Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років - Жадан Сергій. Страница 6
Очі воском печуть свічі:
Ми у хату прийшли з морозу.
Колядою тремтить вночі
Довга вервечка верболозу.
І стоїть на столі кутя —
Знаком радості цього дому.
І рождається в світ Дитя,
Щоби нас іскупити в ньому.
* * *
Умащена туманами, твоя,
Вже за межею, ще перед порогом,
Із теплих рук випорскую – змія,
Без одягу, без страху, без нічого.
Напийся мною. В цих заплавах птиць
Роками сподіваються на зливу.
Лежу – можливо, надто горілиць —
Приборкано, смиренно і щасливо.
І котить жовте сонце скарабей,
В зеніті зупиняючись неначе.
І ти цілуєш із моїх грудей
Живу солону сокровенність значень.
* * *
Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,
Спосіб сукати нитку з твердої вовни.
(В Ноя, в його ковчегах, – бездонні квіти,
Ними високе небо у горах повне.)
Рівно і просто: притча доточить притчу.
(Праперевізник сушить веселі весла.)
Човник снує по кроснах. Я тчу – і витчу
Радість, якою знову стаю воскресла.
* * *
Світ розгойдує осінь – і скоро вона впаде
І утвердиться в праві на клаптик живої тверді.
Простір стиглого світла. Метафора саду, де
Навіть вигаслі крони не мають ознаки смерті.
Повертання в початок, в начало усіх начал —
Вічний маятник листя, його кожнорічна злива.
Розпромінена тиша, глибока, немов печаль,
З надр якої росту, як дерево, – всещаслива.
* * *
Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі,
Полювання на риб з плавниками сухими, як скло.
Камертон неплачу ще належить речам і предтечі.
Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло?
Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати.
Закурганіла кров у підводних чумацьких степах.
Ми з тобою тривали – і нам не хотілося спати:
Боронився від сну за пітьмою захований птах.
Позбувались страху. Залишалися – рана на рані.
В Божий день називання імен і приблуд, і царів,
Будуть явлені нам імена – золоті і останні,
Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…
* * *
Мовчу – заради тебе. Ти апостол
Мого минання в сутіні крихкій.
Велика віра потребує посту
Заради воскресіння. Голос твій
Приходить в мене з іменем Господнім,
Що над зникомим вічне вознесе.
Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,
Що лиш мовчання означає все.
* * *
Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє
Надто теплого дня загусає в дими.
Догорає припізнене листя черешні,
І припізненим сяйвом палаємо ми.
Та полює на нас укоріненість в тверді.
Павутина лежить, як на серце сильце.
На твоєму лиці – колір запаху смерті.
І бракує душі не повірити в це.
* * *
Осмислюю тебе на приступці трамваю,
Бо коні наших зір розсипались в пітьму.
На все, чому ти є, я тихо зачекаю.
А потім – назавжди, навіки – всеприйму.
Є ритм серцебиття і ритм каменування,
Недавність одкровень, несталість заборон.
Я – сенс твоїх знамень, бо я тобі остання,
Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.
* * *
Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім
Нічийної мудрості брості хмільного тепла.
Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці,
Відбита, як місячний промінь від битого скла.
Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить,
Тривання далекого крику чи зойку в імлі.
Розкажеш мені про освенцім – і станеш ледачим,
Як кожен месія, який опинився в землі.
* * *
Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,
Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.
Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.
Я пригадую нас голубами – і це не мине.
Ми не мали нічого у світі – ні часу, ні дому.
Наставали сонця – і минали, як наші сліди.
Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,
Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.
* * *
Мандрівки мої далекі.
Пороги мої високі.
Поради мої порожні.
Обличчя мої сумні.
Дощенту цвітуть лелеки.
У стеблах вирують соки.
Зачумлені подорожні
Заплакані по мені.
Мовчатиму надто довго.
Світитиму надто чисто.
Молитви – як гуси сірі,
Від обрію до ножа.
На лезі – дещиця Бога,
І навіть дещиця міста,
І навіть дещиця віри,
Неначе суха іржа.
* * *
Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата.
У цьому повітрі, у духові воску і хмелю,
Чорніє стежина, хитається холодом хата,
В якій я тебе нагодую і постіль постелю.
Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі,
Націджував згарища в ночі, серця і горнятка.
Ти – простір пратворення. В тобі здригаються межі,
Коли ти ідеш іменами від зла до початку.