Собака Баскервілів - Дойл Артур Игнатиус Конан. Страница 8

— Здається, ми вступили в царину здогадів, — зауважив доктор Мортімер.

— Скажіть краще — в царину, де зважуються всі можливості для того, аби вибрати з них найбільш правдоподібну. Це наукове використання сили уяви, що у фахівців завжди працює на твердій матеріальній основі. Ви, звичайно, назвете це чистим здогадом, але я майже певен, що адресу писали в якомусь готелі.

— Чому ви так думаєте?

— Огляньте уважніше конверт, і ви побачите, що автору листа не пощастило з письмовим приладдям. Перо двічі перечепилося на одному слові, і його довелося тричі вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Отже чорнила було мало, лише на самісінькому дні. Власне перо й чорнильницю рідко доводять до такого стану, а щоб і те, й інше відмовлялося служити — це випадок непересічний. Але, як ви знаєте, в готелях інших пер та інших чорнильниць майже не буває. Так, я майже без вагань скажу, що якби нам удалося обстежити всі кошики для паперів у всіх готелях поблизу від Черінґ-Кросса й виявити там залишки порізаної передовиці «Таймс», ми одразу знайшли б автора цього дивного послання… Стривайте! Стривайте! Що це?

Він почав уважно вдивлятися в аркуш, на який було наклеєно слова, тримаючи його на відстані одного-двох дюймів від очей.

— Ну що?

— Ні, нічого, — сказав Холмс і поклав листа на стіл. — Папір зовсім гладенький, навіть без водяних знаків. Ні, ми вичавили з цього цікавого листа все, що можна було. А тепер, сер Генрі, розповідайте: чи не трапилося з вами чогось неймовірного відтоді, як ви приїхали до Лондона?

— Та ні, містере Холмс, начебто нічого такого не трапилося.

— Ніхто вас не підстерігав, не вистежував?

— Я, здається, потрапив у якийсь детективний роман, — сказав наш гість. — Кому може спасти на думку встановлювати за мною стеження?

— Трохи згодом ми поговоримо й про це. А поки подумайте: невже вам і справді нема чого нам розповісти?

— Це вже залежить від того, що ви вважаєте гідним вашої уваги.

— Усе, що так чи так виходить за рамки звичайного плину життя.

Сер Генрі всміхнувся:

— Майже все моє дитинство і юність минули в Сполучених Штатах і в Канаді, тому англійський спосіб життя для мене поки що незвичний. Але навряд чи у вас вважається нормальним, якщо в людини раптом зникає черевик.

— Ви втратили одного черевика?

— Друже мій, — вигукнув доктор Мортімер, — то вашого черевика просто кудись заховали! Він знайдеться. Чи варто турбувати містера Холмса через такі дрібниці!

— Але ж він запитує, чи не трапилося зі мною чогось незвичайного.

— Цілком резонно, — сказав Холмс. — Мене цікавить кожна подробиця, якою безглуздою ви б її не вважали. То у вас зник черевик?

— Так, але, можливо, його справді кудись заховали. Учора ввечері я виставив черевики за двері, а вранці там виявився лише один. Від коридорного мені так і не вдалося домогтися чіткої відповіді. А найприкріше те, що цю пару я придбав недавно, на Стренді, і навіть не встиг обновити її.

— Ви віддали чистити нові черевики? Навіщо?

— Вони світло-коричневі. Тому я велів почистити їх темною ваксою.

— То після приїзду до Лондона ви одразу ж вирушили купувати черевики?

— Я взагалі ходив по крамницях. Доктор Мортімер склав мені компанію. Річ у тім, що коли вже людині випадає стати власником великого маєтку, то слід відповідно і вдягатися, а я, живучи на Заході, дещо занедбав свій гардероб. Поміж іншим я купив і ці черевики — вартістю шість доларів! — а от узутися в них так і не встиг.

— Якщо це крадіжка, то досить безглузда, — сказав Шерлок Холмс. — Зізнаюсь, я згоден з доктором Мортімером: ваш черевик незабаром знайдеться.

— А тепер, джентльмени, — рішуче заговорив баронет, — годі мені міркувати над тим, що мені невідомо. Час вам дотриматися свого слова і пояснити мені, до чого ви ведете.

— Законна вимога, — погодився Холмс. — Докторе Мортімер, мені здається, ви самі маєте розповісти серові Генрі про все, про що розповідали нам.

