Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 90

— Оскільки ми їдемо експресом, а пароплав відійде одразу після того, як ми прибудемо, то мені здається, що він нізащо нас не наздожене.

— Любий мій Ватсоне, адже я казав вам, що до такої людини слід підходити з тією самою розумовою міркою, що й до мене. Невже ви гадаєте, що якби на його місці був я, така дрібниця могла б мене спантеличити? А якщо ні, то чому ви так погано думаєте про нього?

— Що ж він може зробити?

— Те саме, що зробив би я.

— Тоді що зробили б ви?

— Замовив би спеціальний потяг.

— Але ж він однаково спізниться.

— Аж ніяк. Наш потяг зупиняється в Кентербері, а там завжди щонайменше чверть години треба чекати пароплав. Там він нас і наздожене.

— Виходить, ніби злочинці — ми, а не він. Накажіть заарештувати його, коли він приїде.

— Це зведе нанівець нашу тримісячну працю. Ми спіймаємо велику рибу, а дріб’язок повискакує з нашого невода. В понеділок усі вони будуть у наших руках. Ні, арешт зараз неприпустимий.

— Що ж тоді чинити?

— Нам треба висісти в Кентербері.

— А далі?

— А далі нам доведеться проїхати до Ньюгейвена, а звідти — до Дьєпа. Моріарті знову зробить те саме, що вчинив би я: він приїде до Парижа, побачить на вокзалі наші речі й чекатиме там два дні. А ми тим часом купимо собі пару дорожніх торбин, ушанувавши таким чином промисловість тих місць, якими мандруватимемо, й спокійненько вирушимо до Швейцарії через Люксембург та Базель.

У Кентербері ми вийшли й дізналися, що потяг до Ньюгейвена відходить лише через годину. Я все ще засмучено дивився на багажний вагон, який швидко зникав з моїми речами, коли Холмс смикнув мене за рукав і показав на колії:

— Він уже тут, як бачите!

Далеко, десь серед Кентських лісів, закурився тоненький димок. За хвилину на повороті, який вів до станції, з’явився інший потяг — лише на один вагон. Ми ледве встигли сховатися за якимись паками, коли він із гуркотом і ревом пролетів повз нас, дихнувши нам трохи не в обличчя струменем пари.

— Поїхав, — мовив Холмс, стежачи за вагоном, що підскакував і похитувався на рейках. — Проникливість нашого друга теж має свої межі. Було б справді дивом, якби він зробив ті самі висновки, що я, і діяв відповідно до них.

— А що б він зробив, якби наздогнав нас?

— Безперечно, спробував би мене вбити. Але я теж не чекав би на нього згорнувши руки. Питання зараз у тому, поснідати нам тут чи ризикнути померти з голоду й зачекати до Ньюгейвена.

Ще того самого вечора ми приїхали до Брюсселя й провели там два дні, а третього вирушили до Страсбурга. В понеділок уранці Холмс послав телеграму лондонській поліції, а ввечері на нас у готелі чекала відповідь. Холмс розпечатав її й з прокльоном жбурнув до каміна.

— Я мав про це здогадатися! — простогнав він. — Утік!

— Моріарті?

— Вони схопили всю банду, крім нього. Він один вислизнув. Звичайно ж, коли я поїхав, упоратися з ним їм не під силу. Але ж я був певен, що дав їм до рук усе. Мені здається, вам краще повернутись до Англії, Ватсоне.

— Чому?

— Тепер я став для вас небезпечним товаришем. Цей чоловік утратив усе. Він загине, коли повернеться до Лондона. Якщо я добре знаю його вдачу, тепер він спрямує всі свої зусилля на те, щоб помститись мені. Під час нашої короткої бесіди він сказав усе, і я певен, що він це виконає. Далебі, я радив би вам повернутися до ваших хворих.

Але мені, старому воякові й давньому другові, нелегко було його покинути в таку хвилину. З півгодини ми сперечалися про це, сидячи в страсбурзькому ресторані, й того самого вечора вирушили далі, до Женеви.

Цілий тиждень ми з приємністю блукали долиною Рони, а потім, проминувши Лейк, подалися через перевал Гемі, ще вкритий снігом, і через Інтерлякен до Майринґена. Це була чудова прогулянка — серед ніжної весняної зелені внизу й цнотливої білини снігу вгорі; проте мені було зрозуміло, що Холмс ані на мить не забуває про ту загрозу, яка нависла над ним. У затишних альпійських селах чи на безлюдних гірських стежках — усюди я бачив у його бистрих очах, у пильному погляді, яким він уважно вивчав лице кожного подорожнього, що мій друг твердо переконаний у невідворотній небезпеці, яка крадеться слідом за нами.

