Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 79

Була вже темна ніч, коли ми з чоловіком, як звичайно, пішли годувати звіра. Ми несли з собою сире м’ясо у відрі. Леонардо причаївся за великим фургоном, повз який ми проходили до клітки. Він чомусь завагавсь і не встиг ударити його одразу, але потім навшпиньках пішов за нами, і я почула, як кийок пробив голову моєму чоловікові. Серце моє радісно забилося. Я хутко підбігла до великої лев’ячої клітки й зняла защіпку на дверцятах.

А потім сталося найстрашніше. Ви, мабуть, знаєте, як швидко ці тварини реагують на людську кров, як вона їх збуджує. Якесь дивовижне чуття одразу підказало звірові, що тут є здобич. Тільки-но я відімкнула клітку, як він вискочив на волю й накинувся на мене. Леонардо міг би мене врятувати, якби підбіг ближче. Зі своїм кийком він легко упорався б зі звіром. Але він розгубився. Я почула, як він закричав з жаху, і побачила, як він кинувся геть. Тієї самої миті лев’ячі ікла вп’ялись у моє обличчя. Я спробувала відштовхнути долонями цю величезну закривавлену пащу, яка пашіла смердючим диханням, і покликала на допомогу. Потім почула, що прокинувся весь табір, і до мене підбігло кілька людей. Серед них були Леонардо, Ґріґс та інші, і вони вирвали мене зі звірячих лап. Це останній мій спогад за багато довгих місяців, містере Холмсе. Коли ж нарешті я одужала й побачила себе в дзеркалі, то прокляла того лева — о, як я проклинала його! — не за те, що він понівечив мою красу, а за те, що залишив мене живою. У мені жило одне бажання — бажання самотності, містере Холмсе, — і я мала досить грошей, щоб задовольнити його. Більш нічого мені не зоставалося, і я більш нічого не зробила. Жалюгідна поранена тварина, що чекає в клітці на свою смерть, — отакий кінець Юджинії Рондер.

Ми довго сиділи мовчки, коли нещасна жінка скінчила свою розповідь. Потім Холмс поклав їй на плече свою довгу руку з таким співчуттям, яке я нечасто бачив у нього.

— Бідолашна дівчино, — мовив він, — бідолашна дівчино! Зигзаги долі часто важко зрозуміти. Якщо вона нічим не винагороджує нас, то весь світ здається нам жорстоким... Але що сталося з Леонардо?

— Я більш ніколи не бачила його і не чула про нього. Але не судила його, бо бачила, на що мене обернув звір. Жіноче кохання — річ непроста. Він покинув мене в звірячих пазурах, він покинув мене в злиднях, і все ж я не змогла послати його на каторгу. І зовсім не тому, що сама боялася покарання. Хіба є щось страхітливіше, ніж моє теперішнє життя? Але доля Леонардо була в моїх руках.

— А тепер він мертвий?..

— Так, місяць тому він утопився, купаючись неподалік від Марґейта. Я прочитала в газеті про його смерть.

— А що він зробив з тим кийком із п’ятьма цвяхами, такою незвичайною і дивовижною річчю в усій цій історії?

— Не можу сказати, містере Холмсе. Біля табору була крейдяна копальня з глибоким зеленкуватим ставком. Може, на дні цього ставка...

— Гаразд, гаразд, це вже не має значення. Справу закрито.

— Так, — мовила жінка, — справу закрито.

Ми підвелися, щоб іти, але щось у голосі місіс Рондер насторожило Холмса. Він швидко обернувся до неї.

— Ваше життя належить тільки вам, — сказав він. — Бережіть його.

— А кому воно потрібне?

— Як вам сказати? Взірець терпіння, з яким переносять страждання, — ось найкращий з уроків для нашого неспокійного світу.

У відповідь на ці слова місіс Рондер підняла вуаль і ступила до світла.

— Не знаю, чи змогли б ви це перенести, — мовила вона.

Це було щось жахливе. Жодними словами не описати те обличчя, яке ми побачили. Двоє живих, чудових карих очей дивилися на нас з огидної руїни, що колись була чарівним личком. Холмс із жалем зробив заперечливий жест рукою, і ми вийшли з кімнати.

Двома днями пізніше, коли я завітав до свого друга, він з гордістю показав мені маленьку синю пляшечку на полиці каміна. Я взяв її до рук. На ній була червона наліпка з написом «отрута». Відкривши її, я відчув приємні пахощі мигдалю.

— Синильна кислота? — запитав я.

