Століття Якова - Лис Володимир Савович. Страница 33
— Вєрім, пані, але...
Капітан взяв паспорта й таки глянув.
— Конрад М’ялковські, Броніслав М’ялковські, — він наче щось пригадував.
— Так, пане капітан, ви не помилилися: мій батько саме Броніслав М’ялковський, соратник нашого вождя Юзефа Пілсудського, який був разом з ним в російському засланні, і який стояв з ним поряд під час проголошення незалежності Другої Речі Посполитої 11 листопада 1918 року. Який згинув у поході проти більшовиків у двадцятому році. А мій прадід Конрад був близьким соратником князя Адама Чарторийського і помічником начальника канцелярії його світлості, а при Кастусі Калиновському також зложив голову за незалежність Польщі.
— То цо хце ясна пані? — вже з теплою ноткою в голосі спитав капітан.
Зося сказала, що вона разом зі своїм чоловіком Якубом, капралом війська Польського, який проливав кров за ойчизну у вересні тридцять дев'ятого року, хочуть бути поруч з тими людьми, котрі находяться в церкві, серед яких вони прожили значну долю свого життя. Капітан доволі м’яко заперечив, що така жертва непотрібна і нерозумна. Ці люди відступники і зрадники, схизматики і бандити. І пані Зоф’ї не робить честі те, що вона захищає їх. Я їх не захищаю, а прошу за них у пана капітана перед Паном Богом і Маткою Боскою. Тут Зося дістала іконки Маткі Боскєй Свєнтокшицької і Тарнобжегської. Або хай пан капітан дозволить померти разом з ними... Це неможливо, заперечив пан Збігнєв. Тоді, Зося вже підвищила голос, нєх пан капітан замість цих людей розстріляє її, Зоф’ю М’ялковську, доньку Броніслава М’ялковського і правнучку Конрада М’ялковського. Якщо конче потрібна чиясь смерть.
Нєх розстріляє, бо так їй кажуть і Матка Боска Тарнобжегська і Матка Боска Свєнтокшицька. Мусить вона прийняти смерть за цих людей, яко справжня полька і католічка з роду справжніх поляків М’ялковських.
Капітан завагався, Зося стояла і незмигно дивилася йому в очі — горда і виструнчена. Вперше цей бравий офіцер, що вже дивився в інші очі — смерті, не знав, що чинити. Спалити живцем, хай навіть разом із бандитами і відступниками, доньку близького соратника Юзефа Пілсудського і правнучку близького соратника Адама Чарторийського і Кастуся Калиновського означало заплямувати на віки вічні своє ім’я. І добре ім’я та честь свого роду. Найпростіше — не пустити силою, її і її чоловіка до церкви. Це можна зробити, але...
Капітан, що опустив погляд, знову підвів голову, відчув — ця жінка, ця вродлива горда полячка, до того ж знатного роду, донька одного з творців польської незалежності, мимоволі захоплює його. Яка гідна справжньої польки-аристократки мужність, відвага, не позірне, а справжнє благородство, пся крев! Яка дивовижна врода, що дісталася якомусь капралу, судячи з усього, мужлану. О Матка Боска, чому доля така несправедлива! А що, як ця пані, що навіть у цій глушині, певно ж, зберегла свої колишні зв’язки, скомпрометує у новій Жечі Посполитій, яка постане після перемоги над швабами, його ім’я...
І він прийняв рішення. Приклав руку до конфедератки, легко-легко вклонився і скомандував соратникам рушати за ним. Щось спробував заперечити чоловік, що приходив до Мехів, але капітан сказав, що рішення не змінить. Як тільки вони зникли на сусідній вулиці, люди хлинули з церкви. Хтось було зарепетував, що серед них полька... Та, дізнавшись, хто їх порятував, люди оточили Зосю і Якова, цілували Зосі руки, а декотрі вклякали на коліна, як перед святою. Тут Зося не витримала й забилася в істеричному плачі. Плакала й бурмотіла якісь слова. її заспокоювали.
Вже вдома, де їх зустріли стривожені, зарюмсані діти й геть посіріла мати Параска, коли Зося роздяглася, Яків сказав:
— Я знаю, що ти з давнього шляхетського роду. Але ти ніколи не казала, ким були твій батько і прадід. Твого ж батька звати...
Зося глянула на чоловіка й сумно всміхнулася. Її зеленкуваті очі були не тільки заплаканими, aлe й страшенно стомленими.
