Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 29

— Хіба я не казав вам цього з самого початку? — вигукнув, сміючись, Шерлок Холмс. — Ось навіщо ми створили цей етюд у багряних тонах — щоб забезпечити їм нагороду!

— Нічого, — відповів я. — Всі подробиці записано в моєму щоденнику, і публіка про них довідається. А тим часом задовольняйтеся думкою про те, що ви перемогли, і прокажіть слідом за Горацієвим скнарою:

«Хай мене ганять, хай свищуть, — він каже, — а я собі вдома

Радо плескаю в долоні, милуючись злотом у скрині».

Знак чотирьох

ПОВІСТЬ

1. Наука робити висновки

Шерлок Холмс узяв з полиці каміна пляшечку й дістав з чистенького сап’янового футляра шприц. Довгими білими нервовими пальцями він закріпив на ньому голку й відгорнув манжет свого лівого рукава. Кілька хвилин він замріяно розглядав свою м’язисту руку, вкриту незліченними цятками від попередніх уколів. Потім устромив у неї голку, натиснув на маленький толок і, глибоко вмостившись у плюшевому кріслі, протяжно й задоволено зітхнув.

Вже впродовж багатьох місяців, тричі на день, я був свідком цієї процедури, але звикнути до неї не міг досі. Навпаки, я щодня відчував дедалі більше роздратування й картав себе за те, що мені бракує мужності покінчити з цим. Не раз я заприсягався сказати своєму другові все, що думаю про цю його звичку, та холодна, байдужа Холмсова натура уривала всякі спроби наставити його на розум. Знаючи його неабиякі таланти, владну вдачу та інші небуденні риси, я просто ніяковів і мовчав.

Проте того дня, — чи завдяки кларету, випитому за сніданком, чи в нападі відчаю, що охопив мене, коли я побачив його надзвичайну впертість, — я врешті-решт не витримав.

— Що сьогодні, — спитав я, — морфій чи кокаїн?

Холмс неохоче відсунувся від розгорнутої старовинної книги з готичним друком.

— Кокаїн, — мовив він, — семивідсотковий розчин. Хочете спробувати?

— Ні, що ви, — одрубав я. — Моє тіло ще й досі не одужало після афганської кампанії. Я не хочу піддавати його зайвій напрузі.

Помітивши моє обурення, Холмс усміхнувся.

— Може, й ваша правда, Ватсоне, — сказав він. — Це справді шкодить здоров’ю. Проте водночас, як я дізнався, надзвичайно стимулює і прояснює розум, тож на побічну дію можна не зважати.

— Але ж подумайте! — палко вигукнув я. — Яку ціну ви сплачуєте! Ваш мозок, як ви самі кажете, краще працює, але то згубний процес, що призводить до переродження нервових клітин і врешті — до божевілля. Ви добре знаєте, яка потім настає реакція. Навряд чи така справа варта заходу. Як ви можете, заради якоїсь хвилини збудження, ризикувати дивовижною силою, якою наділила вас природа? Зрозумійте, що я розмовляю з вами не просто як друг, а як лікар, що опікується людським здоров’ям.

Холмс нітрохи не образився. Навпаки, стулив кінчики пальців і сперся ліктями об поруччя крісла, як людина, що тішиться бесідою.

— Мій мозок, — відповів він, — бунтує проти байдикування. Дайте мені загадку, дайте мені роботу, найзаплутанішу задачу, найхимерніший випадок — і я порину в свою стихію. Я забуду про штучні збудники. Я ненавиджу це буденне, безглузде життя. Мені потрібна напруга розуму. Саме через те я обрав собі цей фах — або радше створив його, бо іншого такого фахівця нема в світі.

— Єдиний у світі приватний детектив? — спитав я, звівши брови.

— Єдиний приватний детектив-консультант, — відповів він. — Останній і найвищий ступінь у розслідуванні. Коли Ґреґсон, Лecтрейд або Етелні Джонс у глухому куті, — а це, до речі, звичайний їхній стан, — справи з їхніх рук переходять до мене. Я знайомлюся з ними як фахівець і оголошую свою думку — думку фахівця. Я не шукаю слави. Ім’я моє не з’являється в газетах. Найвища нагорода для мене — сама робота, змога знайти поле дій для моїх незвичайних методів. Ви самі їх добре знаєте — згадайте хоча б пригоду з Джеферсоном Гоупом.