— Так. Надійшла поштою. З листом: «Надсилаю вам свою спокусу. Послухаюсь вашої поради». Гадаю, Ватсоне, нам відоме ім’я тієї хороброї жінки, яка прислала її.

Пригода в садибі Шоскомб [60]

Шерлок Холмс уже тривалий час сидів, схилившись над мікроскопом. Нарешті він випроставсь і переможно глянув на мене.

— Це клей, Ватсоне, — сказав він. — Безперечно, клей. Подивіться на ці кульки!

Я нахилився до окуляра й підкрутив чіткість.

— Оці волоски — ворсинки з твідового пальта. Сірі грудки — звичайно, пил. А бурі кульки посередині — не що інше, як клей.

— Гаразд, — мовив я, усміхнувшись, — повірю вам на слово. Що ж із цього випливає?

— Та це ж чудовий доказ! — відповів він. — У Сент-Панкраській справі, яку ви, напевно, пам’ятаєте, поряд з убитим полісменом знайшли кашкет. Обвинувачений заперечує, що це його річ. Але він майструє рами до картин і раз у раз бере до рук клей.

— Хіба ви бралися за цю справу?

— Ні, мій приятель Мерівейл із Скотленд-Ярду попросив, щоб я допоміг йому в ній розібратись. Відтоді, як я викрив отого фальшивомонетника, виявивши цинкові й мідяні ошурки на швах його манжетів, поліція почала цінувати вагу дослідів з мікроскопом. — Холмс нетерпляче позирнув на годинник. — До мене має завітати новий відвідувач, але щось запізнюється. До речі, Ватсоне, чи знаєтеся ви на перегонах?

— Авжеж. Я віддав за це захоплення половину своєї військової пенсії.

— У такому разі прошу вас бути моїм підручним консультантом. Чи говорить вам про щось ім’я сера Роберта Норбертона?

— Звичайно ж, говорить. Він мешкає в старовинній садибі Шоскомб, а я чудово її знаю, бо колись провів там літо. Баронет Норбертон цілком міг би потрапити в коло ваших зацікавлень.

— Як саме?

— Він одшмагав батогом Сема Брюера, відомого лихваря з Керзон-стрит, що біля Ньюмаркетського пустища. Мало його не вбив.

— О, це вже цікаво. Він часто дозволяє собі таке?

— Так, узагалі він має славу неврівноваженої людини. Він — один з найзавзятіших конярів Англії. Належить до тих людей, що народилися з запізненням. За доби Регентства [61] з нього був би справжній світський джиґун — боксер, атлет, верхівець, шанувальник жіночої краси і при цьому так заплутаний у боргах, що навряд чи виборсається коли з їхніх тенет.

— Чудово, Ватсоне! Гарний портрет. Я немовби побачив цю людину навіч. А чи могли б ви розповісти мені щось про саму садибу Шоскомб?

— Хіба те, що вона стоїть посеред Шоскомбського парку і в ній є відома тренувальна стайня.

— І головний тренер там — Джон Мейсон, — додав Холмс. — Ні. Не дивуйтеся моїй обізнаності, Ватсоне, бо я оце тримаю лист від нього. Але краще балакаймо далі про Шоскомб. Здається, що ми натрапили на цікаву тему.

— Варто згадати й про шоскомбських спанієлів, — мовив я. — Про них можна почути на всіх собачих виставках. Найкраща порода в Англії. І до того ж справжня гордість господині садиби.

— Тобто дружини сера Роберта?

— Сер Роберт ніколи не був одружений. І поки що, наскільки мені відомо, не має такого наміру. Він живе разом зі своєю овдовілою сестрою, леді Беатріс Фолдер.

— Тобто ви хочете сказати, що вона живе в нього?

— Ні, ні. Садиба належала її покійному чоловікові, серу Джеймсу. Норбертон не має на неї жодних прав. Садиба приносить господині невелику щорічну ренту.

— І ці гроші розтринькує її брат Роберт?

— Мабуть, так. У цього чолов’яги пекельний норов, і жити з ним їй нелегко. Проте я чув, що вона дуже прихильна до свого брата. Але що ж усе-таки сталося в Шоскомбі?

— Про це я й сам хотів би дізнатися. А ось, здається, і той, хто зможе нам усе розповісти.

Відчинилися двері, і хлопчина-служник провів до нас високого, чисто поголеного чоловіка з суворим обличчям, яке трапляється лише в тих людей, що приборкують коней або вишколюють юнаків. Містер Джон Мейсон, звичайно, мав владу й над кіньми, й над конюхами, тож і поводився з ними, напевно, однаково. Він холодно вклонився й сів у крісло, яке запропонував йому Холмс.