Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 101

— То потім молода леді приїхала до Лондона, й ви поновили знайомство з нею?

— Так, на ту пору батько привіз її до Лондона. Ми кілька разів зустрічалися, тоді заручилися й тепер одружилися.

— За нею дали, як я зрозумів, добрий посаг.

— Авжеж. Але це в звичаї моєї родини.

— І він, напевно, залишиться при вас, адже вас уже повінчано?

— Правду кажучи, я тим не цікавився.

— Природно, що так. Чи бачили ви міс Доран напередодні вінчання?

— Так.

— Чи в доброму гуморі вона була?

— В найкращому. Без упину говорила про те, як ми житимемо далі.

— Он як! Цікаво. А вранці, перед весіллям?

— Вона була дуже весела, принаймні до кінця вінчання.

— А потім ви помітили в ній якусь зміну?

— Так, правду кажучи, тоді я вперше побачив у її вдачі деяку непокірливість. Та випадок той здався мені такою дрібницею, що не варто й згадувати... Він аж ніяк не стосується цієї справи.

— І все-таки розкажіть, будь ласка.

— О, то було щось дитяче. Вона впустила букет, коли ми з нею йшли від вівтаря. Ми саме минали передню лаву, й букет упав якраз під її ноги. На якусь мить сталося замішання, але джентльмен, що сидів на лаві, одразу підвівся, нахилився й подав їй букет, який анітрохи не попсувався від падіння. І все-таки, коли я заговорив про це з нею, вона обірвала мене, а потім, у кареті, по дорозі додому, виглядала так, ніби її по-дурному схвилювала ця дрібничка.

— Отакої! Ви кажете, що на лаві сидів якийсь джентльмен. То в церкві все-таки була стороння публіка?

— Так. Без цього не обійтися, коли церкву відчинено.

— Цей джентльмен не належав до друзів вашої нареченої?

— Ні, ні, я лише заради ввічливості називаю його джентльменом; зовні це людина не з нашого кола. Я навіть не роздивився його як слід. Але ми, здається мені, дещо відхилилися від теми...

— Отож леді Сент-Саймон, повертаючись з вінчання, була вже не в такому доброму гуморі, як перед тим? Що вона зробила, коли увійшла до батьківського дому?

— Я бачив, як вона розмовляла зі своєю покоївкою.

— А хто вона така, ця покоївка?

— Її звуть Аліса. Вона американка й приїхала з Каліфорнії разом з господинею.

— Довірена служниця?

— Навіть занадто довірена. Мені завжди здавалося, що господиня забагато їй дозволяє. Проте в Америці на такі речі дивляться інакше.

— Як довго вона розмовляла з цією Алісою?

— Хвилин декілька. Я не пам’ятаю, бо саме був зайнятий.

— Чи чули ви, про що вони говорили?

— Леді Сент-Саймон сказала щось про «загарбану ділянку». Вона частенько закидає ці американські слівця. Я й гадки не маю, що вони означають.

— Американська говірка часом дуже виразна. А що робила ваша дружина після того, як скінчила розмову з покоївкою?

— Вона пішла до їдальні.

— Попід руку з вами?

— Ні, сама. Вона цілком незалежна в таких дрібницях, як ця.

Хвилин за десять після того, як ми сіли обідати, вона поспіхом підвелася, кинула зо два слова вибачення й вийшла з кімнати. Більше вона не повернулася.

— Але ж ця покоївка Аліса, як я зрозумів, посвідчила, що господиня увійшла до своєї кімнати, накинула на весільну сукню довге пальто, взяла капелюшок і пішла.

— Саме так. Потім її бачили в Гайд-парку — вона йшла в товаристві Флори Міллер, жінки, яку нині заарештовано, — то вона вранці того дня влаштувала скандал у домі містера Дорана.

— Так, так. Я хотів би дізнатися дещо про цю молоду леді й про ваші стосунки з нею.

Лорд Сент-Саймон знизав плечима й підняв брови.

— Кілька років ми з нею були в дружніх, — я навіть сказав би, в дуже дружніх стосунках. Колись вона танцювала в «Алеґро». Я обійшовся з нею, як і личить порядній людині, й вона не може мати до мене ніяких претензій, але ж ви знаєте жінок, містере Холмсе. Флора — чарівна крихітка, але страшенно запальна й до безтями закохана в мене. Вона почала писати мені жахливі листи, коли почула, що я маю намір одружитись, і, правду кажучи, я через те й влаштував таке скромне весілля, що боявся скандалу в церкві. Тільки-но ми повернулися, як вона прибігла до будинку містера Дорана й спробувала зайти всередину, вигукуючи щось погрозливе й навіть образливе на адресу моєї дружини; але я заздалегідь передбачив можливість чогось подібного й попередив слуг; вони швидко виштовхали її геть. Флора заспокоїлася тільки тоді, коли побачила, що скандалом тут не зарадиш.