— Так, справді, — відказав я вже лагідніше. — То був найцікавіший випадок у моєму житті. Я навіть написав про це невеличку повість із химерною назвою «Етюд у багряних тонах».

Холмс сумно хитнув головою.

— Я бачив її, — сказав він. — І, правду кажучи, не можу привітати вас з успіхом. Розслідування злочинів — наука точна, принаймні повинна такою бути, і описувати її слід суворо, безсторонньо. А у вас там самісінька романтика: це все одно, що до праці про п’яту Евклідову аксіому долучити історійку про кохання.

— Але ж там справді була романтична історія, — заперечив я. — Я лише суворо дотримувався фактів.

— Дещо з фактів можна було й приховати або хоча б знати міру, викладаючи їх. Єдине, що варте тут уваги, — це ланцюг міркувань від наслідку до причини, який і став запорукою успіху.

Мене роздратували ці слова, адже я хотів зробити йому приємність. І ще дратувала його самозакоханість, що їй на догоду я повинен був присвятити кожен рядок своєї книжки його надзвичайним методам. Проживши зі своїм другом на Бейкер-стріт кілька років, я не раз помічав у нього певну пиху, що приховувалася за його звичною стриманою поведінкою. Проте я нічого не відповів і взявся за свою хвору ногу. Нещодавно з неї дістали кулю, пущену з афганської рушниці, і хоча рана не заважала мені ходити, нога щоразу нила за будь-якої зміни погоди.

— Віднедавна я переніс свою практику на континент, — мовив, трохи помовчавши, Холмс і набив свою стару вересову люльку. — Минулого тижня до мене звертався Франсуа ле Вілляр, що останнім часом, як вам відомо, посів чільне місце серед найперших французьких детективів. Він має напрочуд бистрий, справді кельтський, розум, але не дуже знається на тонкощах нашого мистецтва. Справа була пов’язана з одним заповітом і мала кілька цікавих подробиць. Я нагадав йому два схожі випадки — один розслідували в Ризі 1857 року, а другий — у Сент-Луїсі 1871 року, — і це навело його на потрібний шлях. Сьогодні вранці я одержав від нього лист із подякою за допомогу.

Сказавши це, Холмс подав мені згорнутий аркуш паперу іноземного виробництва. Я переглянув лист і помітив, що він ряснів словами «чудово», «майстерно», «неперевершено», які свідчили про щире захоплення француза.

— Він пише до вас, мов учень до вчителя, — мовив я.

— Він надто переоцінює мою допомогу, — байдуже відповів Шерлок Холмс. — Сам він — дуже здібна людина. Має принаймні дві риси з трьох, які потрібні справжньому детективові: вміє спостерігати і робити висновки. Йому бракує лише знань, але згодом це теж прийде. Зараз він перекладає французькою мовою мої невеличкі розвідки.

— Ваші розвідки?

— Хіба ви не знали?! — вигукнув він, сміючись. — Так, є гріх: я написав кілька розвідок. Усі вони стосуються професійних подробиць. Ось, наприклад, одна з них — «Визначення сортів тютюну за попелом». Тут я описую сто сорок сортів тютюну з сигар, цигарок та люльок. До неї додано кольорові малюнки із зображенням різних видів попелу. Тютюновий попіл — вельми поширений, часто дуже важливий доказ. Якщо ви, наприклад, можете достеменно сказати, що вбивство скоєно людиною, яка курить індійський тютюн, це одразу звужує коло ваших пошуків. Для досвідченого ока різниця між чорним попелом трихінопольської сигари та білими пластівцями «пташиного ока» не менша за різницю між капустою й картоплею.

— Ви приділяєте велику увагу дрібницям, — зауважив я.

— Просто я розумію їхню вагу. Ось іще одна моя розвідка — про відбитки слідів із зауваженнями щодо використання гіпсу для збереження цих відбитків. Ще одне невеличке дослідження присвячене впливу професії на обриси руки: тут наведено зображення рук покрівельника, моряка, композитора, ткача та ювеліра. Ця робота має великий практичний інтерес для вченого-детектива, надто тоді, коли треба розпізнати труп або визначити фах злочинця. Але я зовсім утомив вас своїми захопленнями.

— Аж ніяк, — гаряче заперечив я. — Це надзвичайно цікаво мені, бо я на власні очі бачив, як ви застосовували ці знання. Але ви щойно говорили про вміння спостерігати і робити висновки. Мені завжди здавалося, що то одне й те саме.