертій брехні,

цьому її голосу.

вистукую номер, стискаю мобільник, звірію —

коли ж вона врешті зіб’ється у свідченнях, втомиться

«зателефонуйте пізніше… пізніше… пі… пі…»

скажи їй, що часом буває запізно, що часом буває,

що абонент вибуває з гри, що свічок не варта,

і взагалі-то: жінка на прив’язі – кепська варта

для чоловіка, який себе поважає.

дай їй відпочити, відпусти її пораніше

хай піде собі на каву або до спа-салону,

подумай про інших, подумай врешті про інших —

поповни рахунок,

заряди батарею,

повернися в зону…

* * *

називала рибою, не просила нічого взамін

тільки знати, що я десь є на оцьому світі

білому, наче сіль тропічних морів,

що в’їдається в шкіру

і жодною рідиною її не витравиш звідти

казала, що буде писати, не питала адреси, а втім

завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста,

де (на поштівці тобто) руїни старих стін

чи страви місцевої кухні та кілька слів:

що скоро повернеться, що вже видно світло

в кінці тунелю і що це, безумовно, не поїзд

називала рибою

писала, що дуже хоче торкнутись рукою

я не заперечував я чекав я навчився плавати

я вивчив напам’ять усі прибережні води

я перестав виходити на берег,

щоб її не проґавити,

та вона – не приходила

я забув, як це – розмовляти і як це – дихати,

врешті-решт я зробився рибою,

мовчазною і сильною

то якого такого милого

якого такого милого

вона повернулася

і з води мене вийняла?

* * *

є така форма людських стосунків – колишні коханці

минула ніжність часом находить як рецидиви хвороби:

болісне набрякання лімфовузлів пам’яті,

алергічний нежить дистанції,

фантомні болі у тілі, яке вже тобі не належить

тоді помагає дивитись на воду, яка колує

в піддоні душа, збиваючи піняве шумовиння

змиваючи верхній, відмерлий, шар епідерми

із задавненими рубцями дотиків і поцілунків

тоді згорнуті калачиком,

скоцюрблені волосини інтимності

на білій емалі піддону – як тріщини,

як шпарини, крізь які боїшся випасти в нікуди

До Сильвії Плат

о Сильвіє, наставив на мене сильце

на ситцевих полях у дрібненьку кратку

так, наставив на мене сильце,

на лляних полях з рубчиком

хоче мене впіймати

окільцювати, о Сильвіє, хоче

на бавовняних полях, м’яких як забуття,

позначити мене, внести мене у якийсь реєстр,

як відмираючий вид, Сильвіє

прив’язати мене за двійко-трійко дітей, як за ногу,

щоб я не могла ніколи покинути його, а тільки:

– мнути ці поля у кратку,

– зрошувати потом ці поля з рубчиком,

– знесилюватись і сивіти

на цих бавовняних полях, м’яких як забуття

о Сильвіє, чому жінка мусить платити за свободу

дорожче, ніж Америка?