Пам’ятаю, як ми, проходячи через Гемі, йшли похмурим берегом Даубензеє і величезна каменюка зірвалася зі скелі, що височіла праворуч, скотилася вниз і з гуркотом упала в озеро позад нас. Холмс миттю піднявся на скелю й, витягнувши шию, почав озиратися на всі боки. Даремно наш провідник переконував його, що навесні це звичайна річ для тутешніх країв. Холмс нічого не відповів, лише всміхнувся мені, мов людина, яка давно вже передбачала всякі несподіванки.

І все ж попри свою настороженість він ніколи не сумував. Навпаки, я не пригадаю, щоб коли-небудь бачив його в бадьорішому настрої. Знову й знову він повторював, що якби суспільство нарешті здихалося професора Моріарті, він радо скінчив би свою діяльність.

— Здається, я маю право сказати, Ватсоне, що не зовсім марно прожив своє життя, — зауважив якось він. — Навіть якби мій життєвий шлях обірвався сьогодні, я все-таки міг би озирнутись на нього з задоволенням. Лондонське повітря завдяки мені стало чистішим. Більш ніж у тисячі справ, у розсліді яких я брав участь, я знав, що мої сили ніколи не стануть на боці зла. Останнім часом, щоправда, мене більше вабили загадки, поставлені самою природою, ніж ті поверхові проблеми, за які має відповідати наше недосконале суспільство. Того дня, Ватсоне, коли я увінчаю свою кар’єру тим, що спіймаю або знищу найнебезпечнішого і найспритнішого злочинця в Європі, ваші спогади добіжать кінця.

Тепер я стисло, але достоту викладу те, що ще залишилося розповісти. Мені нелегко зупинятися на цих подробицях, але я вважаю за свій обов’язок не проминути жодної з них.

Третього травня ми дісталися маленького містечка Майринґена й зупинилися в готелі «Англійський двір» у Петера Штайлера-старшого. Наш хазяїн був чоловік розумний і чудово говорив по-англійськи, бо три роки служив офіціантом у лондонському готелі «Ґровнер». За його порадою наступного дня, четвертого травня, ми вирушили в гори з наміром заночувати в селі Розенляу. Він особливо радив нам оглянути Райхенбахський водоспад, що на півдорозі нагору, але трохи вбік від стежки.

Це справді страшне місце. Потік, що здувся від талого снігу, спадає у бездонне провалля, й бризки води вилітають із нього, мов дим із охопленої вогнем будівлі. Міжгір’я, куди спадає потік, оточене блискучими, чорними мов вугілля скелями і внизу, на незмірній глибині, стає вузьким, мов колодязь, що нуртує й кипить, увесь час переповнюючись і шалено викидаючи воду назад, на зубчасті камені. Невпинний рух зеленої води, яка з ревом спадає вниз, щільна блискуча завіса бризків, що вихором здіймається вгору, — все це своїм постійним гуркотом доводить людину до запаморочення. Ми стояли біля краю, дивлячись у прірву, де блищала вода, яка далеко під нами розбивалася об чорне каміння, й дослухалися до шуму, схожого на людське бурмотіння, що лунав з безодні.

Стежку, якою ми зійшли нагору, прокладено півколом, щоб можна було звідусіль оглянути водоспад. Але закінчується вона урвищем, тож мандрівникові доводиться повертатися тією самою дорогою. Ми саме зібралися йти назад, коли побачили хлопчину-швейцарця, що біг до нас із листом у руці. На конверті стояв штемпель готелю, де ми зупинилися: виявилося, що цей лист надіслав мені його хазяїн. Він писав, що за кілька хвилин після того, як ми пішли, до готелю приїхала англійка, яка помирає від сухот. Вона провела зиму в Давосі, а тепер саме їхала до своїх друзів у Люцерн, коли по дорозі в неї раптом пішла горлом кров. Мабуть, їй зосталося жити не більше ніж кілька годин, але для неї було б великою втіхою бачити біля себе лікаря-англійця, тож якби я приїхав, то... і таке інше. Наприкінці добряга Штайлер запевняв мене, що він і сам буде безмежно вдячний мені, бо приїжджа леді цілком відмовляється від послуг лікаря-швейцарця, а отже, на ньому лежить велика відповідальність.