Письменники про футбол - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 21
— З Кузею, трясця його матері, Дерипащею!
— Максе, — Тьомик аж світився чесністю, наче пописько на Пасху, — я не розумію про що ти говориш.
У цей момент курдупель на хвильку відірвався, припинивши рахувати гроші. Він завченим рухом поправив окуляри і пробубнів:
— Рhenobarbitalum.
Спершу я подумав, що той недомірок обклав мене якоюсь страшною заморською лайкою, а тому, зрозуміло, образився.
— Як ти мене обізвав? — вишкіряюсь до незнайомця.
— Я нікого не обзивав, шановний. Я лиш розтлумачив, що то був Рhenobarbitalum, п’ять-етил-п’ять-фенилбарбітурова кислота.
Смикаючи від роздратування бровами, я переводив погляд із Тьомика на незнайомця.
— Ви знущаєтесь з мене, так? — починаю закипати.
— Ні, — тим самим незворушним голосом повторив коротун.
— Тоді поясність усе без матюків.
Артем швидко замотав головою, показуючи, що не бажає продовження цієї розмови. Одначе підозрілий тип його проігнорував. Сфокусувавши очі акурат у мене на переніссі, він проказав, неначе робот ледь-ледь ворушачи губами:
— У воротаря була вестибулярна атаксія [4] через передозування фенобарбіталом [5].
Природно, я нічого не зрозумів. Різко скрутивши голову, пильно подивився на Тьомика, а тоді тицьнув пальцем на недоростка і прошипів:
— Чувак, я його зараз вдарю.
— Максе, прошу тебе, давай без спецефектів! — Артем замахав руками. — Не треба нікого лупити!
— Цей розумака вже майже довів мене до стану афекції!
— Певно, ви мали на увазі, що дійшли до стану афекту? — безбарвним голосом радіокоментатора поправив мене коротун.
Я відчув, як лице поволі наливається кров’ю. Тьомик поспішив втрутитися.
— О’кей! О’кей! Я зараз усе поясню! Це означає, що у воротаря були проблеми з координацією рухів. Кузю вело, крутило й теліпало.
— А другий «кіпер»? — не відставав я. — Що з ним?
Артем зітхнув і потупив оченята.
— Діарея, — прогугнив замість нього незнайомець, не відриваючись від грошей.
— Це понос? — уточнив я, геть заплутавшись у наукових термінах.
— Дуже сильний понос, — видихнув Тьомик.
У цей час на задньому плані ведучий футбольного огляду розповідав: «Другого воротаря під час перерви спробували витягти з туалету, але тренерський штаб потерпів поразку і змушений був відступити. Голкіпер заявив, що без унітазу на поле не вийде».
Я весь затремтів, ледь стримуючись, аби не дати Тьомику в морду.
— Ти варвар, Тьомо… — захрипів я. — Ти справжня ескімоська задниця. Як ти міг? Це ж «Торпедо»! Національна гордість країни… За нього наші діди вболівали… Ти сраний поц, чувак! І я кажу тобі це прямо в писок, не соромлячись! Як у тебе тільки рука піднялася?
Я відчував, як гнів заливає все моє єство, і вже готовий був нам’яти напарнику вуха, коли Тьомик обірвав мене:
— Максе, агов! Тобі що, не потрібні гроші?
Я заглух на півслові. Чорт забирай, за всім цим довколафутбольним неподобством я забув про свій борг! Якийсь час я сопів і хмурився, а тоді зрештою запитав:
— Цеє… скільки там?
— Якраз достатньо для того, щоб ти залатав дірки у своєму бюджеті.
Хвилин п’ять я мовчки спостерігав за тим, як Тьомик із коротуном завершують розбирати гроші з тазика. Несподівано шпарка здогадка кулею прошила мій мозок. Що це за карлик, і з якого це дива він відгрібає собі наші гроші? Мої гроші врешті-решт! Я, знаєте, дуже не люблю, коли хтось привласнює мій капітал.
— Слухай, Тьомо, а це взагалі хто такий? І чому ти віддаєш цьому куцану половину наших бабок?
Куцан знову кинув рахувати купюри і втупився в мене спокійним поглядом.
— Ой, Максе, пардон! Зовсім забув вас познайомити, — спохватився напарник. — Док, потисніть руку Максиму, моєму колезі та компаньйону!.. Максе, — Артем, звівши брову, подивився на мене і театральним жестом вказав долонею на курдупеля, — маю честь представити тобі Леопольда Борисовича, головного лікаря ФК «Торпедо» (Київ)!
14–17, 31 січня, 22 лютого — 6 березня 2011 // Оаза Дахла, Каїр (Єгипет); Київ (Україна)
АНДРІЙ КОКОТЮХА
БОТАН І ЙОГО ТРЕНЕР
Це було за рік після офіційного початку світової фінансової кризи.
