Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 16

— Дайте-но їх сюди, — наказав Холмс. — Ану-бо, докторе, — звернувся він до мене, — чи звичайні це пігулки?

Ні, безперечно, вони не були звичайні. Перлисто-сірого кольору, кругленькі, майже прозорі...

— Судячи з їхньої легкості й прозорості, вони повинні розчинятись у воді, — зауважив я.

— Саме так, — відповів Холмс. — Підіть, будь ласка, вниз і принесіть отого бідолашного тер’єра; він такий хворий, що господиня вчора просила приспати його — нехай не мучиться.

Я пішов униз і приніс тварину на руках. Важке дихання й неначе скляні очі собаки свідчили про те, що йому недовго лишилося жити. З побілілого його носа було видно, що собаче життя вже добігало кінця. Я поклав тер’єра на килимок.

— Тепер я розріжу одну з цих пігулок навпіл, — мовив Холмс, дістаючи кишеньковий ніж. — Одну половинку ми покладемо назад — вона ще стане нам у пригоді. А другу вкинемо до оцієї склянки й додамо ще чайну ложечку води. Як бачите, наш друг доктор не помилився — вона швидко розчиняється.

— Дуже цікаво, — ображено промовив Лестрейд, запідозривши, мабуть, що з нього кепкують, — але я все-таки не доберу, до чого тут смерть містера Джозефа Стенджерсона?

— Постривайте, друже, постривайте! Невдовзі ви побачите, що ці пігулки стосуються її якнайтісніш. Тепер я додам трохи молока, щоб було смачніше й собака вихлебтав усе одразу.

Сказавши це, він вилив рідину із склянки на тарілочку й поставив її перед тер’єром; той вилизав усе до краплі. Серйозність Шерлока Холмса так вразила нас, що ми сиділи мовчки, мов зачаровані, й стежили за твариною, чекаючи на щось надзвичайне. Проте нічого не сталося. Собака й далі лежав на килимку, важко дихаючи, але від пігулки йому не стало ні краще, ні гірше.

Холмс дістав годинник: хвилина бігла за хвилиною, собака дихав, як і раніш, а Шерлок Холмс сидів засмучений і зневірений. Він прикусив губу, затарабанив пальцями по столу — одне слово, виказував усі ознаки явного нетерпіння. Він так хвилювався, що мені щиро стало шкода його, а обидва детективи зловтішно посміхалися, відверто радіючи його невдачі.

— Це не може бути збіг! — вигукнув він нарешті, підхопився зі стільця й став розлючено ходити туди-сюди кімнатою. — Це не може бути простий збіг! Ті самі пігулки, які, вважав я, вбили Дребера, знайдені біля мертвого Стенджерсона. І вони не діють. Що це означає? Не вірю, що вся низка моїх припущень була хибна. Це неможливо! І все-таки бідолашний пес живий. Ага, тепер я знаю! Знаю! — 3 цим радісним вигуком він схопив коробочку, розрізав навпіл іншу пігулку, розчинив її, додав молока й поставив перед тер’єром. Ледве нещасна тварина лизнула цю суміш, як тіло її скорчилося в судомах, напружилось, і вона заціпеніла, ніби вражена блискавкою.

Шерлок Холмс глибоко зітхнув і втер з чола піт.

— Треба більше довіряти собі, — сказав він. — Час мені вже знати, що коли якийсь факт перечить довгій низці висновків, то його можна витлумачити інакше. З двох пігулок у коробочці одна містила смертельну отруту, а інша була цілком безпечна. Я мав про це здогадатися раніше, ніж побачив коробочку!

Ці останні слова здалися мені такими дивними, що я почав сумніватися, чи при здоровому глузді він. Труп собаки, проте, слугував доказом, що його висновки були правдиві. Я відчув, що туман у моїй голові поволі розвіюється і я починаю потроху осягати правду.

— Вам усе це видається дивовижним, — вів далі Холмс, — бо ви на початку розсліду не звернули увагу на єдину обставину, що була справжнім ключем до таємниці. Мені пощастило вхопитися за неї, а все інше тільки підтверджувало мій здогад і було його логічним результатом. Усе те, що спантеличувало вас і, здавалось, іще більше заплутувало справу, для мене лише прояснювало її й робило переконливішими мої висновки. Змішувати химерне з таємничим не можна. Найбуденніший злочин часто є найзагадковішим, бо його не супроводжують якісь особливі обставини, що на них могли б спертися висновки. Це вбивство було б набагато важче розгадати, якби тіло знайшли просто на вулиці, без усяких чудернацьких ознак і подробиць. Такі химерні подробиці не тільки не утруднюють справи, а навпаки — полегшують її.

Містер Ґреґсон, що палав нетерпінням під час цієї промови, не витримав.

— Послухайте-но, містере Шерлоку Холмсе, — сказав він, — ми охоче визнаємо, що ви — людина кмітлива й маєте власні методи роботи. Але зараз нема часу вислуховувати ці лекції. Зараз треба ловити вбивцю. Я сам спробував розгадати цю справу, але схоже, що помилився. Молодий Шарпантьє не може бути причетним до другого вбивства. Лестрейд підозрював Стенджерсона й теж, здається, помилився. Ви увесь час сиплете натяками і вдаєте, що знаєте більше за нас, але тепер ми маємо право спитати відверто: що ви знаєте про цей злочин? Чи можете ви назвати вбивцю?

