Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 80

— А я — ворога.

— Ворога?

— Так, ворога або радше здобич. Одне слово, Ватсоне, я нині взявся до прецікавої справи й сподівався дещо довідатися з безладних балачок курців, як робив це раніше. Якби мене впізнали в цій курильні, життя моє не варте було б і шеляга; я вже бував там у своїх справах, і негідник-хазяїн, матрос з Індії, заприсягся, що помститься мені. Позаду цього будинку, біля корабельні Святого Павла, є потаємні двері, які могли б розповісти багато дивовижних історій про те, що проносять через них глупої ночі.

— Як? Невже трупи?

— Так, трупи, Ватсоне. Можна стати багатієм, якщо одержувати по тисячі фунтів за кожного бідолаху, якого згубили в цій курильні. Це найстрашніша пастка на всьому березі Темзи, і я побоююсь, що Невіл Сент-Клер, який потрапив у неї, вже не повернеться додому. Але ми теж влаштуємо пастку. — Він сунув два пальці в рота і різко свиснув; у відповідь здалеку долинув такий самий свист, а потім ми почули торохтіння коліс і тупіт кінських копит.

— То як, Ватсоне, — мовив Холмс, коли з темряви виринула висока двоколка з двома жовтими ліхтарями, що кидали на дорогу два золоті промені світла, — ви поїдете зі мною чи ні?

— Якщо стану вам у пригоді...

— Вірний товариш завжди стане в пригоді, а літописець — тим паче. У моїй кімнаті в «Кедрах» є двоє ліжок.

— У «Кедрах»?

— Еге ж, так зветься садиба містера Сент-Клера. Я перебрався туди, поки веду свої розшуки.

— А де це?

— Недалеко від Лі, в Кенті. Треба проїхати миль із сім.

— Я нічого не розумію.

— Звичайно... Зараз ви довідаєтеся про все. Сідайте... Все гаразд, Джоне, ви нам більше не потрібні. Ось вам півкрони. Чекайте на мене завтра близько одинадцятої. Передайте-но мені віжки... Бувайте!

Він стьобнув коня батогом, і ми помчали нескінченними темними, порожніми вулицями, що ставали все ширшими, аж поки опинилися на великому мості з поруччям, під яким поволі текли каламутні річкові води. Потім знов потяглися понурі вулички з цегляними будинками; їхню тишу порушували лише важкі, розмірені кроки полісменів або пісні й крики пізніх гульвіс. Чорні хмари повільно сунули небом, і в прогалинах між ними то там, то тут мерехтіли одинокі зірки. Холмс мовчки правив конем, схиливши в глибокій задумі голову на груди; я сидів біля нього, силкуючись відгадати, про що він думає, і не наважувався перервати плин його думок. Ми проїхали кілька миль і вже перетинали смугу приміських вілл, коли він нарешті оговтався, струснув плечима й запалив люльку, як людина, неабияк задоволена тим, чого щойно домоглася.

— Ви наділені великим даром мовчання, Ватсоне, — мовив він. — Це робить вас незамінним товаришем. Але тепер мені треба з кимось побалакати, щоб розвіяти свої не дуже приємні думи. Просто не знаю, що сказати цій милій жінці, коли вона зустріне мене на дверях.

— Ви забули, що я нічого про це не знаю.

— Гадаю, я встигну розповісти вам усі подробиці справи, поки ми приїдемо до Лі. Вона здається простісінькою, а я тим часом не знаю, як до неї взятися. Кінців у ній, безперечно, багато, але за жоден із них не можна вхопитися як слід. Я розповім вам геть-чисто все, Ватсоне, — може, вам сяйне якась думка, бо я зовсім заблукав у довколишній темряві.

— Слухаю вас.

— Кілька років тому, у травні 1884 року, в Лі з’явився джентльмен на ім’я Невіл Сент-Клер, що мав, очевидно, добрі гроші. Він найняв велику віллу, розбив коло неї гарненький садок і зажив на всю губу. Згодом він потоваришував із сусідами й 1887 року одружився з дочкою тамтешнього броваря; тепер у них уже двоє дітей. Сталої роботи він не має, але бере участь у кількох комерційних підприємствах і зазвичай щоранку їздить до міста, вертаючись звідти потягом о сімнадцятій чотирнадцять, із Кенон-стріт. Містерові Сент-Клеру тридцять сім років, живе він скромно, він добрий чоловік і ніжний батько; усі знайомі відгукуються про нього якнайкраще. Додам, що боргів у нього, як я дізнався, лише на вісімдесят вісім фунтів десять шилінгів, а на поточному рахунку в банку — двісті двадцять фунтів. Отже, нема підстав припускати якісь проблеми з грошима.