Але сталося це тому, що давно, ще в середині дев’яностих років двадцятого століття, в одному українському місті ступили на нормальний для тих часів бандитський шлях двоє ризикових пацанів.
Ну, їм тоді було трошки за двадцять, і не такими вже вони були пацанами, проте «пацан» у дев’яностих — це не вік, а стан душі. Не принизлива погрімуха, а почесне визнання, можна сказати — дворянський титул, лицарське звання, все одно, що «сер» для Пола Маккартні. Дорости пацан може тільки до справжнього пацана, і справжнім його вважають за те, що вміє пацан за свій базар відповідати. В українському перекладі це означає завжди дотримуватися даного слова, навіть якщо обіцянка суперечить здоровому глуздові та не дружить із логікою, ніколи не робити підлого вчинку своєму товаришу, такому ж справжньому пацану, нічого й нікого не бояться, і завжди віддавати позичені гроші.
Отже, вчилися в одній школі, але в різних класах, Андрій Стародубцев на прізвисько Дрон і Костя Кугут на прізвисько Костиль.
Кожен у своєму класі вважався неформальним лідером, обох боялися ботани-відмінники, в яких Дрон із Костилем списували домашні завдання, вірніше, Дрон хоч списував, а Костиль — через раз, та й то робив це за друга Вова Дудка, вірний зброєносець на прізвисько, як ви вже здогадалися, Санчо. Причому вчителі здогадувалися, чому в зошитах Дудки постійно записи зроблені різними почерками, але домовилися між собою — хай це буде такий феномен, аби тільки швидше його позбутися.
Бо ганьбив Костя Кугут рідну школу ще більше й частіше, ніж Андрій Стародубцев.
Звісно, коли в класах, закодованих літерами «А» та «Б», є по одному такому неформальному лідеру, починають ці класи з’ясовувати, яка літера в алфавіті справді стоїть першою. Причому так Дрон із Костилем справи поставили, що в змаганні за першість мусили сходитися в нерівній боротьбі всі однокласники чоловічої статі, навіть ботани-відмінники. Якщо якийсь козел очкастий за свій клас горою не стоїть… Ну, краще не вдаватися в страшні подробиці. Погано все для такого нещасного оберталося. Бо так домовлялися: хто не з класом, той проти класу. Знаєте, що буває з тими, хто ставить себе в таку ось чудацьку позицію.
Правда, в ті часи, коли Дрон із Костилем мужніли, в середніх школах фізкультуру ще викладали мужчини. А вчитель фізкультури їхньої школи виявився ще й мудрим педагогом, який свого часу грав за футбольну збірну їхнього міста і вважався легендарним у вузьких колах бомбардиром. Тому вирішив фізкультурник енергію неформальних лідерів класів «А» та «Б» спрямувати в корисне кероване русло.
А саме: яка літера крутіше, визначали на футбольному полі.
Буквально так і було: ледь що, будь-яке непорозуміння між класами чи їхніми неформальними лідерами, — і відразу призначалася дата проведення футбольного матчу. Довго з цим ніколи не тягнули, як правило забивали футбольну стрілу на найближчу суботу. Про цей почин писали стінна, міська, районна, обласна та київська преса, навіть колись прислали кореспондента спочатку з «Піонерської правди», потім — із такої самої, тільки «Комсомольської». Нікому в голову не приходило копати глибше. Організував учитель дві класні футбольні команди своїй школі — про це написати буде правильно. До просто «Правди», головної, комуністичної, не доросли наші герої — закінчили вісім класів, пішли в ПТУ, потім — армія, далі — базарний рекет.
Нічого зі шкільних часів не помінялося в житті Дрона з Костилем. Кожен із них очолив свою банду, почали вони, як раніше в школі, територію мітити й ділити. Спочатку при найменшому конфлікті хапалися за кастети та пістолети. А потім згадали давню шкільну традицію: для чого людей калічити та гусей-ментів дражнити, коли можна все ось так вирішувати, по-пацанячому — збити зі своїх бандитів футбольні команди, і всі суперечки вирішувати на футбольному полі. Між собою Дрон із Костилем домовилися раз та назавжди: команда, яка чесно програє, задовольняє претензії того, чия команда цього разу виграла. Без, як кажуть політики, дебатів, анексій та контрибуцій. Навіть якщо той, хто виграв, по життю не правий, нехай наступного разу вимагає футбольного реваншу, пред’являючи цю саму претензію наново і знову виводячи людей на поле.
4
Порушення координації рухів, один із найбільш частих розладів моторики (мед.).
5
Фенобарбітал — протисудомний, снодійний і знеболювальний засіб. Найчастіше застосовується для лікування хворих епілепсією. У разі частого вживання або передозування викликає виражений побічний ефект — атаксію, цебто запаморочення і порушення координації.