Пригоди Шерлока Холмса. Том 3 - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 29

— Я допоможу вам, але за однієї умови. Покличте лакея, і нехай він виконає мій наказ.

Без жодного слова герцог натис кнопку електричного дзвінка. Увійшов лакей.

— Ви, напевно, будете раді почути, — мовив до нього Холмс, — що лорда Солтайра знайдено. Герцог наказує негайно послати по нього карету до заїзду «Бойовий півень». А тепер, — сказав Холмс, коли усміхнений лакей побіг, — забезпечивши найближче майбутнє, ми можемо бути поблажливі до минулого. Я — особа неофіційна, тож оскільки справедливість буде відновлено, я не бачу потреби розповідати про все поліції. Щодо Гейза — то інша річ. На нього чекає шибениця, і я навіть пальцем не поворухну, щоб урятувати його. Чи розголосить він вашу таємницю — я не можу сказати, але ваша вельможність, звичайно, може дати йому зрозуміти, що зайві балачки тільки зашкодять. Поліція звинуватить його лише у викраденні хлопчика заради викупу. Якщо там не доскіпуватимуться, то я не бачу підстав наводити їх на якусь іншу версію. Але мушу попередити вас, ваша вельможносте, що подальше перебування містера Джеймса Вайлдера в цьому домі не принесе вам щастя.

— Я розумію, містере Холмсе: ми вже вирішили, що він назавжди залишить мене й вирушить шукати щастя до Австралії.

— Ви казали, ваша вельможносте, що саме Джеймс Вайлдер був причиною вашого сімейного нещастя. Чи не спробувати вам помиритись із герцогинею і знову налагодити зруйноване родинне життя?

— Про це я теж подумав, містере Холмсе. Сьогодні вранці я вже написав герцогині.

— Якщо так, — мовив Холмс, підводячись, — то ми з моїм другом, гадаю, можемо привітати себе з тим, що наші короткі відвідини Північної Англії мали добрі наслідки. Мені залишилося з’ясувати тільки одне питання. Коней цього Гейза підкували так, що їхні сліди були схожі на коров’ячі. Хто його навчив це зробити — чи не містер Вайлдер?

Герцог якусь хвилину помовчав, замислено насупивши брови. Потім відчинив двері до великої сусідньої кімнати, що виявилася справжнім музеєм. Він підвів нас до скляної вітрини в кутку й показав підпис:

«Ці підкови знайдено під час розкопок фортечного рову Голдернес-Холла. Вони призначалися для коней, але були викувані у вигляді коров’ячих ратиць. За доби середньовіччя барони Голдернеські, які промишляли розбоєм, користувалися ними для того, щоб збити погоню зі сліду».

Холмс підняв скло, послинив палець і провів ним по одній підкові. На пальці зосталася тонка плівка болотяного мулу.

— Дякую, — сказав він, закриваючи вітрину. — Це друге, що найбільше зацікавило мене у ваших північних краях.

— А перше?

Склавши чек навпіл, Холмс обережно сховав його в записник.

— Я людина небагата, — мовив він, засовуючи записник якнайглибше у внутрішню кишеню.

Чорний Пітер

Я ніколи не бачив свого друга в такому розквіті духовних сил, як 1895 року. Слава його чимдалі зростала, а практика більшала, і я лише з поваги до чужих таємниць не дозволю собі зробити й натяку на імена тих вельможних відвідувачів, яким випадало переступати наш скромний поріг на Бейкер-стріт. Проте Холмс, як і всі великі митці, жив самою лише любов’ю до мистецтва й ніколи, крім хіба що пригоди з герцогом Голдернеським, не просив великої винагороди за свої неоціненні послуги. Він був такий безкорисливий — чи такий незалежний — що часто відмовляв у допомозі шляхетним, багатим особам, якщо їхні таємниці не були йому до смаку, а тим часом просиджував цілі тижні над справою якогось бідного прохача, якщо вона була такою дивовижною, що дозволяла йому докласти все своє вміння.

Того пам’ятного 1895 року він розкрив багато цікавих і різноманітних справ: від розсліду причини смерті кардинала Тоски — на уклінне прохання Його Святості папи — до арешту Вільсона, продавця канарок, що був справжньою чумою Іст-Енду. Відразу після цих двох резонансних справ сталась трагедія у Вудменс-Лi, де за таємничих обставин загинув капітан Пітер Кері. Мої спогади про містера Шерлока Холмса були б неповні, якби я не вмістив серед них розповідь про цю дивну історію.

