Собака Баскервілів - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 3

Сусіди пробачили б йому всі його гріхи, адже святі ніколи не оселялися в наших місцях, але Гуго був схильним до бездумних і жорстоких жартів, що й зробило ім’я його притчею во язицех у всьому Девоні. Сталося так, що цей Гуго покохав (якщо тільки можна назвати його темну пристрасть таким чистим словом) юну дочку одного фермера, чиї землі лежали поблизу маєтку Баскервілів. Але дівчина, відома своєю скромністю й чеснотами, боялася самого його імені й усіляко уникала Гуго.

І от якось (а це було в Михайлів день) Гуго Баскервіль вибрав зі своїх товаришів шістьох найвідчайдушніших, прокрався до ферми і, знаючи, що батька й братів дівчини саме немає вдома, викрав її. Повернувшись у Баскервіль-Хол, він сховав свою бранку в одному з верхніх покоїв, а сам, за звичкою, влаштував бенкет з товаришами. Нещасна мало не збожеволіла, слухаючи спів, п’яні вигуки й брутальну лайку, що лунали знизу, адже, за свідченням тих, хто знав Гуго Баскервіля, напідпитку він лаявся так, що, здавалося, ці богохульні слова можуть спопелити людину на місці, яка осквернила ними свої вуста. Страх довів дівчину до того, що вона наважилася на вчинок, від якого відмовився б і найсміливіший, а саме: вилізла на карниз, спустилася на землю по стеблах плюща, що обплітав (і досі обплітає) південну стіну замку, і побігла болотом до рідної домівки, що за три милі від Баскервільського маєтку.

Невдовзі Гуго залишив гостей, щоб віднести своїй бранці їжу та питво, а можливо, в його думках було й щось гірше, але побачив, що клітка спорожніла і пташка утекла.

І тоді в нього наче вселився диявол: злетівши сходами вниз до бенкетної зали, він заскочив на стіл, порозкидав фляги й тарелі та привселюдно заприсягнувся віддати свої тіло та душу силам зла, аби тільки наздогнати втікачку. І поки співтрапезники його стояли, вражені люттю, що вирувала в ньому, один з них, найбільш безсердечний або нетверезий, крикнув, що треба пустити по сліду собак. Почувши такі слова, Гуго вибіг із замку, наказав конюхам осідлати його ворону кобилу й спустити собак. Давши їм понюхати хустинку, загублену дівчиною, поскакав слідом за галасливою собачою зграєю по залитому місячним сяйвом болоту.

Співтрапезники його певний час стояли мовчки, спочатку навіть не втямивши, чому здійнялася така метушня. Та раптом їхній затуманений винними випарами розум збагнув, яка чорна справа чинитиметься на просторах торф’яних боліт. І тут усі здійняли ґвалт: хто вимагав коня, хто пістолета, хто ще одну флягу вина. Згодом, трохи оговтавшись, вони всією компанією з тринадцяти чоловік, скочили на коней і приєдналися до погоні.

Місяць сяяв яскраво, усі переслідувачі скакали тим шляхом, яким, за їхніми розрахункам, мала втікати дівчина, якщо вона хотіла дістатися рідної домівки.

Проїхавши милю або дві, вони зустріли пастуха з чередою й запитали, чи не бачив він погоні. А той, як оповідають, спочатку не міг вимовити жодного слова від страху, але потім усе-таки зізнався, що бачив нещасну дівчину, слідами якої мчали собаки. „Але я бачив і щось інше, — додав він. — Гуго Баскервіль проскакав повз мене на вороній кобилі, а за ним мовчки біг собака, і не дай мені Боже ще коли-небудь побачити таке пекельне кодло!“

П’яні сквайри вилаяли пастуха й поскакали далі. Та незабаром мороз пробіг у них по шкірі: спочатку вони почули тупіт копит, а потім ворона кобила, вся в піні, проскакала повз них без вершника і з опущеними віжками. Нажахані гульвіси збилися докупи, але все-таки їхали далі, хоча кожен з них, якби був тут сам, без товаришів, радо повернув би свого коня назад. Вони повільно просувалися вперед і нарешті побачили собак. Уся зграя, яка здавна славилась чистотою породи й скаженістю, жалібно скавучала біля спуску в глибокий яр, деякі собаки крадькома відбігали вбік, а інші, наїжачившись і блискаючи очима, намагалися пролізти крізь вузьку розщелину, що відкривалася перед ними.