— Не знаю, чому я вигадала пана Конрада і пана Броніслава... Я проситиму Матке Боском Тарнобжегском і її сина свєнтего Єзуса, щоб вони простили рабі Божій Зофії цю велику неправду, — сказала вона.
16
На початку весни сорок четвертого Яків потрапив у облаву. В останні місяці, коли, переказували, совєти зновика стояли під Ковелем і вернули собі Луцьк, німці часто стали робити наскоки й на села, хапали на вулицях, а тут чорт його смикнув до міста податися. Кум Данько Плющів зорабив. Каже — я підводою їду, насіння купєти, а ви-те, куме, гувурєли, що хомута нового прикупити хочете, то й поїдемо.
— А як облава?
— Та ж казали, що німци тех, що возами приїжджають, не чіпають.
Еге ж, не чіпають. Правду кауть, що за дурною головою нема ногам спокою. Справді-таки, не чіпали тих, хто на возах сидів.
А він же відійшов, а тутка чоловік якийсь почув, що про хомута розпитує, каже: он тамо, на тій вулиці шорник живе, десь зі сходу приблудився, майстерню відкрив, збрую добру робить і хомути.
Купив, аякже, в того чоловіка. Ще й побалакали, про долю свою розказав. Про те, що став із своєї Харківщини втікати, як совєти наблизилися. Бо ж у сорок першім пощастило із розбомбленого шилона, яким їх, турміянів, вивозили, втекти.
— Враг я народа, — казав шорник. — Врагом і останусь. Чуєт сердце — і сюда доберутся. Єщо какой месяц — дальше на запад подамся. Хотя какой я враг...
Хотілось розпитати, за що «враг», та йти мусив.
Ліпше не затримуватися, не встрявати у балачку. Ще на підході до базару метушню помітив. Люди лементували, худоба ревла. Солдатів у чорній формі з собаками уздрів. Есеси! Став задкувати і повернувся, щоб втікати. Та куди втечеш...
— Хонде хох! — І кулі коло самої голови засвистіли.
Так його з хомутом в руках і взяли. Так з хомутом і гнали в колоні, бо даремно щось пояснити намагався, що от підводою приїхав, кінь там і віз у мене.
— Маршірен! Шнель! Русіше швайн![22] — і вся розмова.
Так з хомутом і до товарняка ввібгався! Дорогою хлопець-весельчак, що все жартувати намагався, радив замість коня найнятися німцям городи горати. Усміхнувся слабо — авжеж, наоре. На душі було мулько, гидко, відчував вину перед Зосею, мамою, дівчатками своїми, з якими міг не побачитися.
На станції, куди приїхали після двох днів і ночей дороги, без хліба, тільки з кухлем води, він із вагона з хомутом у руках вийшов, есес, зобачивши таке диво, зареготав:
— О, русіше пферде![23] Зер гут!
Підскочив, хомута на шию накинув. Так і йшов Яків з хомутом, боячись зняти, через всеньке чуже місто.
Яків йшов через місто, вже побомблене, похмуре, і здавалося, прямує кудись навік — у світ чужий-пречужий, такий, що от-от пащу, пащеку, як великий звір, роззявить і поглине. Поглине навіки.
Завезли їх, як виявилося, у Сілезію, місто Кенігсгут. Тут помістили у табір і на другий день до роботи поставили. Робота випала — вивантажувати з вагонів руду і тачками на завод, до доменної печі возити.
Звик Яків до всякої роботи. Годували поганенько, та чи йому жалітися. Зміг і письмо своїм написати. Правда, сусіди по бараку попередили, котрі вже довше тут жили — писати треба, як добре живеться і працюється, бо іначе не пропустять. Так і написав.
Гірше було инше. Навіть не сум, що часом переростав у розпач, не так гнітив, як те, що побачив десь через місяць тієї каторжної роботи.
Чоловік, який віз тачку перед ним, спіткнувся, впав. Схопився за груди. Хапав, як риба, викинута на берег, повітря. Яків нагнувся над ним, озирнувся, шукаючи очима, де б знайти хоча б воду.
— Век![24]
Двоє охоронців підскочили до чоловіка. Взяли за руки й ноги і потягли. Потягли до роззявленої, червоної вогняної пащеки печі. Розгойдали, кинули в піч. Жахливий крик пронизав гаряче повітря цеху.