— Чи чула все це ваша дружина?

— Ні, дякувати Богові, ні.

— А потім на вулиці бачили, як вона йшла поряд із цією жінкою?

— Так. Оце містер Лестрейд із Скотленд-Ярду і вважає найтривожнішим. Він думає, що Флора виманила мою дружину з дому й приготувала для неї якусь страшну пастку.

— Що ж, цілком можливо.

— Ви теж так думаєте?

— Ні, цього я не сказав. Але хіба ви самі цього не припускаєте?

— Я гадаю, що Флора й мухи не скривдила б.

— Але все-таки ревнощі якнайхимернішим чином змінюють людську вдачу. Скажіть, будь ласка, а як би пояснили все це ви самі?

— Правду кажучи, я прийшов дістати пояснення від вас, а не пропонувати вам своє власне. Я розповів вам усі подробиці. Хоча, як направду, то можу сказати, що збудження, якого зазнала моя дружина через велику зміну, що сталася в її житті, могло трохи вплинути на її нерви.

— Тобто вона раптово зсунулася з глузду?

— Якщо хочете. Коли я думаю, що вона могла відмовитись... ні, я не кажу — від мене, — від усього того, про що марно мріють багато інших жінок, — я навряд чи можу пояснити це якось інакше.

— Що ж, цілком прийнятне припущення, — мовив з усмішкою Холмс. — Мені здається, лорде Сент-Саймоне, що я маю вже всі необхідні відомості. Скажіть мені тільки одне: чи могли ви, сидячи за обіднім столом, бачити крізь вікно, що діється на вулиці?

— Нам було видно протилежний бік дороги й парк.

— От і добре. Гадаю, мені більше нема потреби вас затримувати. Я напишу вам.

— Аби лиш вам пощастило розв’язати цю загадку, — мовив, підводячись, наш клієнт.

— Я вже розв’язав її.

— Як? Що ви сказали?

— Я сказав, що вже розв’язав її.

— То де ж моя дружина?

— Незабаром я відповім вам на це запитання.

Лорд Сент-Саймон хитнув головою.

— Боюся, що над ним іще помучаться голови, мудріші за наші з вами, — зауважив він і, манірно, по-старовинному, вклонившись, гордовито пішов.

— Дуже мило з боку лорда Сент-Саймона зробити честь моїй голові, поставивши її на один ступінь зі своєю, — мовив, сміючись, Шерлок Холмс. — Здається, я був би не проти випити віскі з содовою й викурити сигару після такого допиту. А до висновку щодо цієї справи я прийшов іще до того, як наш відвідувач ступив до кімнати.

— Любий Холмсе!

— Я маю нотатки про декілька схожих випадків, — хоча, як я вже згадував, жоден з них не був таким миттєвим. Увесь цей допит перетворив мої припущення на впевненість. Побічні обставини часом бувають так само промовистими, як форель у молоці, — як сказав колись Торо.

— Але ж я чув те саме, що й ви.

— Проте ви не знаєте тих попередніх випадків, які стали мені зараз у пригоді. Така сама історія відбулася кілька років тому в Абердині й дещо вельми подібне — в Мюнхені, за рік після франко-прусської війни. Цей випадок — саме з таких... А ось і Лестрейд! Добридень, Лестрейде! Отам на буфеті — склянка вина, а тут у скриньці — сигари.

Поліційний детектив був убраний у жовто-зеленкувату куртку й носив на шиї шарф, що робило його схожим на моряка; в руці він тримав чорний парусиновий саквояж. Коротко привітавшись, він усівся на стілець і запалив пропоновану йому сигару.

— То що сталося? — спитав Холмс, підморгнувши. — Ви, здається, невдоволені?

— Таки справді невдоволений. Клята пригода з Сент-Саймоновим весіллям! Нічого не можу добрати в цій справі.

— Невже? Ви дивуєте мене.

— Ніколи не чув про таку заплутану історію! Я не маю в руках жодного ключа до неї. Цілісінький день проморочився.

— І, здається, добряче промокли, — сказав Холмс, торкнувшися рукава його куртки.