Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 55

— Що ви про це скажете? — спитав Холмс.

— Це, безперечно, ім’я виробника, або радше його монограма.

— Аж ніяк. Велике «G» з маленьким «t» — це скорочення від «Gesellschaft», що по-німецькому означає «компанія». Звичайне скорочення, як наше «К°». «Р» означає, безперечно, «Раріеr» — папір. Тепер щодо «Eg». Зазирнімо до географічного довідника Європи. — Він дістав з полиці грубезний том у брунатних палітурках. — Еґльов, Еґльоніц... ось воно: Еґер. Це місто, де розмовляють по-німецькому, в Богемії, недалеко від Карлсбада. «Місце смерті Валенштайна, відоме своїми численними гутами й папірнями». Що ж, мій друже, з цього виходить? — Очі його спалахнули, й він переможно випустив зі своєї цигарки велику сизу хмару.

— Папір виготовлено в Богемії, — мовив я.

— Саме так. А людина, що писала лист, — німець. Чи помітили ви незвичайну побудову речення: «Такий відгук про вас ми звідусюди одержали»? Француз або росіянин так не напише. Лише німці поводяться так зі своїми дієсловами. Отже, зостається тільки дізнатися, чого хоче цей німець, що пише на богемському папері й воліє з’явитися в масці. Аж ось і він сам, якщо я не помиляюся; він розвіє всі наші сумніви.

Поки він говорив, я почув тупіт кінських копит та рипіння коліс екіпажа об край дороги; потім хтось рвучко смикнув дзвінок. Холмс аж присвиснув.

— Судячи з тупоту, парний екіпаж. Так, так, — вів далі він, ви зирнувши з вікна, — гарна маленька карета й пара красенів-огирів. По сто п’ятдесят гіней за кожного. Так чи ні, але тут чути гроші, Ватсоне.

— Мабуть, мені краще піти, Холмсе.

— Ні, що ви, докторе. Зостаньтеся. Що я робитиму без свого Босвелла? Справа обіцяє бути цікавою. Шкода, якщо ви проминете її.

— Але ваш клієнт...

— Дарма. Мені може знадобитись ваша допомога, і йому теж. Ось він іде. Сідайте в це крісло, докторе, й дивіться якнайу— важніше.

Повільні, важкі кроки, що лунали зі сходів та з коридору, принишкли перед самісінькими дверима. Потім хтось гучно й виразно постукав.

— Заходьте! — мовив Холмс.

Увійшов чоловік геркулесової статури, зростом не менше шести футів і шести дюймів. Одягнений він був розкішно, але в Англії цю розкіш вважали б за несмак. Рукави та вилоги його двобортного пальта були оторочені товстими смугами каракулю; темно-синій плащ, накинутий на плечі, був підбитий червоногарячим шовком і застебнутий на шиї пряжкою з блискучим берилом. Чоботи, халяви яких були вище литок, обшиті зверху коштовним бурим хутром, посилювали враження якоїсь варварської пишноти. В руці він тримав капелюх з широкими крисами, а верхню частину обличчя, аж до вилиць, затуляла чорна маска; її він, мабуть, надів, коли входив до кімнати, бо ще не встиг опустити руку. Нижня частина обличчя виявляла в ньому вольову людину, бо товста, висунута вперед губа і довге, пряме підборіддя свідчили про його рішучість, яка межує з упертістю.

— Чи одержали ви мій лист? — спитав він низьким, хрипкуватим голосом, з помітною німецькою вимовою. — Я писав, що приїду до вас. — Він переводив погляд то на мене, то на Холмса, не знаючи, до кого звернутися.

— Сідайте, будь ласка, — мовив Холмс. — Це мій друг і колега доктор Ватсон, що іноді люб’язно допомагає мені в роботі. З ким маю честь розмовляти?

— Можете звати мене графом фон Краммом, богемським шляхтичем. Гадаю, що цей джентльмен, ваш друг, — людина гідна й чесна, тож я можу довірити йому найважливішу справу. Якщо ж ні, то я волів би переговорити з вами наодинці.

Я підвівся, щоб іти, але Холмс схопив мене за руку й посадив назад у крісло.

— Ми обидва вислухаємо вас, — сказав він. — При цьому джентльмені ви можете говорити те саме, що сказали б віч-на-віч.

Граф знизав своїми широкими плечима.

— Тоді насамперед, — мовив він, — я мушу взяти з вас слово, що ця справа залишатиметься в повній таємниці два роки; після того вона вже не матиме жодної ваги. Нині ж, однак, можна без перебільшення сказати, що вона така серйозна, що може вплинути на долю Європи.