Минулого понеділка містер Невіл Сент-Клер вирушив до міста раніше, ніж звичайно, сказавши, що в нього є дві важливі справи й що він привезе своєму синові коробку кубиків. Випадково того самого понеділка, невдовзі по його від’їзді, дружина одержала телеграму, що на її ім’я до Абердінського пароплавства надійшла невелика цінна посилка, на яку вона давно чекала. Якщо ви добре знаєте Лондон, то повинні пам’ятати, що контора цього пароплавства розташована на Фресно-стріт, яка відходить від Аппер-Свондам-Лейн, де ви знайшли мене цього вечора. Місіс Сент-Клер поснідала, поїхала до міста, купила там дещо, зайшла до контори, одержала свою посилку і о шістнадцятій тридцять п’ять подалася по Свондам-Лейн до вокзалу. Вам поки що зрозуміло?

— Звичайно, тут усе ясно.

Як ви пам’ятаєте, у понеділок була велика спека, і місіс Сент-Клер ішла поволі, роздивляючись, чи не трапиться поблизу кеб; до того ж їй дуже не сподобалася ця частина міста. Прямуючи вниз по Свондам-Лейн, вона несподівано почула крик і вся похолола, побачивши у вікні третього поверху якогось будинку свого чоловіка; він дивився на неї й навіть, як їй здалося, поманив її до себе. Вікно було відчинене, і вона добре розгледіла його обличчя, — воно було страшенно схвильоване, як потім вона повторювала. Чоловік відчайдушно простяг до неї руки і раптом зник так несподівано, наче його силоміць відтягли від вікна. Проте її гостре жіноче око встигло помітити дивну річ — він був у тому самому чорному піджаку, в якому поїхав до міста, але не мав на собі ні комірця, ні краватки.

Певна, що з ним скоїлося якесь лихо, вона збігла східцями вниз — у тому самому будинку з курильнею, де ви знайшли мене сьогодні ввечері, і, пробігши через передню кімнату, хотіла піднятися сходами, що вели на другий поверх. Але біля сходів вона натрапила на негідника-матроса, про якого я вам розповідав, і він з допомогою свого підручного-данця виштовхав її надвір. Охоплена божевільним жахом, вона кинулася бігти вулицею і, на щастя, зустріла на Фресно-стріт констеблів з інспектором, що здійснювали обхід. Полісмени подалися за нею і, незважаючи на впертий опір господаря, увійшли до кімнати, в вікні якої вона бачила містера Сент-Клера. Але там і знаку його не було. Та й на всьому поверсі не знайшли нікого, крім якогось бридкого каліки, що начебто там мешкав. І він, і матрос божилися, що тут із самого полудня більш нікого не було. Вони так рішуче все заперечували, що інспектор уже почав сумніватися, чи місіс Сент-Клер не помилилася, аж тут вона з криком кинулася до дерев’яної скриньки, що стояла на столі, й зірвала з неї вічко. Звідти посипалися дитячі кубики. То була іграшка, яку її чоловік обіцяв привезти з міста синові.

Ця знахідка й помітна розгубленість каліки переконали інспектора, що справа ця серйозна. Кімнати ретельно обшукали, й наслідки обшуку засвідчили, що скоєно мерзенний злочин. Передня кімната з поганенькими меблями слугувала там вітальнею; поряд була маленька спальня, вікно якої виходило на задній двір корабельні. Між корабельнею і будинком є вузький канал, що на час відпливу висихає, а з припливом наповнюється водою до чотирьох з половиною футів. Вікно спальні було широке й відчинялося знизу; під час огляду на підвіконні виявлено плями крові, ще декілька плям знайшли на дерев’яній підлозі. За завісою в передній кімнаті валялася одежа містера Сент-Клера — все, крім піджака. Його черевики, шкарпетки, капелюх, навіть годинник — усе було тут. Ніяких слідів насильства на одежі не виявлено, проте сам містер Сент-Клер безслідно зник. Утекти він міг лише через вікно, бо іншого виходу не було, але зловісні криваві плями на підвіконні свідчили, що навряд чи йому пощастило врятуватися, перепливши канал, та й приплив на час цієї трагедії був інтенсивніший.

Тепер — про негідників, що можуть бути причетні до злочину. Матроса знають як людину з непевним минулим, але з оповіді місіс Сент-Клер відомо, що через хвилину після того, як вона побачила у вікні чоловіка, він опинився внизу, біля сходів, тож матрос міг бути лише помічником злочинця. Сам він, звичайно, все заперечує, але каже, що й гадки не має про те, чим промишляє Х’ю Бун, його квартирант; як там опинилася одежа пропалого джентльмена, він пояснити не може.