Першого липневого тижня мій друг так часто й надовго зникав з дому, що я розумів — він чимось заклопотаний. А те, що цими днями до нас раз по раз приходили якісь неотесані чолов’яги й розшукували капітана Безіла, свідчило про те, що Холмс працює, прибравши одне з своїх численних вигаданих прізвищ, аби приховати своє грізне ім’я. Він мав десь із п’ять затишних куточків на різних околицях Лондона, де міг вільно змінювати своє обличчя. Мені про цю справу він нічого не розповідав, а звичаю щось випитувати в нього за мною не водилося. Про те, куди спрямовано його розшуки, він уперше натякнув мені найдивнішим чином. Одного разу Холмс пішов кудись іще до сніданку, і тільки-но я сів за стіл, як він просто в капелюсі ступив до кімнати, несучи під пахвою, мов парасольку, величезний гарпун.

— О Боже, Холмсе! — вигукнув я. — Чи не хочете ви сказати, що прогулювались Лондоном з оцією штукою?

— Ні, я їздив лише до різника й назад.

— До різника?

— І повертаюся з чудовим апетитом. Хіба вам невідомо, любий мій Ватсоне, які корисні гімнастичні вправи перед сніданком? Але готовий побитись об заклад, що ви нізащо не вгадаєте, які то були вправи.

— Я й не гадатиму.

Він усміхнувся й налив собі кави.

— Якби ви зазирнули до комори крамниці Алардайса, то побачили б, що під стелею висить свиняча туша, а якийсь джентльмен у самій сорочці завзято коле її цією зброєю. Цим запальним джентльменом був я, і виявилось, що мені не до снаги пробити тушу одним ударом. Може, спробуєте ви?

— Нізащо в світі. Навіщо ви це робили?

— Бо це, як на мене, стосується таємничої пригоди у Вудменс-Лі. О, Гопкінсе! Я одержав вашу телеграму ввечері й саме чекав на вас. Проходьте й сідайте з нами.

Наш відвідувач був худорлявий жвавий чоловік років тридцяти, убраний у скромний твідовий костюм, хоча його постава виказувала звичку носити мундир. Я впізнав у ньому Стенлі Гопкінса, молодого поліційного інспектора, якому Холмс пророкував велике майбутнє, а той у свою чергу вважав себе за учня славетного детектива й захоплювався його виваженими методами.

— Ні, дякую, сер, я вже поснідав. Я ночував у місті, бо приїхав сюди з доповіддю.

— Про що ж ви доповідали?

— Про невдачу, сер. Про цілковиту невдачу.

— То ви анітрохи не просунулись уперед?

— Ні.

— Невже? Доведеться поглянути самому.

— Заради Бога, прошу вас, містере Холмсе! Це моя перша велика справа, а я не можу довести її до кінця. Господом благаю вас, допоможіть мені!

— Гаразд, гаразд. Я вже перечитав усі матеріали зі слідства, й досить уважно. До речі, що ви думаєте про той кисет для тютюну, який знайшли на місці злочину? Може, в ньому і є ключ?

Гопкінс здивовано глянув на нього.

— Це кисет самого небіжчика, сер. Там усередині — ініціали. І зроблено його з тюленячої шкіри, — він здавна полював тюленів.

— Але при ньому не знайшли люльки.

— Так, сер, люльки не знайшли. Він справді курив дуже мало, проте міг тримати тютюн для приятелів.

— Безперечно. Я згадав про це тільки тому, що якби сам узявся за цю справу, то розпочав би свої розшуки саме з кисета. Але мій друг, доктор Ватсон, досі нічого не знає про цю історію, та й мені не завадило б іще раз її послухати. Розкажіть нам кількома словами про найголовніше.

Стенлі Гопкінс дістав з кишені аркуш паперу:

— У мене тут є деякі відомості про життя покійного капітана Пітера Кері. Він народився 1845 року, тож тепер йому було п’ятдесят літ. Це був найхоробріший і найщасливіший з усіх китобоїв. З 1883 року він командував китобійним судном «Морський одноріг» у Данді. Того ж року здійснив кілька вдалих рейсів, а наступного, 1884, вийшов у відставку. Потім кілька літ мандрував і врешті купив невелику садибу Вудменс-Лi біля Форест-Роу, в Сасексі. Там він прожив шість років і тиждень тому загинув.