— Я обіцяю, — відповів Холмс.

— Я так само.

— Пробачте, що я в масці, — вів далі наш дивний відвідувач. — Ясновельможна особа, якій я служу, схотіла, щоб агент її залишався для вас невідомим, і я мушу зізнатися, що титул, який я назвав, насправді мені не належить.

— Я знаю це, — сухо сказав Холмс.

— Обставини такі дражливі, що треба вжити всіх заходів, щоб запобігти величезному скандалові, який може завдати серйозної ганьби одній із королівських родин Європи. Одне слово, справа пов’язана з родиною Ормштайнів, спадкоємних королів Богемії.

— Це я теж знаю, — пробурмотів Холмс, умостившися зручніше в кріслі й заплющивши очі.

Наш відвідувач із деяким подивом поглянув на байдужу, ледачу людину, яку йому, безперечно, рекомендували як найпроникливішого та найзавзятішого детектива Європи. Холмс поволі розплющив очі й нетерпляче позирнув на свого велетня-клієнта.

— Якщо ваша величність зроблять ласку розповісти про цю справу, — зауважив він, — мені легше буде щось порадити вам.

Чоловік скочив зі стільця і в нестримному хвилюванні став походжати туди-сюди по кімнаті. Потім відчайдушно зірвав з обличчя маску й жбурнув її на підлогу.

— Ваша правда! — скрикнув він. — Я король. Навіщо це приховувати?

— Справді, навіщо? — пробурмотів Холмс. — Ваша величність іще не почали говорити, а я вже знав, що переді мною Вільгельм Ґотсрайх Сиґізмунд фон Ормштайн, ерцгерцог Кассель-Фельштайнський і спадкоємний король Богемії.

— Але ж ви розумієте, — сказав наш відвідувач, сідаючи знову й проводячи рукою по високому білому чолі, — ви ж розумієте, що я не звик сам братися до таких справ. Проте ця справа така дражлива, що я не можу довірити її будь-кому, ризикуючи опинитися в чиїхось руках. Я таємно приїхав з Праги саме задля того, щоб порадитися з вами.

— То прошу вас, — мовив Холмс, знову заплющивши очі.

— Якщо коротко, то це було так. Кілька років тому, під час тривалих відвідин Варшави, я познайомився з відомою авантюристкою Ірен Адлер. Це ім’я вам, безперечно, знайоме.

— Погляньте, будь ласка, в моєму записнику, докторе, — пробурмотів Холмс, не розплющуючи очей. Багато років тому він узяв собі за звичай занотовувати все, що стосується людей та подій, тож важко було назвати особу чи річ, про яку він не міг би одразу надати відомостей. Цього разу я знайшов життєпис Ірен Адлер між довідками про єврейського рабина й капітана, що написав розвідку про глибоководних риб.

— Покажіть-но! — мовив Холмс. — Так! Народилася в Нью-Джерсі 1858 року. Контральто — так! Ля Скала — так! Примадонна імператорської опери у Варшаві — так! Залишила оперну сцену — еге ж! Мешкає в Лондоні — саме так! Ваша величність, як я зрозумів, потрапили до тенет цієї молодої особи, необачно листувались із нею й тепер хотіли б повернути ці листи.

— Саме так. Але як...

— Ви таємно повінчалися?

— Ні.

— Залишили якісь папери чи свідоцтва?

— Ні.

— Тоді я не розумію вашої величності. Якщо ця молода особа схоче скористатися цими листами для шантажу або якоїсь іншої мети, то як вона доведе, що вони справжні?

— Там мій почерк.

— Дурниці. Почерк легко сфальшувати.

— Мій іменний папір.

— Украдений.

— Моя особиста печатка.

— Теж фальшована.

— Моя фотографія.

— Куплена.

— Але ми сфотографовані разом.

— Боже мій! Оце справді погано! Ваша величність припустилися великої помилки.

— Я був закоханий до нестями.

— Так, фотографія — то серйозна річ.

— Я тоді був кронпринцем. Я був юнаком. Мені й зараз лише тридцять.

— Її треба будь-що повернути.

— Ми намагалися, але не змогли.

— Вашій величності доведеться платити. Її треба купити.

— Вона не продасть її.

— Тоді викрасти.

— Ми пробували п’ять разів. Найняті мною грабіжники двічі перекопали весь її будинок. Коли вона подорожувала, ми обшукали її багаж. Двічі намагалися заманити її до пастки. Нічого не вдалося.