Століття Якова - Лис Володимир Савович. Страница 17

«Гадюка спершу з’їдає її голос, цеї пташини, потому очі, а вже далі й самого жайворонка», — ось як казала бабця.

А чоловік, перед яким спинилася Оленка, сказав інакше:

— Ну, здрастуй, моя дівчинко. Чому ти не обіймеш любого татуся?

Голос був лагідним-лагідним і крижаним воднораз.

Батько? Ні, не схоже, вирішив Яків. І надто молодий — Оленці вісімнадцятий іде, знав Яків, а йому хіба яка тридцятка, ну, на рік-два більше.

— Я...

Щось здушило горло Оленки. Хоче сказати якесь слово й не може.

— Я... Ти... Приїхав мене забрати?

— Забрати... Авжеж, це ти точно сказала... Точно, люба дівчинко... Завваж, приїхав сам... Чому ти не виконала мого наказу?

Чоловік схопив Оленку за руку. Рвонув. Тоді другою рукою взяв за підборіддя. Глянув.

— А ти знаєш, що буває з тими, хто не виконує моїх наказів?

— Зна...

Ти вже раз була покарана. І тепер зробила мені прикрість вдруге...

— Я...

— Ти мене досі любиш?

— Так...

Яка мука була в короткому слові — Яків аж здригнувся. Оленка...

— Тоді марш в машину, — вже тилько крижаним голосом промовив чоловік.

— Я візьму речі, — несміливо сказала Оленка.

— Ніяких речей. Вперед!

І вона пішла. Тою ж стриноженою ходою.

— Заждіть, чоловіче, звиняйте, не знаю, як вас звати, — сказав Яків. — Раз ви од мене забираєте...

— Ви хочете компенсації за турботу про неї? — Чоловік поліз в кишеню, дістав гаманця, а з гаманця зелену купюру. — Будь ласка. Гадаю, вистачить?

— Не в тому річ, — одказав Яків. — Грошей мені не треба...

— То в чому? — спитав чоловік.

— Дозвольте, коли ваша ласка, на прощання пару хвилин переговорити з Оленкою?

Яків казав те так солодко й покірно, що сам здивувався.

Добре, — голос чоловіка ледь полагіднішав. — Я даю вам п’ять хвилин. Можете попрощатися. Але не тратьте даремно часу на відмовляння. Вона поїде зі мною. Бувайте.

Чоловік кинув гроші на землю й пішов — упевненою ходою справдешнього господаря — і не лише цієї дівчини — до машини. Оленка повернулася лицем до Якова. Стала наближатися. Тремтіла.

— Як його звати? — спитав найперше Яків.

— Ростислав.

— Хто він тобі?

— Довго розказувати. У нас п’ять хвилин. Скажіть щось інше, Якове Платоновичу. Або.. Ні-ні, мовчіть. Я вас буду довго пам’ятати. Ні, не так... Завжди... Доки житиму...

Вона казала тихо. Трусилася, мов у пропасниці, й казала. Страшні приречені слова.

Яків подумав раптом — майнуло, мов спалах далекої, ще без грому блискавки — що цю втрату він не переживе. Надто старий. Щось таке було у цій дівчині... Прив’язався так, що відв’язати — ніби бинта з рани передчасно віддирати.

Али спитати мусив. І спитав.

— То він... То він зробив тебе... тою...

— Наркоманкою? — здогадалася Оленка.

— Так.

— Він... Але... Тобто не зовсім він... То було покарання... Не питайте — за що... Я справді його любила... І, мабуть, люблю...

— А він?

— Це не має значення, — видихнула Оленка.

— Не має?.. Що ж то за покарання таке...

«І що він з тобою зробить типер?» — подумав Яків.

— Прощайте, Якове Платоновичу... І спасибі вам за все...

Вона чмокнула його в щоку. Припала до грудей.

От-от упадуть — обоє.

І тут Яків схопив її за руку... Схопив міцно, як міг.

Оленка зойкнула.

А в очах... В очах — мука і благання. Благання? Принаймні так Якову здалося.

— Що ви роби...

— Мовчи...

— Якове Платоновичу...

Яків потяг її до машини. Боявся, що коли відпустить, то вона застрибне в ту проклятущу машину й він уже не наздожене цюю холодну, як смерть, залізяку. Обперся об неї. Нагнувся до вікна, сказав до чоловіка, від якого тоже тягло холодом, солодко, як міг:

— Чи не міг би я попросити пана трохи затриматися й проїхати зі мною до лісу?

