Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 12

Він сидів, запихаючи рот грінкою, й очі його лукаво виблискували, кепкуючи з мого збентеження. Його чудовий апетит міг стати запорукою успіху — я зберіг незабутні спогади про ті дні та ночі, коли Холмс навіть не думав про їжу, бо його стривожений мозок розгадував загадки, а худе, енергійне обличчя ставало ще зморенішим від напруженої розумової праці. Нарешті він запалив люльку, сів біля каміна й почав повагом говорити, ніби розмірковуючи вголос:

— Брехня, Ватсоне, велика, зухвала, злочинна брехня — ось що зустріло нас за цими дверима! Це наша вихідна точка. Вся історія, що її розповів Баркер, — брехня. Але Баркерову історію підтвердила місіс Дуглас. Отже, вона брехала так само. Обоє брехали, заздалегідь домовившись. Звідси постає питання: чому вони брешуть і чому так старанно приховують правду? Спробуймо, Ватсоне, разом відкинути брехню і відтворити правду.

Як я дізнався, що вони брешуть? Така недолуга витівка просто не може бути правдою. Погляньте-но! За їхніми свідченнями, вбивця менше ніж за хвилину після вбивства зняв з пальця жертви обручку, яка була під іншим перснем, повернув той перстень на місце — справжній убивця, напевно, цього нізащо не зробив би — й залишив біля трупа ту дивну картку. Все це, як на мене, просто неймовірно.

Погодьтеся, Ватсоне, — я надто шаную вас, щоб мені спало на думку, ніби ви з цим не погодитесь, — що обручку не могли зняти до вбивства. Те, що свічка горіла недовго, свідчить, що їхня розмова також була нетривалою. Невже Дуглас, про хоробрість якого ми стільки чули, міг би з власної волі віддати свою обручку? Ні, ні, Ватсоне, вбивця був наодинці з убитим при світлі лампи. Тут я не маю ані найменшого сумніву.

Причиною смерті був, очевидно, постріл з рушниці. Отже, він мав відбутися трохи раніше, ніж нам розповіли. Помилитись тут неможливо. Виходить, що ми маємо справу із заздалегідь обдуманою змовою двох осіб, які чули постріл, — містера Баркера та місіс Дуглас. Коли ж я переконався, що кривавий слід на підвіконні навмисне зробив Баркер, щоб навести поліцію на хибну думку, то довелося визнати, що проти них є вагомі докази.

Тепер поміркуймо, о котрій годині сталося вбивство. До пів на одинадцяту слуги ще не порозходились, тож до цього часу статися воно не могло. За чверть до одинадцятої всі вони пішли спати, крім Еймса, що саме був у коморі. Після того, як ви сьогодні залишили нас, я провів кілька невеличких дослідів і з’ясував, що жодного шуму, який Мак-Дональд здатен був зчинити в кімнаті, не було чути в коморі, коли всі двері зачинено.

З кімнатою економки становище дещо інше. Вона не така віддалена по коридору, і з неї долинає ледь чутний звук голосу, якщо говорити досить гучно. Звук пострілу стає тихішим, коли стріляють зблизька, — а це так, безперечно, й було. Отже, постріл не був гучним, але в нічній тиші його звук міг легко долинути до кімнати місіс Еллен. Вона, як нам відомо, трохи недочуває, проте все одно каже, що чула якийсь звук, схожий на грюкіт дверей, — за півгодини до того, як знялася тривога. За півгодини до тривоги — це якраз і виходить за чверть одинадцята. Я не маю жодного сумніву, що звук, який вона чула, був пострілом з рушниці: саме тієї миті й сталося вбивство.

Якщо це так, то ми повинні з’ясувати, що робили тоді містер Баркер та місіс Дуглас — у разі, якщо вбивство, звичайно, скоїли не вони, — від тієї хвилини, коли звук пострілу змусив їх зійти вниз, до чверті на дванадцяту, коли вони подзвонили й зібрали слуг. Що вони робили тоді й чому не зняли тривогу негайно? Ось питання, що стоїть перед нами. Відповівши на нього, ми знайдемо шлях до розгадки нашої загадки.

— Я певен, — мовив я, — що ті двоє давно вже про щось змовилися. Треба бути бездушною істотою, щоб отак сидіти й сміятися аби з ким через кілька годин після вбивства чоловіка.