Зрозуміло, вершники зупинилися значно тверезішими, ніж були тоді, коли вирушали в дорогу. Більшість із них не зважувалася зробити вперед і кроку, але троє найсміливіших (або ж найбільш захмелілих) скерували коней углиб яру. І там їхнім очам відкрилася широка галявина, а на ній бовваніли два великих кам’яних стовпи, які стояли тут ще за незапам’ятних часів. Такі стовпи й нині трапляються на болотах.

Місяць яскраво освітлював галявину, посеред неї лежала нещасна дівчина, яка сконала від страху і втрати сил. Але не від її неживого тіла і не від нерухомого тіла Гуго Баскервіля, що лежав поруч, троє відчайдухів відчули, як волосся заворушилося у них на головах. Ні! Над Гуго стояло огидне чудовисько — величезний звір чорної масті, подібний до собаки, але вищий і більший за всіх собак, яких будь-коли доводилося бачити смертному. Цей монстр у них на очах роздер горлянку Гуго Баскервіля і, повернувши до них свою закривавлену морду, зблиснуло вогненними очима.

Нажахані, вони скрикнули і з лементом щодуху помчали геть болотами. Один з них, кажуть, помер тієї самої ночі, не в змозі витримати побаченого, а двоє інших до кінця своїх днів не могли оговтатися від тяжкого потрясіння.

Такий, діти мої, переказ про собаку, що заподіяв стільки лиха нашому роду. І якщо я вирішив записати його, то лише сподіваючись на те, що відоме менше мордує нас жахом, аніж почуті десь вигадки.

Чи є сенс заперечувати, що багато хто в нашому роду помер раптовою, страшною, таємничою смертю? Тож нехай не полишить нас невисловлювана милість провидіння, тому що воно не каратиме безневинних, народжених після третього й четвертого коліна, яким, як сказано в Євангелії, загрожує помста. І цьому провидінню довіряю я вас, діти мої, і заклинаю: остерігайтеся виходити нічної пори на болото, у час цілковитого панування сил зла.

(Написано рукою Гуго Баскервіля для синів Роджера й Джона; наказую їм тримати все це в таємниці від сестри їхньої, Елізабет)».

Прочитавши цю дивну оповідь, доктор Мортімер підняв окуляри на чоло і втупився у містера Шерлока Холмса. Той позіхнув і кинув недопалок у комин.

— І що ж? — сказав він.

— Вам це нецікаво?

— Це цікаво для тих, хто полюбляє казки.

Доктор Мортімер вийняв з кишені складену вчетверо газету:

— Гаразд, містере Холмс. Тепер ми познайомимо вас із сучаснішим матеріалом. Ось номер «Девонширської хроніки» від чотирнадцятого червня цього року. Тут розміщено короткий звіт про факти, встановлені у зв’язку зі смертю сера Чарльза Баскервіля, що спіткала його за кілька днів до цього.

Мій друг трохи посунувся уперед, і його погляд одразу став зацікавленим. Поправивши окуляри, доктор Мортімер почав:

«Раптова смерть сера Чарльза Баскервіля, можливого кандидата від партії лібералів на майбутніх виборах, сколихнула увесь Середній Девоншир. Хоча сер Чарльз не так давно влаштувався в Баскервіль-Холі, він устиг своєю привітністю та щедрістю зажити любові та поваги всіх, кому доводилося мати з ним справу. У дні панування нуворишів [3] приємно знати, що нащадок давнього роду зміг власноруч нажити собі статків і спрямувати їх на відновлення колишньої величі свого імені. Як відомо, сер Чарльз проводив досить прибуткові операції в Південній Африці. На противагу тим людям, які не зупиняються доти, доки колесо фортуни не повернеться проти них, він із притаманною йому тверезістю думки реалізував свої доходи й повернувся до Англії з солідним капіталом. У Баскервіль-Холі сер Чарльз оселився лише два роки тому, але чутки про різні вдосконалення й плани перебудови маєтку, які припинилися через його смерть, уже встигли поширитися.

Бездітний, він не раз висловлювався щодо наміру обдарувати ласкою своїх земляків, і багато хто з місцевих мешканців має особистий привід оплакувати його передчасну загибель. Про щедрі доброчинні пожертвування сера Чарльза як у місцевому масштабі, так і в масштабі всього графства неодноразово згадувалося на сторінках нашої газети.

Не можна сказати, що слідству вдалося повністю з’ясувати обставини смерті сера Чарльза Баскервіля, хоч воно все-таки зупинило чутки, породжені місцевими забобонними розумниками. У нас немає жодних підстав вважати, що смерть настала не з природних причин.