Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років - Жадан Сергій. Страница 14
* * *
кажеш – день
кажеш – вода
кажеш – тече
я відчуваю дотики позачасся
падає ранок
просто з твоїх очей
падає на лице промінь
падає щастя
день де були ми вдвох
де були ми всі
день що лунає музикою над нами…
випий роси – доведи щось потім отій росі…
дівчинка зовсім маленька – стрибає рядками
ніби вона – це все
а вона – це все
віриш слідам її і її волоссю
падає промінь
падає на лице
ця неймовірна
меланхолійна осінь
щоб захлинутися – вистачить кілька надій
аби збагнути що сталося – сяйвом отрути —
тепло торкнутися крил мов торкнутися вій
ніби – пробачити
ніби – померти
i не відчути
* * *
ногами по вікнах
пройшов дощ
ніби міcцеві вибори —
дівчинко я пам’ятаю усі твої голоси,
волосся в деталях – вигини вибрики вихори
викрики в темряву – мов у найкращі часи,
корки котрі на дорогах що тягнуть до тебе,
номер котрий не відповідає мені…
скільки води ще – хто скаже – у цьому небі?
скільки коштовних камінчиків там – на дні?
добре тому хто пірнув повернувся і вижив
вирвав останній стрибок – на останній межі…
час випинається час по-котячому хижий
яблуко мокре впало собі й лежить
* * *
ці небеса не?варті твоєї присутності.
я вірю собі, тобі та від того не?легше.
хочеться пити тебе, їсти з?тебе черешні.
ніби усе як вперше, завжди як вперше…
карнавал розкутості
знаєш я?міг би казати?– тобі лиш казати
доки хмари сіють свої сніжинки.
ніхто не?пояснить?– ні виправдання, ні вчинки,
але пишу тебе?– як на льоду картинки —
притрушеному, тонкому, ніби смачні цитати.
і твій запах що залишився на простирадлі.
і твій усміх котрий у?мені ще досі…
я знов наступаю на ті?ж самі граблі.
це осінь? ні?– це зима. забудь про осінь.
адже легені тримають чимало повітря.
і твої таксі десь їдуть?– нехай собі. вірю.
вигинаюся подібний змію, подібний звіру.
кружляю немов на лещатах обабіч виру
настромлюю тебе на вістря.
але поки ти є?– десь є?– хай не?зовсім поруч
але поки все так?– повторюється та існує
серце моє росте у?мені як овоч
кожна клітина?– коли росте?– вібрує
* * *
кавалькада дощів
і рум’яно
ти таки контрастуєш із хмарами
й вибухає фортепіано
поцілунками…
хочеш – поганою
бути —
бісишся і
шаленіючи
світ тобі підкоряється – вражений
і нашіптує ніжне —
опівночі —
потойбічне ритмічне адажіо
* * *
ящірка не питається:
ти де
ящірка показує:
я тут
на літньому сонці
трава стає жорсткою
дві дівчинки
на пронизливих велосипедах
наближають минуле
і дорогу до ріки
натискаючи на педалі
розчавлюючи мене
* * *
так пахнуть молоді листки після дощу
так пахне річка…
немов з якогось там сторіччя
тебе висвітлюють зірки
ці фантастичні кольори плавці
у плавнях – плавні-плавні
такі зворушливі і вправні
учасники моєї гри
бо танці сонця – масть руда
бо подихи в алеях темних —
це все напевно недаремно
це все – вода вода вода
* * *
а жінка яку кохав – стала чужою дружиною
а книжка котру гортав – перестала бути цікавою
і ось сидиш – обпалюєш руки ожиною
грієшся уночі чорною кавою
твої пролітають – і маякують крилами
чужі проминають – падає листя з дерева
маскуються по життю приливи з відливами
і виривають слова – то з серця то з черева
і сніг витягує зорі затягує вузлики
і олені мчать по небу кружляють між хмарами
і хочеться раптом побути на лезі музики
стрибнути у забуття чотирма октавами
Рожеве небо
ще тихо
але за мить
зацокотять підборами дівчата
повертаючись з нічного клубу
і рибалка на мопеді
пронесеться з повним кошиком риби
літо вміє виявляти спражню сутність речей
п’яні крики біля кіоску зазвичай
лунають гучніше за розмови ранкових птахів
десь у глибині зелених крон
листки вигинаються
і темні очі здаються невагомими
і лінія долі напинається ніби вітрило
і мости котрі
чи то поєднують
чи то розділяють нас
здригаються під тиском рожевого неба