— Саме так. Навіть її розповідь про те, що сталося, не робить їй честі як дружині. Я не бозна-який шанувальник жінок, — і вам добре це відомо, Ватсоне, — але з власного досвіду знаю, що небагато в світі знайдеться дружин, які дозволили б, щоб стороння особа не пустила їх до тіла мертвого чоловіка. Якби я був одружений, Ватсоне, я не зміг би уявити собі, щоб моя дружина, маючи хоч якісь людські почуття, пішла геть з економкою в той час, коли я лежав би неживий за кілька ярдів від неї. Це недостойний вчинок. Навіть сторонній спостерігач здивувався б, помітивши таку бездушність жінки. Якби тут не було жодного іншого доказу, сам цей випадок викликав би підозру щодо змови.

— То ви гадаєте, що Баркер та місіс Дуглас причетні до вбивства?

— Яке відверте запитання, Ватсоне! — мовив Холмс, махнувши люлькою в мій бік. — Б’є, наче куля. Якщо ви уявите собі, що місіс Дуглас та Баркер знають правду про вбивство, але приховують її, тоді я відповім вам ствердно. Я певен, що це саме так. Але ваша підозра не має великої сенсу. Погляньмо на труднощі, які постають тоді на нашій дорозі.

Припустімо, що цю пару пов’язує злочинне кохання й вони вирішили позбутися людини, яка стоїть між ними. Це лише припущення, бо допит слуг та інших осіб цього не підтверджує. Навпаки, багато хто засвідчив, що Дугласи жили у великій злагоді.

— Хтозна, чи то правда, — заперечив я, згадавши усміхнене жіноче личко в саду.

— В усякому разі, вони справляли таке враження. Хай там що, але ця пара — надзвичайно хитрі люди. Вони обдурили всіх і вбили Дугласа. Здається мені, що він справді був людиною, над якою тяжіла небезпека...

— Ми знаємо про це лише з їхніх слів.

Холмс замислено поглянув на мене:

— Бачу, Ватсоне, що ви вже придумали версію, з якої випливає, ніби все сказане ними — цілковита брехня. Якщо так, то не існує ані погроз, ані таємного товариства, ані Долини жаху, ані майстра Мак... забув, як далі. Це якнайширше узагальнення. Погляньмо, до чого воно приведе нас. Вони вигадують цю історію з Долиною жаху. Потім залишають велосипед у саду — як доказ того, що тут побував хтось чужий. Пляма на підвіконні підтверджує цю думку. Так само й картка біля трупа, яку виготовив хтось із мешканців будинку. Все це свідчить на вашу користь, Ватсоне. А тепер звернімося до тих дивних фактів, що не мають місця у вашому припущенні. Чому з усіх видів зброї обрано саме обрізану рушницю — і до того ж американську? Як вони могли бути певні, що пострілу ніхто не почує? Місіс Еллен просто випадково не поцікавилась, чому тоді грюкнули двері. Чому ця лиха пара вчинила саме так, Ватсоне?

— Правду кажучи, я не можу цього пояснити.

— Далі: якщо дружина та її коханець надумали вбити чоловіка, то навіщо їм виставляти свою провину напоказ, знявши з пальця небіжчика обручку? Хіба це видається ймовірним, Ватсоне?

— Аж ніяк.

— І знову-таки, якби вам спало на думку покинути схований велосипед, то ви одразу, напевно, відмовилися б від неї, бо навіть найбільший недотепа скаже, що велосипед — то найважливіша річ для людини, яка змушена рятуватися втечею.

— Я нічого не можу тут пояснити.

— Але хіба може існувати така низка подій, щоб людський розум не знайшов їм пояснення? Просто так, заради вправи, без дошукування правди. Я спробую показати вам інший перебіг думок. Правду кажучи, це просто плід моєї уяви, але хіба уява — не мати правди?

Припустімо, що в житті цього Дугласа була якась ганебна, справді ганебна таємниця. Вона призвела до появи месника — якогось чужинця, не з тутешніх. Цей месник із якоїсь причини, — зараз я ще не можу пояснити її, — знімає з пальця небіжчика обручку. Помста може бути пов’язана з першим Дугласовим шлюбом, і обручку зняли у зв’язку з цим.

Перш ніж месник пішов, Баркер та місіс Дуглас опинилися в кімнаті. Убивця переконав їх, що будь-яка спроба заарештувати його призведе до розголосу ганебної таємниці. Вони погодилися відпустити його. Саме для того вони опустили міст, — це можна зробити без жодного шуму, — і знову підняли його. Злочинець з якоїсь причини вирішив, що йому буде безпечніше тікати пішки, ніж на велосипеді. Через те він залишив велосипед там, де його навряд чи могли знайти, поки він не втече. Все це цілком можливо, хіба не так?