— До лісу? — Чоловік з машини, якого звали Ростислав, дивився явно знервовано — про що торочиш, діду? — Навіщо?

— Хочу вам показати на прощання одну вельми цінну річ, — сказав Яків. — Вельми цінну. Може, й купите. Дуже вас прошу.

— Золото чи що? — ніби й байдуже сказав Ростислав, але в його голосі почувся інтерес. — Чи скарб який закопав, старий?

— Скарб. Цінний. Давайте проїдемося, паночку.

— Ну, добре, сідайте, — милостиво згодився гість.

Але Яків не сідав і тупцяв на місці. Наче траву біля машини хотів витоптати.

— Ну? — сказав Ростислав.

— Я би хотів з вами вдвох поїхати.

Ростислав засміявся. Сміх, на диво, в нього був приємним.

— Гадаєте, Якове Платоновичу, що Альонка наша тим часом втече?

Судячи з усього, здогадка потішила Ростислава. Його погляд навіть потеплішав. Він відчинив дверцята машини. Поставив ногу на землю.

— Нікуди вона не втече, Якове Платоновичу. Нікуди. Чекатиме тут. Біля цих воріт, Якове Платоновичу. Якщо я забажаю, чекатиме на колінах. Вона моя рабиня, яка вже нікуди не втече. А оскільки я поважаю старших, то прохання ваше уважу. Добре. Сідайте, проїдемося до лісу. А ця сучечка нас почекає. їй треба чекати, Якове Платоновичу.

Від Гнатового хутора в лісі тепер не лишилося й сліду. Місце тилько осталося. Невеличкий горбок, де стояла хата. Усе поросло чагарником — терен, лоза, ведмеді^[11]... Али рештки саду ще були. Сад вже давно не родив. Дві старі розсохлі яблуні, старезна, пригнута до землі груша. Поміж ними, правда, молодші, з коренів та насіння вирослі, али вже дички. Одна навіть яблука родила. Яків якось попробував — кислющі, оскому набивають.

Коли спинилися на дорозі, теж вже напівзарослій, Яків попросив Ростислава вийти, а потім пождати його коло чагарника. Знав, куди йде й що має дістати. І що робити знав. Увесь час мав підозру, як пусля війни два-три рази на рік сюди навідувався, що колись таки згодиться йому той скарб. Він його дістав, тенький скарб, загорнутий у шматину. З дупла, що внизу в груші старої-престарої було, дістав. Рушив од груші й покликав Ростислава — ходіть до мене. Стежка була ледь помітна, али йти мона. Тилько не знав гість, котрий таки був для Якова гірше за всіх колишніх татар на світі, що на тій стежці колодязь, тоже колишній, знаходиться. Зруба знесли, а колодязь зостався. Не колодязь уже, звісно, а ямка, заросла травою. Геть заросла, али ще до кінця землею не засипана. Чиста тобі пастка, і в неї потрапив непроханий гість. Лайнутися встиг грубо і полетів униз. А там, внизу, у воді, залізяччя повно. Об нього вдарився. Стогнав і лаявся, коли Яків підійшов, нахилився. Десь так по пояс стояв у воді, не більше. Та руками до верха дотягтися не міг.

Довелося почути Якову, що він стара сволота і що йому так не минеться. Що як вибереться, чекає люта смерть. Яків зрозумів, що сей чоловік не вміє достойно програвати й гідно вмирати. Не звик до таких прикрих речей.

Ростислав дістав з кишені маленьку річ. Яків знав — то такий телефон, мобільник, у його племінника недавно з’явився. Мона звідки хоч подзвонити. Чоловік у колодязі натис кнопку, приклав до вуха і сказав, що він у біді, що хтось має йому мчатися на допомогу. Яків розмотав шматину зі свого скарбу. В руках його був обріз.

Обріз, якого він беріг ще з тих, повоєнних літ. Якого двічі, а то й більше разів не раз вперто змащував, а як був молодшим, то ходив полювати зайців. Нащось вперто беріг й, бач, згодилося.

Згодилося.

— Киньте свого телефона, — сказав. — Бо я стрельну.

Ростислав вилаявся і встиг сказати спочатку одне слово:

— Запам’ятай...

А далі:

— Я в районі...