— Не можу не погодитися з Ґреґсоном, сер, — підхопив Лестрейд. — Ми обидва шукали розв’язку і обидва помилилися. З тієї хвилини, як я прийшов, ви вже кілька разів наголошували, що маєте всі потрібні докази. Тепер уже, гадаю, ви їх не приховуватимете?

— Якщо вбивцю не заарештувати негайно, — додав я, — він може скоїти ще якісь злочини.

Ми так напосілися на Холмса, що він навіть завагався. Насупивши брови й схиливши голову, він походжав туди-сюди по кімнаті, як це робив, коли над чимось замислювався.

— Убивств уже не буде, — сказав він нарешті, раптово зупинившись і поглянувши на нас. — Нехай це більше не турбує вас. Ви питаєте, чи знаю я ім’я вбивці. Так, знаю. Але просто знати ім’я — ще замало, треба зуміти спіймати його. Я сподіваюся зробити це якнайскоріше. Гадаю, що вжиті мною заходи полегшать це важке завдання, але тут слід діяти надзвичайно обережно, бо нам доведеться зіткнутися з відчайдушною, ладною на все людиною, — і до того ж, як я вже мав нагоду довести, вона має спільника, ще хитрішого, ніж сама. Поки вбивця не знає, що злочин розкрито, ми ще маємо змогу схопити його. Але тільки-но в нього промайне хоч найменша підозра, він одразу змінить ім’я й зникне серед чотирьох мільйонів мешканців нашого величезного міста. Я не хочу нікого з вас образити, але мушу сказати, що такі люди не під силу поліції; через те я й не просив у вас допомоги. Якщо я зазнаю невдачі, то вся вина за це впаде на мене, і я готовий до цього. А тим часом можу лише пообіцяти, що негайно розповім вам усе, тільки-но переконаюся, що моїм намірам ніщо не загрожує.

Ґреґсон із Лестрейдом, напевне, були незадоволені й цією обіцянкою, і образливим натяком на поліційних детективів. Ґреґсон почервонів аж по самісіньке своє біляве волосся, а Лестрейдові очиці спалахнули цікавістю й гнівом. Проте ні той, ні інший не встигли промовити ані слова: у двері постукали, й на порозі з’явився не хто інший, як замурзаний посланець вуличних хлопчаків — малий Віґінс.

— Сер, — мовив він, прикладаючи руку до чола, — унизу чекає кеб.

— Молодець! — схвально сказав Холмс. — Чому Скотленд-Ярд не використовує оцей новий взірець? — вів далі він, беручи з шухляди пару сталевих наручників. — Погляньте, як чудово спрацьовує пружина. Вони замикаються за одну мить.

— Вистачить нам і старого взірця, — зауважив Лестрейд, — аби лише було на кому їх замкнути.

— Чудово, чудово! — всміхнувся Холмс. — Нехай візник знесе вниз мої речі. Поклич-но його сюди, Віґінсе.

Я здивувався: мій приятель, мабуть, зібрався кудись їхати, а мені не сказав жодного слова. В кімнаті стояла валізка; він витягнув її на середину, став навколішки й почав поратися з ременями. Тим часом до кімнати увійшов візник.

— Допоможіть-но мені з цим ременем, друже, — промовив Холмс, так само стоячи на колінах і не повертаючи голови.

Візник недбало ступив уперед і простяг руки до ременя. Цієї миті пролунав різкий ляскіт, металевий дзвякіт, і Шерлок Холмс знову підхопився; очі його палали.

— Джентльмени, — вигукнув він, — дозвольте відрекомендувати вам містера Джеферсона Гоупа, вбивцю Еноха Дребера та Джозефа Стенджерсона!

Сталося все це миттєво — так швидко, що я навіть не встиг нічого зрозуміти. Але в пам’яті моїй назавжди закарбувалася ця хвилина — переможна Холмсова усмішка, його дзвінкий голос і дике, ошелешене обличчя візника, що уздрів блискучі наручники, які дивовижним чином опинилися на його зап’ястках. Ми закам’яніли, мов ідоли. Раптом затриманий із лютим ревом викрутився з Холмсових рук і побіг до вікна. Він вибив раму й шибку, але вискочити не встиг: ми з Ґреґсоном, Лестрейдом і Холмсом накинулись на нього, мов гончаки. Ми затягли його назад до кімнати, й почалася шалена бійка. Він був такий дужий і розлючений, що знову й знову розкидав нас чотирьох в усі боки. Така сила буває в людини хіба що в нападі епілепсії. Обличчя та руки його були дуже порізані склом, але він, незважаючи на втрату крові, пручався так само люто. Лише тоді, коли Лестрейд умудрився просунути руку йому під шарф, схопив за горлянку й трохи не задушив, він зрозумів, що боротися марно; проте ми доти не відчували себе в безпеці, доки не зв’язали йому ноги. Нарешті, ледве дихаючи, ми підхопилися.