Письменники про футбол - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 9

— Тут така пилюка, що схоже до неї не торкалися роками.

— Чому це вас дивує?

— Людська цікавість не має меж. Невже ви думаєте, що сюди окрім нас більше ніхто не проникав? Спробуйте підняти віко, а я буду світити.

Така місія учителеві не припала до смаку, але він не сперечався і потягнув віко догори, проте щось його не пускало, хоча жодного замка видно не було.

— Що там таке?

— Щось не пускає… Таке враження… що… — учитель випростався і вдарився головою в балку.

— Ану ви тепер світіть.

Капітан рішуче ухопив віко і смикнув, і відчув, мабуть, те саме, що й учитель, бо не стримався і вилаявся — віко спружинило так, мовби хтось його зсередини притримував. Капітан відступив на крок-два, щоб не стояти зігнутим, вийняв із-під пахви пістолета і скомандував:

— Ану вилазь!

— Ви що — думаєте… там хтось є? — здивувався учитель, все ще не вірячи своїм власним відчуттям.

— А ви думаєте інакше? Певно, там і сидить той ваш дідок. Колишній сторож. Вилізай, бо стріляю! — Але зі скрині не видобулося ані звуку. — Рахую до трьох!

— Може, не треба? — торкнувся його плеча учитель.

— То хай вилізе. Раз… — тиша панувала така, що учителеві аж задзвеніло у вухах і він струснув головою. — Два…

— Слухайте… — проказав учитель. — Він справді збирається стріляти! Він не жартує!

— Три!.. — сказав капітан, але не вистрілив. Хвильку ще зачекав, подивився на ошелешеного учителя, мовби питаючи поради, і заховав пістолета. Відтак роззирнувся довкола, підняв якусь плескату залізяку і спробував підважити віко. Залізяка залізла під віко на кілька сантиметрів і, коли він почав другий її кінець тягнути догори, віко затріщало й подалося, але з таким жалібним стогоном, що аж за душу дерло. Капітан зігнувся і підставив під залізяку плече та наліг уже усім тілом, віко голосно тріснуло і розкололося. Учитель спрямував світло ліхтарика всередину скрині. Там нікого не було. Але й те, що вони побачили, неабияк їх ошелешило. Скриня була повна м’ячів, майок, бутсів, кедів та іншого причандалля, яке можна побачити на стадіоні. Але усе було сучасне, а не довоєнне.

— Ось вам усі ті крадіжки… — сказав капітан.

Учитель підступив ближче і, упізнавши шкільного м’яча, витяг його.

— Куди? — перепинив його капітан. — Речовий доказ.

— Вам мало цих? А я за цей м’яч відповідаю. Ось бачите: інвентарний номер… три, вісім…

— Та добре… Ану ще присвітіть.

Капітан попорався у скрині, але не виявив більше нічого понад те, що вони уже побачили.

— Напевно, той ваш дідок божевільний, — сказав учителеві. — Краде речі й зносить сюди. А натомість підкидає непотріб.

— Але ж ви самі бачили, що скриня вкрита багаторічним пилом.

— Не знаю, як це йому вдалося відкрити скриню, не торкаючись руками… Але факт є факт… Тепер світіть, куди я буду показувати, а я оце все сфотографую.

Фотоапарат клацав і клацав, зблискуючи спалахом, а вчитель відчував, як його починає морозити і хапати така остуда, що мимоволі скулив плечі. Капітан спинився і здивовано глянув на учителя:

— Що це? Звідки цей холод?

— Ви теж відчули?

— Ще б не відчути! Надворі сонце, а тут раптом… — він розглянувся по стриху, але не побачив нічого підозрілого. — Ну, гаразд… Я закінчив, ходімо.

Йдучи до сходів, учитель уважно дивився під ноги, тепер усюди йому ввижалися якісь нажахані обличчя, сформовані з лахміття, ці обличчя прозирали і з роздушених м’ячів, і з купок пороху, і з дощок, їх було безліч, вони дивилися на нього виряченими очима, а їхні вуста щось навіть намагалися прокричати, але не чутно було ані звуку, учитель піднімав високо ноги і робив чудні кроки, намагаючись не наступати на своє марево.