Підбадьорений цим проханням, наш учений друг вийняв із кишені рукопис і газету й слово в слово повторив свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав дуже уважно, іноді перериваючи доктора здивованими вигуками.

— Та-ак, чудова ж мені дісталася спадщина! — сказав він, коли тривале оповідання скінчилося. — Про собаку я, звичайно, ще з дитинства чув. Легенду розповідали в нашій родині, хоча досі я не надавав їй ніякого значення. Що ж до дядькової смерті, то в мене так усе переплуталося в голові, що я нічого не можу зрозуміти. Як на мене, ви самі не знаєте, до кого тут треба було звертатися — до священика чи до полісмена.

— Істинна правда.

— А тепер ще цей лист, якого я отримав. Він, вочевидь, якось пов’язаний із загальним перебігом подій.

— Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, — сказав доктор Мортімер.

— І цей «хтось», очевидно, прихильний до вас, — сказав Холмс, — якщо попереджає про небезпеку.

— А може навпаки — комусь вигідно віджахнути мене від Баскервіль-Холу?

— Це теж цілком імовірно… Я вам дуже вдячний, докторе Мортімер, що ви запропонували мені таке цікаве, складне завдання. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати, можна вам їхати до Баскервіль-Холу чи ні.

— А чому б мені туди не поїхати?

— Очевидно, це небезпечно.

— Звідки ж ця небезпека — від нашого сімейного страховиська чи від людей?

— Це нам і слід з’ясувати.

— Хай там що, але моя відповідь буде такою: ні пекельні сили, ні людська підступність мене тут не втримають. Я поїду до будинку своїх прародичів. Це остаточне рішення. — Його темні брови зійшлися в одну лінію, по смаглявому обличчю розлилася фарба. Баскервілівська неприборканість явно давала про себе знати й у цьому останньому нащадкові їхнього роду. — Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося від вас почути. Не так-то просто одразу все засвоїти й вирішити, що робити далі. Мені хотілося б годинку побути на самоті й усе обміркувати. Знаєте що, містере Холмс? Зараз пів на дванадцяту, і я вирушаю до себе в готель. Що, коли ви й ваш друг доктор Ватсон прийдете до нас на обід годині о другій? На той час я щось надумаю.

— Вас це влаштовує, Ватсоне?

— Цілком.

— Тоді ми приїдемо. Викликати для вас кеб?

— Ні, я краще прогуляюся, трохи прийду до тями після наших розмов.

— Я залюбки до вас приєднаюся, — сказав його супутник.

— То побачимося о другій. До зустрічі, щасти вам.

Ми чули, як наші відвідувачі спустилися сходами і зачинили за собою вхідні двері. Холмс миттєво змінився — від його млявості не залишилося й сліду, він знову став людиною дії.

— Одягайтеся, Ватсоне, швидше. Не можна втрачати ані секунди.

Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і за дві-три хвилини повернувся вже в сюртуку.

Ми помчали на вулицю. Докторів Мортімера і Баскервіля ще можна було побачити приблизно за двісті кроків від нас. Вони йшли в напрямку до Оксфорд-Стріт.

— Наздогнати їх?

— В жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не сумуватимете, то я з вами й поготів. Наші друзі таки праві: прогулятися в такий ранок — справжнє задоволення.

Він пришвидшив ходу, і відстань між нами й нашими недавніми відвідувачами потроху скоротилася наполовину. Зберігаючи цю дистанцію, ми звернули за ними на Оксфорд-Стріт, потім — на Ріджент-Стріт.

Біля однієї з крамниць сер Генрі й доктор Мортімер зупинилися, роздивляючись вітрину, і Холмс зупинився також. За секунду він раптом задоволено мугикнув і, простеживши напрямок його пильного погляду, я побачив, що на протилежному боці вулиці стоїть кеб, у вікні якого було видно людину. Кеб повільно рушив.

— От його нам і треба, Ватсоне! Ходімо. Постараємося хоча б роздивитися цю людину.

Тієї ж хвилини переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Одразу прочинилося верхнє віконечко, пасажир щось гукнув кебменові, і кеб стрімко помчав по Ріджент-Стріт. Холмс озирнувся, шукаючи вільний екіпаж, але марно — вільних не було. Тоді він кинувся в самісіньку гущавину вуличного руху за кебом, що швидко зникав удалині.