— Чого ви йдете, як чапля? — засміявся капітан, але учитель не відповів: якщо запитує, отже, не бачить того, що він, хоча де певність, що й він щось бачить, бо, може, то тільки візерунки, в яких йому вгадуються обличчя, таке траплялося й раніше, правда, не в такій кількості.

Холод перестав дошкуляти, щойно тільки вони спустилися зі сходів і вийшли в сад.

— Цікаво, де сховався той ваш знайомий. Ну, та нічого, знайдемо.

— А ви помітили, що там, на горищі, пил вкривав не тільки скриню, а й усе довкола. Усі дошки. На них не видно жодного сліду. Здається, там давно нікого не було, хоча…

— Я думаю, якщо постаратися і ступати лише по лахмітті, то слідів видно не буде. Або, наприклад, пройти по дошці, а потім притрусити її пилом. Знаєте, як снігом притрушують сліди? — капітан витяг із кишені пачку «Орбіти» і задумливо покрутив цигарку в пальцях. — То, кажете, брама тут є? Ану ходімо ще й туди.

По той бік будівлі дерев уже було мало, переважали дрібні кущики бузини, браму вони побачили оддалік, обабіч виднілися залишки муру, але ще не дійшовши до неї, вони помітили в кущах перекошеного хреста, який одним своїм плечем торкався землі. До хреста була прибита іржава табличка, на якій ще можна було розібрати: «Артемій Пенцак. 1880–1952».

У цю хвилю за їхньою спиною почувся шелест, обоє озирнулися і побачили літнього чоловіка, в якому учитель відразу упізнав сторожа бурси. Капітан інстинктивно потягнувся за пістолетом, але спинився і запитав учителя:

— Це той, що ви з ним розмовляли?

Учитель на мить завагався, мовби придивляючись до чоловіка і вагаючись, але старий випередив його:

— Авжеж, прошу пана, то я.

— То ви були сторожем у семінарії?

— Ні-ні, не я. Оно сторож, — і він кивнув на хрест.

— А хіба ви не казали учителеві, що були сторожем?

— Може, йому так здалося. Я, прошу пана, ким тільки не був…

— Ви казали, що були свідком розстрілу?

— Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я — де там…

— Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.

— Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?

— А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?

— А це не я!

— Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!

— Та й мене нема. Але вони є.

— Хто?

— Ті, що стежать за вами.

Капітан здивовано роззирнувся.

— Ви їх не побачите, — сказав старий. — Вони думають, що гра усе ще продовжується.

— Яка гра?

— У м’яч.

— Хто — вони?

Та старий скорчив дурну міну і засміявся:

— Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!

Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі, пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.

— Так я і думав — божевільний, — промовив капітан і подивився на учителя. — А ви що мовчите?

— А що я можу сказати?

— Ну, ви тепер зрозуміли, що усе це маячня? Що жодного розстрілу не було? А той квадрат міг утворитися, наприклад, тому, що там колись закопали вапно. Одне слово, я вас попередив. Зберете учнів і поясните усю ситуацію. Ніхто нікого у 1946 уже масово не стріляв. Вони ж не були бандерівцями. Чого їх було стріляти?

— Я розумію, — кивнув учитель. — То ви мене не будете притягати… до відповідальності…

— Ні. Але з учнями переговоріть обов’язково. Інакше будуть неприємності і в директора школи, і у вас.

Вони вийшли на вулицю і, коли капітан потиснув руку учителеві, то відчув, що рука його холодна і волога.

Завідувачем архіву КГБ був старий кадровик Бураченков, на пенсію його не відпускали, бо, працюючи в органах ще з довоєнного часу, носив у своїй голові безцінну інформацію, по яку сягали усі львівські чекісти. Бураченков мав честь бачити самого Лєніна і з радістю виступав по школах, розповідаючи про цю незабутню зустріч, із роками додаючи усе нові й нові деталі та збагачуючи розмову з вождем усе новішими афоризмами, які старанно виписував з книги «Золоті думки».